Віктор Глонь, НСКУ
24–27 квітня 2014 року в місті Славутич відбувся Перший фестиваль кіно та урбаністики «86».
Фестиваль уже може претендувати на звання найризикованішої кіноподії України – принаймні для організаторів. Ми вже давно звикли до музичних і/або етнічних фестивалів, які проводяться оподалік від великих міст, але, здається, ніхто ще не влаштовував міжнародних кінофестивалів за 4 години їзди від Києва і за годину їзди від Чорнобильської АЕС.
Визначення «міжнародний кінофестиваль» ще не дає повного уявлення про цей «ліво-ліберальний» кіновибрик. Тут, звісно, немає червоних доріжок (якщо не рахувати радянські килими на підлогах ставутицької мерії та місцевого Кіновідеокомплексу), немає звичних гостів фестивалів класу «А» (якщо не рахувати оскарівського номінанта Роберта Стоуна), не треба дохвилинно розплановувати свій час, панічно рухаючись між локаціями у різних кінцях міста (однаково, Славутич вздовж і впоперек можна пройти за пів години).
Вже від церемонії відкриття глядачі зрозуміли, що на них чекає. У короткометражній програмі «Гра в міста», що відкрила фестиваль – артгаузні фільми умовно поєднані темою урбаністики. Від сомнамбулічних мандрів столицею світу, містом-яке-не-спить («Хр-р-р» / Zzzzzzz, реж. Тарік Карам), до кількох митей із заблокованої революційної підземки у Києві («Метро» Романа Бондарчука), до меланхолійно-гомосексуальної прогулянки дегуманізованим Гонконґом («Ця квітка більше не розквітне» / Nunca mas esta flor, реж. Мануель Альварес-Дьєстро, Уґо Обреґон)… Один із нечисленних, але напідпитку, славутицьких глядачів: «Ребята, все очень круто, спасибо вам большое, но вот один фильм я вообще не понял – там где нет слов и какие-то пустые вывески показывали», – йдеться про фільм Йоргоса Зойса «За рамками» / Titloi telous про заборону в Греції зовнішньої реклами.
Один із фільмів представив режисер – Олександр Ратій. Його стрічка «Повернення», що вже була відзначена головною нагородою національного конкурсу минулорічного МКФ «Молодість», безумовно зрезонувала зі славутичанами, адже веде про Алчевськ – місто, усі життя (і смерті) якого крутиться довкола місцевих заводів-гігантів.
Вже в самій назві фестивалю, місцем проведення якого є Славутич, закладена певна провокація. Хоча організатори кажуть, що сприймають число «86» не як нагадування про найстрашнішу аварію в історії людства, а як символ надії й нового початку, адже це рік народження самого Славутича. Проте в другу програму короткометражок «Чорнобильській набір», поряд із цілком серйозними стрічками (такими, як класика документалістики «перебудови» «Мі-кро-фон!» Георгія Шкляревського), були показані, сказати б, «стьобні» роботи, наприклад, «Чорнодіти» / Chernokids – про дітей-мутантів, які понад усе люблять свою маму – атомну станцію. Співорганізатор і модератор Ілля Гладштейн намагався спровокувати славутичан на дискусію з приводу фільмів, які так необережно ставляться до жертв аварії, проте місцеві жителі на диво спокійно сприйняли показане, або й не до кінця його зрозуміли, як зізнався один з глядачів, що сам народився в Прип’яті.
Емоційнішу реакцію спричинила дипломна робота Анни Ради «Територія дитинства» / Территория детства, що веде про випускників прип’ятської школи 1986-го року, які були позбавлені можливости, власне, провести випускний. Їхній останній дзвоник нарешті пролунав тільки через 25 років, завдяки авторці фільму, яка задля зйомок зібрала однокласників і вчителів знову. Одна з героїнь стрічки відвідала показ на «86», проте крім подяки режисерці нічого сказати більше не змогла, через наплив почуттів. А от культуролог Станіслав Мензелевський із Національного Центру Олександра Довженка натомість висловив прохолодне ставлення до подібного роду особистісних історій, пов’язаних із Чорнобилем, на його думку, таким фільмам бракує необхідного масштабу, щоб забезпечити катарсис не лише учасникам зйомок, а й глядачам. У «Мі-кро-фоні!», на його думку, це все є. До слова, саме Центр Довженка оцифрував копію фільму для показу на фестивалі.
Крім іще двох блоків короткометражок, – цього разу на велосипедну тематику від львівського фестивалю «Ровер», – фестиваль представив ще 8 повнометражних документальних фільмів, шість з яких були показані в Україні вперше, а три були представлені режисерами або членами знімальних груп особисто.
