15 січня на території Національної кіностудії імені Олександра Довженка відбулася Нарада з питань розвитку кіноіндустрії, на якій головував віце-прем’єр-міністр України, міністр культури В’ячеслав Кириленко. 

На сторінці НСКУ наведено резюме його виступу. «У своєму вступному слові п. Кириленко відзначив, що галузь кінематографії є пріоритетним напрямком державної гуманітарної політики. Це стратегічний ресурс розвитку суспільства. В сучасних процесах державотворення національне кіномистецтво має отримати визначальний вплив на формування духовних цінностей українського народу. Тому український кінематограф має виконувати важливу соціальну та патріотичну функцію.

У 2014 році гостро постало питання захисту українського інформаційного простору від російської агресії. Протягом останніх років вітчизняне телебачення і кінотеатри стали майданчиком для російської пропаганди спрямованої на героїзацію російських силових структур, спотворення історії та, доволі часто, приниження українців.

За такої ситуації набирає актуальності необхідність заміщення російського контенту вітчизняними фільмами і серіалами. Це потребує значних фінансових і організаційних вливань у кіногалузь. Варто наголосити, що за сьогоднішньої економічної ситуації в країні, а також незадовільного обсягу прокатної мережі, існування національного фільму без державної підтримки практично неможливе.

Разом з тим, зазначив віце-прем’єр-міністр, в державному бюджеті на 2015 рік на потреби кінематографа передбачено усього лише 75 мільйонів гривень. Практично це дорівнює нулю. Однак мені кажуть: так кіно ж є бізнесом, навіщо його підтримувати з державної скарбниці? І потім, так само кажуть про те, що в останні роки кіногалузь потрясали корупційні скандали, підозри і звинувачення у крадіжках. Треба з цим спочатку розібратися.

Як би там не було, треба шукати нові джерела фінансування галузі. Передусім йдеться про спеціальний збір на підтримку українського кіно. Якщо вдасться прийняти відповідний закон, то це допоможе вирішити чимало проблем».

Навіть представлений узагальнено виступ В’ячеслава Кириленка справляє суперечливе враження, викликаючи запитання. Наприклад, чому на період дослідження питання можливих крадіжок й імовірної корупції у галузі кіно за попереднього керівництва держави вже новому – чесному, чи не так? – державному керівництву зупиняти фінансування вітчизняного кінематографу, якщо у цього керівництва існує чітке усвідомлення того, що існування національного фільму без державної підтримки практично неможливе? І в чому тоді виявляє себе «пріоритетність» галузі кінематографії для держави, проголошена віце-прем’єр-міністром України?

Ще більше посилюють відчуття роздвоєності провідні тези виступу В’ячеслава Кириленка, взяті окремо – і в такому «розрізаному» вигляді наведені на «Урядовому порталі» прес-службою пана віце-прем’єра.

Першу тезу названо «Необхідно знаходити всі можливості для збільшення фінансування кіно». І починається вона мажорно – із заяви В’ячеслава Кириленка про те, що «фінансувати національний кінематограф слід навіть за умов бюджетної економії». Вже наступна репліка одразу перекреслює рожеві ілюзії щодо державної фінансової підтримки: «Не можна і сподіватися на нескінченне збільшення вливань з бюджету», – каже віце-прем’єр. Щоправда, виникає питання, про яке «нескінченне збільшення» (от саме «нескінченне»), мова може іти взагалі, якщо в реальності 2014 року Програму виробництва та розповсюдження фільмів було профінансовано на 26,4 млн. гривень із запланованих – з урахуванням підтримки Національного центру Олександра Довженка – 115,4 млн. гривень; а на 2015 рік коштів закладено так мало, що, за словами самого віце-прем’єра (не наведеними на «Урядовому порталі», але представленими «Укрінформом»), в 2015 році Державне агентство з питань кіно зможе хіба що віддати кінематографістам борги за вже виконану роботу, але не запускати нові фільми у виробництво?

Необхідність економії коштів державного бюджету на гуманітарну сферу, зокрема, кіно, у виступі віце-прем’єр-міністра не піддається сумніву. Відтак, єдино можливим шляхом збільшення фінансування кіно стає, на його думку, запровадження спеціального збору на розвиток національної кінематографії.

