Режисер Олексій Мізгірьов
У ролях: Петро Федоров, Володимир Машков, Юлія Хлиніна, Мартін Вуттке, Франциска Петрі
Columbia Pictures, Росія, 2016 рік

Від 29 вересня 2016 року в українському кінопрокаті йде костюмний фільм Олексія Мізгірьова «Дуелянт» – російська стрічка, дубльована українською мовою і демонстрована під егідою Columbia Pictures: історія дуелянта-бретера, який намагається помститися за давню образу всесильному ворогу в лаштунках вигаданого Санкт-Петербурга ХІХ сторіччя.

Йде стрічка в Україні в кінотеатрах не усіх – окремі заклади ще від 2014-го відмовилися брати російські фільми до своїх програм, інші – дозволяли собі демонструвати російське кіно лише у випадку із аполітичними романтичними комедіями або фантастичними стрічками, які не торкаються політичних реалій нашого часу, ретельніше добираючи афішу. «Дуелянт» не потрапив до репертуару саме таких – і в цьому є доволі цікавим випадком, адже на позір – цілком полишений актуальності, заглиблюючись у вигаданий простір російсько-імперської історії ХІХ століття.

Простір, що, за словами продюсера Олександра Роднянського, сказаними під час зйомок, мав би нагадувати Лондон ХІХ століття, вигаданий нещодавно Гаєм Річі для пригод Шерлока Холмса. Сам пан Роднянський напередодні прем’єри зізнався, що пізніше жалкував про це порівняння, адже через нього від «Дуелянта» почали – цілком хибно – очікувати схожого за духом кіно. Особисто мені фільм, щоправда, і за духом, і за візуальними відчуттями, скоріше, нагадав про вигаданий Пітофом Париж у «Відоку» – через свідому, показову, певною мірою гордовиту штучність масштабно створеного простору, в якому діють герої, так само, зрештою, обираючи для себе максимально сильні – аж до штучності – емоції.

За сюжетом професійний дуелянт Яковлєв (Петро Федоров) заробляє на життя, беручи участь в поєдинках і ефектно вбиваючи суперників у вигадливих дуелях на замовлення інших людей, які хочуть їм смерті, але не хочуть ризикувати власним життям. При тому він живе під чужим ім’ям дворянина (не був би дворянином – не міг би битися на дуелях), ховаючи таїну власного імені – збезчещеного, втраченого. Герой шукає можливості якщо не поновити власне дворянство, то принаймні помститися всесильному темному володарю Санкт-Петербурга графу Беклемішеву (Володимир Машков) – тому, хто й кинув його в безіменне існування, перетворивши на машину для вбивств.

Фаталістична безстрашність дуелянта, який бачить смерть і готовий іти до неї, постає уже у першій – інаугураційній – сцені фільму, де під час дуелі учасники обирають з двох пістолів один заряджений. І, звичайно, такий виявляється в руках у Яковлєва, який, дочекавшись пострілу у нього – якого, звичайно, не відбувається, – своїм упевнено вбиває суперника. А потім, спокійно йдучи до виходу із приміщення, де відбувалася дуель, забуває у дорого занедбаному художниками-постановниками інтер’єрі свій циліндр і обмінюється репліками із секундантом убитого, який його проклинає. (Із циліндром, на відміну від суперника Яковлєва, усе буде в порядку – далі він знову опиниться на голові героя).

Таких сцен – із яскравою напругою пострілів у Яковлєва, що оминають героя, і пострілів самого Яковлєва, що влучають у ціль, мальовничо розбризкуючи кров жертв вигадливими інтер’єрами, – у фільмі чимало. І вони тут головні, ефективно експлуатуючи напругу, запроваджену свого часу Гелою Баблуані у майстерному чорно-білому трилері про російську рулетку «13». Власне, все пов’язане із розгортанням інтриги, що відбувається між сценами фізичної дії героя (а також сценами його фізичної бездіяльності, коли він п’є бруднуватий віскі), виглядає у вигаданому кінематографічному просторі «Дуелянта» другорядним – і надміру силуваним.