Головним гостем фестивалю став згаданий вище Роберт Стоун, який особисто приїхав представити і обговорити свою останню стрічку «Обіцянка Пандори» / Pandora’s Promise, що, не зважаючи на нібито очевидну небезпеку атомної енергетики, виступає на її захист (і знову провокація!). Знята у знайомому всім нам стилі американської документалістики, базованої на фактах і їх позиціонуванні, зручному для потвердження авторської думки. Не дивно, що й на обговоренні режисер протягом чи не півтори години продовжував триматися своєї ролі адвоката мирного атому: так, я теж не в захваті від атомних електростанцій, але наразі це найкраще, що в нас є.
Фагад Мустафа привіз стрічку про те, що відбувається, коли електрики на всіх не вистачає. «Знеструмлені» / Katiyabaaz веде про енергетичну проблему в індійському Канпурі, де через несплату й несанкціоновані під’єднання до мережі стаються 15-годинні відключення енергопостачання. Внаслідок цього містяни вмикають дизельні ґенератори, що спричиняють забруднення повітря, суттєво б’ючи по екологічній чистоті реґіону. Стрічка збудована на протиставлені двох персонажів: урядовій представниці, яка намагається боротися з крадіжками, працює над реформами, вигадує нові форми оплати спожитої енергії і т.д., та професійного крадія електрики, місцевого Робін Гуда, що пишається своїм талантом і чути не хоче про пошуки справжньої роботи. Драматургія «Знеструмлених» повсякчас кидає глядача на підтримку то героїні, то героя, не даючи чіткої відповіді – на чиїй же стороні правда.
І ще одне джерело енергії – природний газ. «Трубу» Віталія Манського, що вже була показана на Одеському МКФ торік, представила операторка Алєксандра Іванова. Цього разу екологічний фактор повністю випадає з фокусу – в центрі уваги цивілізаційний зріз від Західного Сибіру до Західної Европи. Хоча, все ж таки, автори більшу увагу приділили російській частині – в цьому зізнається й сама Алєксандра – зокрема, через умови, в яких команді довелося працювати, і які спричинили гостріше сприймання подій, на відміну від комфорту тієї ж Німеччини. Україна теж в кадрі – одне містечко на Сході, друге на Заході. У першому, що немов затиснене нас між лещатами незгасного російського мітотворення й недозрілої української самоідентифікації, святкують День перемоги. У другому – ромський квартал, що цілком випадає із загальнонаціонального українського контексту, хоча літні герої, нічим не відрізняючись від ностальґуючих за СРСР пенсіонерами, кажуть – раніше, все ж, було краще. Не маючи на увазі «комунізм-соціалізм-побєду», просто – раніше було краще.
Не всі фільми «86» намагаються прив’язатися до екологічно-енергетичних питань. Низка стрічок торкається питань переосмислення ролі й, сказати б, порядку функціонування міст у нашому житті. Хай то буде автобіографічна історія про американську гіпі-комуну («Американська комуна» / American Commune, реж. Рена Мундо Крошер, Надін Мундо), мексиканська міська симфонія («Вулиця Лопес», реж. Ґерардо Баррозо Алькала, Ліза Тіллінґер), ґрунтовне дослідження психології пасажирів (і самих підземок як таких) світових міст – від Лос-Анджелеса до Токіо («Тунель свідомости», реж. Тімо Новотни), чи пильний погляд на байкерську субкультуру Балтимора очима захопленого моциками і байкерами підлітка («Балтиморські вершники» / 12 O’Clock Boys, реж. Лофті Нейтан).
Програму подій врізноманітнила дискусійна платформа. Зокрема, представники різних куточків України (а також литовського Васаґінаса) обговорили економіку культури своїх містечок. А відомий режисер Сергій Буковський на майстер-класі «Чорнобиль. Пори року» розповів про проєкт, який створює спільно з Андрієм Загданським. Новий документальний фільм режисерів приділить особливу увагу природі зони відчуження, яка невпинно й наполегливо стирає сліди колишньої людської життєдіяльности.
Завершила фестиваль читка документальної вистави «Внутрішній Славутич», створена шляхом етнографічних і соціологічних досліджень, за участи напівпрофесійних місцевих акторів. Вистава пише психологічних портрет різних поколінь жителів Славутича через препарацію й історичну розвідку їхніх безпосередніх помешкань та предметів побуту.
Але зустріч зі славутичами – зовнішнім-фестивальним і внутрішнім-невпинним – для жителів великих міст мусить закінчуватись. Знову Київ. Знову 30-60 хвилин від центру до околиць… А скільки часу до наступного фестивалю «86»?
Віктор Глонь, НСКУ, 2 травня 2014 року