«Урядовий портал» з цього приводу пише таке: «Нам треба виходити на спеціальний збір, на фонд, який розподіляє кошти гласно, за участю громадськості, і це буде значно більше за будь-які бюджетні можливості», – сказав В’ячеслав Кириленко, закликавши спільно з зацікавленими сторонами розробити відповідний законопроект. При цьому він зауважив, що запровадження нового збору викликає застереження в уряді в тому числі через фактор недовіри. «Нам треба спільними зусиллями відновити довіру суспільства до кінопроцесу. Якщо збільшувати кошти, треба щоб суспільство мало впевненість, що ці кошти розподіляються ефективно і без зловживань. Це також частина нашої роботи – цих зловживань більше ніколи не допускати».

Розширене уявлення про план подальших дій влади дає звіт «Укрінформу», названий «Запровадження спеціального збору врятує українське кіно» (що песимістично підкреслює нагальну потребу «рятувати» українське кіно і одразу дає надію на можливість такого порятунку). В ньому роз’яснено, що спеціальний збір – «це кошти, які збираються цільовим чином із жорстко визначених об’єктів оподаткування і йдуть в спеціальний фонд на спеціальні, наперед законом визначені потреби», а «напрацювати законопроект мають Мінкультури разом із кінематографічною спільнотою, а передувати цьому має дискусія в уряді, а також з кінопрокатниками, телевізійниками, інтернет-провайдерами і операторами кабельних мереж».

«Це питання треба винести на порядок денний знову. І ми повинні пробувати вийти на редакцію, яка влаштує всіх, влаштує наших європейських партнерів, які дуже дивляться, щоб ми знову не стали на шлях зарегульованості економіки, і понад усе потім влаштує глядача. І тоді не треба буде стояти в черзі за бюджетним фінансуванням», – наголосив віце-прем’єр-міністр, передає «Укрінформ».

Найважливіше слово в цій репліці В’ячеслава Кириленка – «тоді». Тому що відповіді на те, що робити саме зараз, щоб українське кіно могло продовжити не просто існувати, а розвиватися – нема. Продовжувати стояти в черзі?

Слід зазначити, що окрім збору на розвиток національного кіно у виступі В’ячеслава Кириленка мова йшла про те, щоб «подбати» про ще один збір – «за прокатні посвідчення, за які Держкіно збирає копійки, при тому, що видатки у нього повинні бути величезні». Йдеться про плату за видачу прокатного посвідчення, що справляється згідно Положення про державне посвідчення на право розповсюдження та демонстрування фільмів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 17 серпня 1998 року №1315 (із численними змінами, останні з яких – у 2012 році). Вона становить в середньому 80 гривень. «Це питання дражливе, потребуватиме обговорення, але ми повинні знаходити всі можливості для збільшення фінансування кіно», – зазначив віце-прем’єр, перед тим сказавши, що «одним зі своїх основних завдань в плані розвитку вітчизняного кіно уряд бачить дерегуляцію і зменшення кількості податків».

Яким чином бажання запровадити одразу два нові збори узгоджується з планами щодо зменшення кількості податків – не зовсім зрозуміло. Так само не зрозуміло, що мається на увазі під твердженням про те, що видатки у Державного агентства з питань кіно, пов’язані з видачею таких прокатних посвідчень, мають бути «величезні». «Величезні» – це скільки? Мільйон гривень? Десять мільйонів? Можливо, сто? Не виключено, якщо 80 гривень – просто «копійки».

Друга теза виступу В’ячеслава Кириленка, що знайшла чільне місце на «Урядовому Порталі», ствердила, що «кіно при правильному підході, при вдалому менеджменті може стати інструментом боротьби за національну безпеку країни». «Саме зараз треба зробити прорив і зробити те кіно, яке будуть дивитися українці про Україну – де наші люди, наші вулиці, наші герої будуть в кадрі», – зазначив віце-прем’єр.

