Режисер Клінт Іствуд
В ролях: Том Генкс, Аарон Екхарт, Лора Лінні
США, 2016 рік, Warner Bros.

Заснована на реальних подіях драма «Саллі» Клінта Іствуда, що з 8 вересня 2016 року йде українським прокатом, розпочинається зі сцени, якої в реальності не було, але яка – в силу імовірності – мала би бути. Пасажирський літак зі 155 особами на борту, в якого відмовили обидва двигуни, намагається, пролетівши над Нью-Йорком, дістатися рятівної злітної смуги, але сила тяжіння забирає його донизу – до зіткнення із будинками. Вибухаючи вогнем, руйнуваннями і болісними спогадами 11 вересня 2001-го – трагедії Світового торгівельного центру, напередодні 15-их рокових якої стрічка й іде у кінотеатрах.

Видива катастрофи переслідують капітана літака Чеслі Салленбергера на прізвисько Саллі, який зміг врятувати 155 людей, посадивши 15 січня 2009 року свій літак, у якого після зіткнення з птахами відмовили обидва двигуни, на води Гудзону. Він повсякчас повертається у своїй свідомості до тих секунд, коли приймав рішення і садив літак, розігруючи альтернативні сценарії, щоб впевнитися у тому, що його хід, заснований на 42-літньому досвіді пілота, був вірним. Й іншого виходу, аби порятувати людей, не було.

Нервування пілота – він не може спати, бігаючи холодним нічним Нью-Йорком, – окрім очікуваного стресового стану після неймовірної пригоди посилюють і уїдливі запитання спеціальної комісії, яка вивчає катастрофу, аби оцінити, зокрема, і «людський фактор» – власне, дії екіпажу. Адже комп’ютерна симуляція показує, що літак, попри отримані ушкодження, міг долетіти до аеропорту і благополучно сісти на злітну смугу, а не бити (вірніше, садовити, поправляє Саллі) своє багатомільйонне високотехнологічне тіло в морозну воду Гудзону – нищачи тим самим власність авіакомпанії та ставлячи під загрозу життя людей.

Цей сумнів, що його постійно вбивають у свідомість героя, організовує історію повсякчасним чергуванням сцен розслідування із кадрами катастрофи, що завершилася дивовижним порятунком, а могла завершитися смертю усіх (також демонстрованою). Клінт Іствуд декілька разів реконструює реалії польоту. І навіть не завжди додає до них нові подробиці, просто споглядаючи за швидким ходом подій, аби насамкінець – зосередитися на обличчі пілота. Є й два давніших спогади, які показують його професійний шлях – від юнацьких занять на «кукурузнику» до служби у війську на винищувачі.

Але зрештою для характеристики героя на перший план виходять цифри. 42 роки професійних польотів, 208 секунд польоту з обома двигунами, які відмовили, і посадка на воду, 155 врятованих життів. У фільмі навіть демонструють цифри пульсу Саллі, коли проводять його огляд у лікарні – 111 ударів, здається. Саллі коментує лікарю: дуже високий пульс, для нього нехарактерний. У фіналі цифр стає ще більше. Автори повідомляють скільки рятувальників взяли участь в операції зі спасіння потерпілих з Гудзону, а також зазначають, що вони прибули на місце приводнення літака за 24 (!) хвилини.

Сцена порятунку людей з морозної води, людей, розміщених на крилах літака і надувних рятункових плотах, у фільмі також є. Стриманий і раціональний стиль режисури Клінта Іствуда пасує їй якнайкраще, адже на екрані втілено майстерно проведену, злагоджену операцію багатьох нью-йоркських служб. У ній на перший план виходить вже не капітан Саллі (він лишає напівзатоплений літак останнім, перевіривши, чи всі з нього вийшли), а саме колективна американська професійна сила.

Власне, уся стрічка постає піснею професіоналізму і професійній майстерності, як вищому її втіленню. Том Генкс грає впевненого в собі майстра, що у потрібний момент силою багатолітнього досвіду приймає єдино правильне рішення. При тому – і це надзвичайно важливо – поки він готується до неймовірного кроку садовити літак на воду, другий пілот Джефф Скайльс (Аарон Екхарт) робить все за інструкцією – послідовно виконуючи дії, передбачені алгоритмом польотів для ситуації, коли у літака відмовили обидва двигуни. Так само за правилами чинять і стюарди, злагоджено виконуючи необхідне. І певною мірою розчиняючись у потрібних діях.