Цьому сприяє пафос акторської гри, яка тяжіє до ефекту (афекту) перебільшення – саме у поєднанні зі створеним екранним світом і музичним супроводом. При тому актори самі по собі, окремо, виглядають доволі природно і впевнено, психологізуючи, наскільки це можливо, власні екранні вчинки і знаходячи механізми їх виправдання. Володимир Машков у ролі графа Беклемішева дещо іронічно створює образ демонічний – людини лицемірної, самозакоханої, свідомої власної темної сили, заснованої на безпринципності, й водночас сповненої жаги життя – і страху смерті. Петро Федоров традиційно кривить безмежною напругою лице, але, можливо, робить це найбільш стримано за свою екранну кар’єру, виявляючи не лише нерв поверхової емоції, а й бодай певну глибину. Стримано демонструють свої акторські таланти запрошені європейські зірки Мартін Вуттке і Франциска Петрі – розширюючи простір російської фантазії німецькомовним професіоналізмом.

Фантазії, адже у «Дуелянті» відбувається не осучаснення російської історії ХІХ століття, не її адаптація із використанням прийомів, адекватних чинним екранним практикам сприймання світу, а створення історії паралельної – заснованої на поверхово схоплених образах минулого часу, використаних для створення духовно-порожнього готичного екранного простору, яким керують культурні практики і коди кінця ХХ століття (в декількох сценах герої, наприклад, кохаються у кареті так, ніби це спортивне авто), а також – попри заявлену аполітичність історії – актуальні російські політичні норми. Їх непоказна, але відчутна екранна з’ява, проявлена у моральній амбівалентності, а власне – лицемірстві – переважної більшості персонажів, напевне, якнайкраще пояснює бажання низки кінотеатрів відсторонитися від прокату стрічки.

Лозунг «Дуелянта» «На темному боці честі», широко розміщений на афішах, до речі, вже сам по собі підкреслює цей феномен своєрідно схопленого авторами розуміння честі, якою, виявляється, можна безкінечно маніпулювати – у тому числі для власної вигоди, знаходячи «честь» у безчесних вчинках.

Це стосується – нехай і меншою мірою – головного героя, що шукає помсти, йдучи до неї ницими актами насильства, але при тому намагаючись саму головну відплату реалізувати за правилами. Це стосується і графа Беклемішева, що просто маніпулює питанням честі для досягнення власних цілей. Це стосується і тих дворян, які разом із ним цілком стають на шлях зла, від честі відмовившись. Це стосується, зрештою, всього російського (ледь не написав – радянського) дворянства, посталого у фільмі масою-стадом, що сліпо рушить за маніпуляторами, вважаючи при тому, що чинить по совісті.

В тому режисер Олексій Мізгірьов надає портрет не минулого, а сучасного російського світу. Позбавлений, втім, жорстких моральних оцінок. Навпаки, такий, що історико-костюмною силою перетворює безчестя на задавнену, вкорінену норму російського життя, безпосередньо пов’язану із вищими цінностями – цінностями, які, здавалося б, мали заперечувати її, поставати проти неї.

Насамкінець, кілька живих вражень від кіно – самого показу.

Головну дуель у «Дуелянті» весь сеанс вела мала дитина, яка змагалася із фільмом. Спершу прекрасно перекладала здивованою російською кожну дубльовану українською мовою фразу, аби потім – ближче до другої половини стрічки – голосно запитати «А почему так скучно? Ведь правда, почему так скучно?»

Коли ж – уже ближче до фіналу – хижо вишкірений образом Яковлєва Петро Федоров поліз злягатися із тендітною героїнею Юлії Хлиніної, розкриваючи глядачам її малі груди та інші деталі тілесного, дитячий голос голосно повідомив: «Мама, ничего не видно!»

А потім, на титрах, коли зала встала, хутко ідучи сходами – у півтемряві продюсерських фамілій, що блимали з екрана, – у бік виходу, ще запитав: «А почему не включают свет?»

Відповідей немає.

Сергій Васильєв