Реалізацію такого оптимістичного сценарію засновано аж ніяк не на фінансовій підтримці галузі (що цілком зрозуміло з вищенаведених реплік), і навіть не на створенні привабливих інвестиційних умов. Вона має стати наслідком (вірніше – своєрідним необов’язковим бонусом) впровадження адміністративної заборони розповсюджувати і демонструвати на території України аудіовізуальні твори, які популяризують діяльність правоохоронців, військових і решти силових структур Російської Федерації. Запровадити таку заборону планується шляхом прийняття закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», який уже пройшов перше читання у Верховній Раді.

В’ячеслав Кириленко підтримав також і чинну політику заборони демонстрації фільмів і серіалів, які мають антиукраїнську направленість. «Добре, що Держкіно останнім часом жорстко підійшло до цього питання, і я як Віце-прем’єр-міністр підтримую такі підходи: фільми та серіали, в яких прославляється наруга над українцями і нищення нашого суверенітету, не повинні отримувати прокатних посвідчень. Якщо вони були видані кимсь, помилково або навмисно, то вони будуть анульовані». Він вважає, що завдяки забороні значної кількості російських телесеріалів «відновиться частина телеринку, відновиться можливість для постановки на конвеєр українських телесеріалів. Майстрів у нас величезна кількість. Масовість, масштаб дадуть видатні речі, які українці будуть із задоволенням дивитися. Все це треба робити зараз – в 2015 році. Не зробимо зараз – все повернеться на круги своя».

Певною мірою розвиваючи тезу посадовця щодо «конвеєру», генеральний директор Національної студії імені Олександра Довженка Олесь Янчук запропонував створити на студії об’єднання «Український серіал». Але ключовим у репліці В’ячеслава Кириленка все ж таки було слово «зараз». Те «зараз», відповідей на виклик якого окрім адміністративних заборон російського «аудіовізуального продукту» поки що знайти не вдається. Адже запропоновані рішення з фінансового оздоровлення галузі та її загального стратегічного реформування спрямовані у невідоме та сповнене туману «тоді».

Впевнене одночасне висловлювання двох протилежних позицій – про те, що грошей у держави немає, тому підтримки від неї зараз чекати годі, і, водночас, про те, що національна культура має стати основним пріоритетом і саме зараз реалізувати свій шанс на повноцінне становлення в якості соціально-патріотичного інструменту боротьби за українську незалежність, – дещо нагадує шизофренію державної машини, але також своєрідно підморгує цинічному анекдоту про росіян, які вигадали кохання, щоб грошей не платити. Ведучи мову про вітчизняне кіно, українські можновладці постійно згадують про патріотизм і національні інтереси, але при цьому – йдучи слідом за багатьма іншими демагогами української політики – вигадують для цього патріотизму дуже своєрідну, збочену форму, яка в ім’я патріотизму вимагає від пересічних членів суспільства (кінематографістів) набагато більшого, ніж від влади. Таким чином патріотизм перетворюється на безпрограшний козир, який по-шулерському майстерно дозволяє виправдати абсолютно усе – в тому числі прорахунки, які жодним чином не пов’язані зі ствердженням національних інтересів, а зовсім навпаки.

У вересні минулого року у Києві відбулася прем’єра волонтерського документального фільму «Війна за свій рахунок», знятого Леонідом Кантером та Іваном Яснієм, назва якого яскраво ілюструє актуальну ситуацію відносин держави і суспільства. Ситуацію, в якій держава стверджує, що «грошей нема», що треба «затягти паски», але при тому взагалі не виконує – або виконує незадовільно – власне державницькі функції, перекладаючи їх на тих-таки громадян, які без грошей і з затягнутими владою пасками рятують країну – за себе, і за безладний владний механізм Заяви про «масовість» і «масштаб» щодо створення українських фільмів і серіалів у 2015 році, які лунають з вуст віце-прем’єр-міністра, фактично, так само апелюють до громадянських ініціатив. Але одна справа воювати за власний рахунок, інша – знімати за власний рахунок кіно, коли в цей самий час треба за власний рахунок воювати продовжувати. І то знімати не документальну стрічку, занурену в репортерську актуальність подій, а намагатися створити художнє кіно, що має формулювати смисли вищого порядку.

