16 січня у Будинку кіно відбувся Вечір пам’яті кінодраматурга Владлена Кузнецова.
Своїми спогадами про багаторічного лідера Національної спілки кінематографістів України, кінодраматурга, заслуженого діяча мистецтв, академіка Національної академії мистецтв та одного із ініціаторів заснування першої в Україні офіційно зареєстрованої неформальної громадської організації Всеукраїнське товариство «Меморіал» ім. Василя Стуса поділилися голова Cпілки Сергій Тримбач, кінорежисери Віктор Олендер, Віктор Шкурін, Давид Черкаський і Михайло Ткачук, кінознавці Ганна Чміль, Ірина Зубавіна і Людмила Лємєшева.
Звучала пряма мова і самого Владлена Кузнецова з його архівного інтерв’ю. «Діалог із владою складається із двох частин», – розповідав він з екрану. «Перша – коли дозволяють сказати, що ви хочете. Друга, коли вас чують. Якщо вас не чують – ви можете казати все, що завгодно. І жодного результату не буде. От, здається, у нас таке становище. Це стосується і кіно. І всього іншого». Вкрай актуальне і точне зауваження в наших суспільно-політичних реаліях, коли вже нова влада, попри численні заклики громадськості, ігнорує потреби української культури і не бачить жодної необхідності підтримувати українське кіно.
Сергій Тримбач розповів, що Владлен Кузнецов брав участь у створенні понад 200 фільмів, причому активно продовжував працювати над документальними стрічками і в 1990-і, й у 2000-і роки. Старість до нього фактично так і не прийшла. Сповнений енергії, він завжди вивявляв колосальний інтерес до всього, що відбувається у світі, та мав яскравий темперамент публіциста, щоб висловити це. Йому треба було публікувати, озвучувати свої думки. Він не міг носити їх в собі.
Владлен Кузнецов зовсім невипадково був найбільш затребуваним українським сценаристом і драматургом у неігровому кіно. Причину такої професійної популярності пояснив Віктор Шкурін, кінорежисер і колишній директор «Укркінохроніки». Він розповів, що фільми, створені за участі Владлена Кузнецова, мали власне звучання, були сповнені розумом, емоціями, несли послання у майбутнє. Усі режисери прагнули із ним працювати, оскільки це була гарантія того, що фільм буде вдалим. На відміну від інших авторів, які писали сценарій, віддавали його і полишали роботу над стрічкою, отримавши в касі гонорар, він жив фільмом – виїздив на зйомки, брав участь у монтажі. Просто не давав зняти погане кіно.
При тому Владлен Кузнецов завжди був прямим, точним, навіть гострим у своїх оцінках. Віктор Олендер назвав його «совістю Спілки», адже при ньому не можна було взяти фальшиву ноту, домовившись із ним, не можна було зробити півкроку назад. До його виважених оцінок примірялися – у творчості та у житті.
Ці риси характеру особливо яскраво вивили себе в період перебудови, коли Владлен Кузнецов, входячи до складу урядової комісї, домагався порушення кримінальної справи щодо розслідування злочинів НКВС і визнання Биківні (під Києвом) місцем поховання жертв тоталітарного режиму. Ганна Чміль поділилася спогадами засідань у ЦК Компартії України, на яких тодішній міністр внутрішніх справ фактично погрожував Владлену Кузнецову, але той мужньо відстоював свою точку зору.
В цьому давалася взнаки його безстрашність, а зрештою – безумовна внутрішня свобода, що дозволяла порушувати правила політично-партійної гри. Людмила Лемешева розповіла історію про те як 1969 року він без жодних сумнівів опублікував у «Правді України» її рецензію на стрічку Володимира Савельєва, присвячену Марії Приймаченко («Діалоги»), попри те, що фільм не було прийнято ЦК і було заборонено демонструвати.
Внутрішня свобода митця, його сповідальна щирість до болю яскраво відчутні у одній з найкращих стрічок із творчого доробку Владлена Кузнецова – художньо-публіцистичній роботі «Табірний пил» (реж. Георгій Давиденко, 1990), показом якої завершився вечір пам’яті. У ній він чесно і грунтовно намагається розібратися у проблемах тоталітарної несвободи, які, на жаль, і досі відіграють помітну роль у нашому житті.
За власним зізнанням, Владлен Кузнецов виконує у фільмі одразу три ролі: автора-професійного драматурга, співголови «Меморіалу», що надав документальні матеріали для стрічки, та колишнього комуніста, що спокутує власні помилки. Адже іншого шляху окрім колективної спокути і спільних спроб змінити власне життя, переконаний він, – немає. Без них ми всі залишимося у рабському минулому або знову скотимося до нього.
На жаль, висловлені чверть століття тому проникливі застереження не лише не втратили актуальності, а навпаки – гучно резонують із сучасністю, точно характеризуючи стан пострадянських суспільств, які й досі намагаються вичавити із себе раба та, зрештою, піднятися з колін на ноги.
Сергій Васильєв