18 травня, о 19:00 у кінотеатрі українського фільму «Ліра» відбудеться показ українсько-італійської документальної стрічки Олександра Балагури «Час життя об’єкта в кадрі (фільм про незнятий фільм)» (2012) і зустріч з творчою групою стрічки.
«Час життя об’єкта в кадрі» – це авторський документальний експериментальний фільм. «Час експозиції – це час життя об’єкта в кадрі. І в цьому сенсі будь-яка фотографія – не лише двомірна графічна композиція, вона також має третій – часовий вимір, часову глибину. Є носієм, сховищем часу. А отже, пам’яті… Пам’яті чиєї?.. Обличчя, предмета, пейзажу, що лишились на знімку?.. Самого фотографа?.. Обираючи фотографію матеріалом фільму, темою якого є пам’ять, ми неминуче опиняємось у лабіринті «чужих» та своїх спогадів, «чужого» і свого часу… І в пошуках виходу самі стаємо частиною цього лабіринту і матеріалом власного фільму», – йдеться в описі фільму в каталозі Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UА, де він брав участь у 2013 році поза конкурсом.
У фільмі використані біографічні та художні матеріали фотографа Євгена Павлова, а також фотографії Олександра Чекменьова, Володимира Кукоренчука, Олександра Ранчукова, та Анни Войтенко.
Режисер-постановник Олександр Балагура
Оператор-постановник Володимир Гуєвський
Художник Олександр Бабак
Звукорежисер Борис Петер
Продюсер стрічки Світлана Зінов’єва
У фільмі брали участь та розігрували сцени: актриси Анастасія Кіреєва, Алла Самойленко, художник Олександр Бабак, літературознавець Єфим Гофман, історик Микола Попелуха, режисер Поліна Головко, есеїст Марко Нікодемо, фотографи Давіде Маріно, Олександр Чекменьов, Карл Дітрих Бюхлер, історик Мілена Домбровська, поет Массімо Санеллі та фотоперсонажі: Чоловік – Євген Павлов і Жінка – Тетяна Павлова
Фільм знімався в Україні (Київ, Одеса, Дебальцеве, Чорнобиль) та Італії (Генуя, Санта Маргарита).
«Час життя об’єкта в кадрі» отримав Спеціальну згадку (відзнаку) Міжнародного фестивалю документального кіно в Марселі FIDMarseille.
Історію, що розгортається у стрічці, пов’язано із фотографією Олександра Чекменьова, зробленою на одеському Привозі, на якій – жінка-продавець і молода дівчина, що спить під лавкою. Через сім-вісім років потому автори розшукують жінку-продавця й вона розповіла: головний об’єкт фотографування, красуня-дівчина, що спить під лавкою, була бомжем, а після злочинної операції по видаленню органів померла, замерзла десь під парканом. Так фотографія Олександра Чекменьова стала фільмом, пише Світлана Зінов’єва.
Подаємо фрагмент інтерв’ю Олександра Балагури Анні Купінській, яке режисер дав невдовзі після прем’єри «Часу життя об’єкта в кадрі» у грудні 2012 року.
Як виникла ідея фільму «Час життя об’єкта в кадрі»? Авторами сценарію є ви та Світлана Зінов’єва. Як склалася співпраця, зважаючи на те, що проект для вас був дуже особистим?
Три роки тому в нас зі Світланою Зінов’євою виникла ідея зробити фільм, пов’язаний із часом, фотографією, спогадами. Потім додалася інша історія – про незнятий фільм, на який колись забракло часу.
Ми звернулися до фотографій. Це було практичне рішення, бо фотографи часто закарбовують моменти, на які в кінематографістів узагалі не вистачає плівки. Я показував Світлані свої нотатки, інколи навіть боявся поділитися чимось, приховував щось поміж рядків. Багато світлин виявилися для мене дуже близькими, особливо роботи Євгена Павлова.
Ти намагаєшся передати свій стан перед цими фотографіями, відновити час. Починаєш думати: «А чому ці фотографії трапилися саме мені?» Я їх не вибирав, вони самі приходили до мене, як роботи Павлова чи світлина Саші Чекменьова «Та, що спить на ринку», котра багато чого привнесла у фільм. Вона сподобалась мені з першого разу, але я уявляв собі цю дівчинку інакше. Ким вона була для мене? Було дивно бачити її фігуру, яка спить посеред ринку, ніби перебуває в іншому світі. Я хотів дізнатися про її долю. Може, це була проста дівчина, яка приїхала торгувати і заснула через утому? Але те, що відбулося з нею, її справжня історія – сильніше за мої фантазії. Все інше – це маніпуляція, монтаж.
Значна частина тих, хто подивився фільм, схильна вважати, що його варто було закінчити після сцени у морі – на листі батька. Але стрічка має ніби кілька фіналів, один іде за іншим. У чому причина такого вибору?
Було б неправильно закінчити на цьому листі. Перед нами водночас і фільм, і спектакль. Ми продовжуємо його, а потім закінчуємо феєрверками. Ми говоримо про серйозні речі, та одна справа – обдумувати речі наодинці із собою, й геть інша – представляти це у фільмі. У фільмі ти все подаєш через гру, але в такий спосіб, щоб вивести розмову на серйозні теми. Тому закінчення з феєрверками – це закінчення ярмаркового виступу.
Тобто ви свідомо берете історію в лапки?
Я боявся якоїсь патетики чи пози, коли виходить людина і починає щось серйозно розповідати. Але високий стиль завжди передбачає можливість пограти з ним, свідомо «занизити» пафос. Всі учасники фільму говорять про важливі для себе речі, але у відверто ігровій формі.
У вашому фільмі й сценарії прозвучала фраза про розвал країни, себто СРСР. А чи справді було чому розвалюватися і що втрачати?
Звісно, що було – у всіх значеннях цього слова. Всі цінності, на яких будувалося життя нашого покоління, – віри, совісті – зникли. У тому суспільстві, хай би як ми його критикували, були порядні й талановиті люди, котрі змогли проявити себе – художники, кінорежисери, письменники… Замість тієї влади прийшли покидьки та сволота, що хоче просто заробити гроші. З’явилася нерівність, суспільство стало не справедливішим, а цинічнішим. Я поїхав до Італії не з економічних міркувань. Я не хотів з ними співпрацювати. Я їхав із відчуттям внутрішньої деградації маси людей, від якої нічого не очікував. Але зараз підросло нове покоління. У цьому середовищі двадцятирічних з’являється цікава та щира інтонація. Не скажу за всіх, але мені пощастило зустріти саме таких людей.