Звичайно, кіно «за свій рахунок», створене імпульсом глибинної громадянської ініціативи, може виникнути також – і, зрештою, виникає. Але ця ініціатива виявляє себе не завдяки державній політиці в галузі кіно, а ніби у якості протесту до неї. На зустрічі з приводу започаткування волонтерського сатиричного альманаху «ЙОД» Дмитро Томашпольський зазначив, що нині дві стрічки, які розраховували на бюджетні кошти, вирішено знімати без фінансування взагалі. Компенсувати відсутність фінансування могли би податкові пільги, але про їх посилення для галузі кіно також не йдеться. Досягненням вважається, що до 1 січня 2016 року залишено норму про тимчасове звільнення від сплати податку на додану вартість професійної діяльності суб’єктів кіногалузі, та й то не для всіх. Натомість, в якості рятівного починають розглядати запровадження збору на розвиток національного кіно. Збору, що має компенсувати недостатнє державне фінансування або й узагалі замістити його.

У таких міркуваннях – зрештою, цілком слушних з теоретичної точки зору (звичайно набагато краще мати і «новий» спеціальний збір цільового призначення, і «старе» державне фінансування, що доповнюють один одного) – на жаль, відсутнє, втрачається відчуття часу. Нагальності державницьких дій та вчинків, заснованих не лише на тому, щоб взяти на себе політичну відповідальність і заборонити кіно країни-агресора (для цього в умовах фактичної війни, зрештою, не потрібно забагато сили духу), але для того, щоб максимально оперативно забезпечити умови для виробництва вітчизняного кіно тут і зараз (шляхом забезпечення необхідного бюджетного фінансування), одночасно створюючи умови для його безперешкодного функціонування у майбутньому – завдяки новим механізмам.

Справа у тім, що розробка і запровадження збору на розвиток національного кіно, відпрацювання процедури його адміністрування, безпосереднє накопичення достатньої суми і, зрештою, розподіл цієї суми за новоствореною процедурою між кінопроектами – справа не днів (ідеться ж не про військовий податок із заробітних плат), а місяців. При тому, що розмір коштів, які можна зібрати завдяки збору, на сьогодні ніхто достеменно обрахувати не здатен, оскільки ані ставки збору, ані його платників не визначено. Так само як і не можна спрогнозувати наслідки запровадження збору для діяльності цих платників (адже збільшення оподаткування певного виду діяльності, зазвичай, не сприяє її росту). Таким чином у найкращому випадку перші стрічки коштами, зібраними зі збору на розвиток національного кіно, будуть профінансовані у другій половині 2015 року й запустяться у виробництво восени, а то й узимку. Для українського кіно буде втрачено літню знімальну пору. А може й увесь 2015 рік.

(Цей занадно оптимістичний сценарій, зрештою, спростовано самим віце-прем’єр-міністром, який – уже за повідомленням «Урядового кур’єру», чергового присутнього на Нараді інформаційного джерела  – висловив сподівання, що  спеціальний фонд підтримки українського кіно запрацює на повну потужність із 1 січня 2016 року; тобто підтвердив, що 2015 рік для українського кіно таки буде втрачено назавжди).

Фактично, за висловлюваннями про початок роботи над запровадженням збору на розвиток національного кіно приховується небажання визнати, що є чимало виплат кінематографістам, які належить робити вже сьогодні. Напередодні обговорення проекту Державного бюджету на 2015 рік лунала інформація, що борги перед ними за вже виконану роботу становлять 120 млн. гривень. Тобто – більше, аніж фактично заплановано на Програму виробництва та розповсюдження фільмівна цей рік. Таким чином мова навіть не йде про те, що держава в особі Державного агентства з питань кіно, яке є розпорядником бюджетних коштів, розрахується перед кінематографістами в повному обсязі. Лише частково.