Оскільки весь акцент зроблено на Саллі, решта персонажів відходять на другий план, аби розмістити себе в рамки очікуваного голлівудською традицією шаблону – того таки другого пілота, стюардів, жорстких експертів, які мають усе й усіх ставити під сумнів, зрештою, у міру турботливої дружини, що мовить із чоловіком телефоном, витираючи сльози. Людей, заглиблених у соціальні ролі та значною мірою визначених ними.

Це потребує певного самозречення від акторів, які мають відтворювати уже давно відоме, заяложене, тиражоване, приймаючи запропонований схематизм, характерний більше для телебачення, ніж для кінематографа, – попри те, що грають живих людей. І задовольнятися тими невеликими оригінальними деталями, які пропонує сценарій, аби доповнити надані образи «вивихами» реальності, вивівши їх у поле не соціального, а цілком людського.

Наприклад, «турботлива» дружина (Лора Лінні) більше говорить із Саллі про іпотеку, аніж про те, що він вижив у авіакатастрофі, і лише із часом усвідомлює, що відбулося. А серйозний другий пілот крізь видатну стриманість пишних вусів раз-по-раз випускає назовні неймовірне почуття гумору: у стрічці є один професійний жарт Девіда Леттермана, на шоу якого запрошено екіпаж, і декілька – набагато смішніших – саме від другого пілота (один із них, власне, стає останнім словом фільму).

Аарон Екхарт виявляє у ролі другого пілота – частини людського «гарнітуру», який оточує головного героя, – особливу, непоказну акторську майстерність. Натомість найбільше «гри» у «Саллі» цілком очікувано передає Том Генкс – виконавець титульної ролі, що він єдиний заслуговує на повноцінну емоцію, підживлену внутрішнім конфліктом – стресовим сумнівом у правильності прийнятого рішення. Розгортання і підсумкове «згортання» цього конфлікту Том Генкс демонструє із видатною делікатністю і гуманізмом.

В дечому створений ним акторський малюнок також може видатися утрируваним і відгонити – так само як і в решти виконавців – певним схематизмом. Але це є наслідком світоглядних засад, на яких створено фільм. Клінт Іствуд цілком приймає – ба навіть підживлює – такий схематизм.

У своєму кінематографі він постає таким собі структурним функціоналістом, що цінує набагато більше міць соціальної структури та злагодженість втілення соціальних функцій, аніж багатоманітність індивідуальних відхилень від них. В силу свого поважного віку – фільм знімає 85-літня людина (про це потрібно собі нагадувати окремо, адже фільм жодним чином не транслює «старість») – він ніби повертається у «золотий вік» 1950-х американських років, коли Талкотт Парсонс і творив свою теорію, ригоризм якої пізніше розбивали «практикою» постіндустріальні суспільні трансформації.

«Зовнішнє» (соціальне) дорівнює у «Саллі» «внутрішньому» (культурному) – герої чинять правильно і професійно і, головне, прагнуть так чинити, в основі своїй вони не мають конфлікту між цінностями, які орієнтують їх життя, і правилами-нормами, яких в цьому житті вони мають дотримуватися. У нинішні часи суцільного сум’яття та сумніву це видається анахронізмом. (Клінт Іствуд відпускає фільмом й гіркий коментар до ситуації постмодерну, яка не дозволяє бачити «реальне» за «симуляцією»: саме комп’ютерні розрахунки використовує комісія для атак на пілота, які, зрештою, виявляють свою цілком хибну, позбавлену грунту суть).

Те, що видається у фільмі простим, банальним і багаторазово баченим – таким і є, але не з нехоті мистецької оригінальності чи творчих лінощів, а в силу факту, будучи втіленням дії соціального механізму, яким він і має бути в його ідеальному прояві, коли всі інститути і носії соціальних ролей виконують заплановане, досягаючи результату. І яким він і постав 15 січня 2009 року, коли капітан Чеслі «Саллі» Салленбергер посадовив літак на води Гудзону, а нью-йоркські рятувальники оперативно порятували усіх 155 людей, що були на борту. Відтворивши в реальності (яку тепер відтворює Клінт Іствуд у кіно) «старі добрі часи» гармонійного ходу соціального механізму, які, загалом, ніколи не існували, і тому – у своєму безкінечному не-існуванні – продовжують тримати світ.

Сергій Васильєв