При тому виправданням недофінансування галузі кіно стає потужне підморгування недолікам влади «попередників», які, мовляв, створили корумповану систему, довіри якій катма. Щоправда, доказом на користь таких тверджень, зазвичай, стає потужне «люди кажуть», а не перелік завершених рішенням суду кримінальних справ за розкрадання бюджетних коштів – із конкретними сумами вкраденого і переліком засуджених винуватців. За великим рахунком,  винною в цій ситуації виявляється вже чинна влада, що має борги, але виплачувати їх не збирається – і не вчиняє активних дій, щоб це змінити (хоча б запланувавши у бюджеті належну суму на те). Принагідно варто зазначити, що неодноразово стверджений корупційний характер газових домовленостей між Україною та Російською Федерацією, так само як тотально непрозора, корумпована діяльність НАК «Нафтогазу України» не завадили виділити йому 100 млрд. гривень на покриття боргів – при тому достеменно не пояснивши суспільству структуру тих боргів і те, як саме вони були утворені. Вірніше, пояснивши – як і багато іншого – діяннями (або ж бездіяльністю) вже не чинної злочинної влади. Порожні крики «Корупція!» можуть бути таким самим демагогічним козирем як і «Патріотизм».

Ще один прояв розбалансованості владного відчуття часу – її міркування щодо українського телевізійного продукту, який має прийти на зміну забороненому російському. Висловлена під час Наради ідея полягає в тому, що вітчизняні телеканали вже після того як будуть заборонені російські серіали, що популяризують силові структури країни-окупанта, почнуть звертатися до українських виробників, щоб ті знімали для них про українських правоохоронців і військових. Це передбачає ніби виникнення на певний період в українському телевізійному просторі вакууму – відсутності будь-яких серіалів відповідної силової спрямованості взагалі, адже зйомки навіть телевізійного фільму потребують часу, а на даний момент можна вести мову хіба що про вже відзняту 12-серійну «Гвардію» Олексія Шапарєва. Замало.

Цілком імовірно (таку ситуацію описав Володимир Тихий), що швидко створити українські серіали стане можливим завдяки оперативній переробці стрічок, які планували робити в Україні для росіян – шляхом механічної заміни в сценаріях «поліції» на «міліцію». І це – не найгірший варіант зменшення втрат виробників і каналів і появи на екранах такого собі «українського продукту». Оскільки ніщо не гарантує, що телевізійний вакуум, утворений рішенням влади, буде всотувати саме український продукт. За відсутності належної кількості українських серіалів замість них на спорожнілий ринок прийдуть турецькі, американські, європейські тощо. Друге читання закону, що створить вакуум російського телекіно, заплановано на лютий. Це означає, що в українських компаній є менше двох місяців, щоб виготовити достатню кількість продукції, яка буде заміщати російську – лише тоді перехід з «голки» кримінального російського телекіно на вітчизняне буде виконано більш-менш безболісно. Вірніше, це означає, що такого часу вже нема.

Для того, щоб підготувати телеканали до переходу на українські серіали, слід було приймати відповідні рішення заздалегідь – ще минулого року. І ще тоді починати проводити відповідну політику сприяння українському телевиробництвоу. Зрештою, певною мірою це знайшло відображення в додаткових умовах Сьомого конкурсного відбору кінопроектів для формування Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів на 2015 – 2016 роки, згідно яких продюсери проектів, орієнтованих на широку аудиторію, мали залучити до створення фільму загальнонаціональні телеканали і передбачити створення його телевізійної версії. Але результати Сьомого конкурсного відбору досі не затверджені Міністерством культури, а фінансування цих проектів не передбачено у Державному бюджеті на 2015 рік.

Складається враження, що державна політика у галузі кіно виявляє себе в низці послідовних, розтягнутих у часі дій, що вкладаються в стратегічне річище видозміни джерел фінансування кінематографії та посилення адміністративного регулювання розповсюдження та демонстрування фільмів, але не враховують реального стану галузі, що реформується і цілком  може не витримати такого переходу у «кращі світи». Замість того, щоб зменшувати фінансування, а вже потім запроваджувати збір на розвиток національного кіно, який має – колись у майбутньому – компенсувати скорочення вливань з державного бюджету, замість того, щоб забороняти російський аудіовізуальний продукт, а вже потім очікувати, що на спорожнілому місці якимось неймовірним дивом проросте продукт український, напевно, варто було проводити зазначені реформи паралельно із застосуванням уже напрацьованих форм підтримки кінематографії, що мають не муміфікувати, а зберегти галузь на час реформ.

Сергій Васильєв