Подаємо інтерв’ю Валентини Самченко, «Україна молода» із кінорежисером Олександром Денисенком.
Досвідчений Олександр Денисенко — режисер красивого і змістовного фільму «Тарас. Повернення», який показує незаштампованого Шевченка і російську жорстокість.
Митець стверджує, що його стрічку, за півтора року не випустивши у прокат, просто «поклали на полицю».
Чи не відбувається це тому, що створені іншими за фінансової підтримки Держкіно історичні фільми пан Олександр фахово характеризує: «самодіяльної якості, імена славетних українців спаплюжено так, начебто ці картини робили диверсанти, заслані з РФ у кінематограф України»?
Довіряв лише польському шляхтичу Мацею Мостовському
— Пане Олександре, розкажіть історію фрази Сергія Параджанова, з яким вам пощастило спілкуватися: «Який великий лірик був Тарас Шевченко, а з нього зробили пса на ланцюгу».
— Цю фразу я почув від дружини Сергія Параджанова Світлани Іванівни Щербатюк, котра була поряд із Сергієм Йосиповичем у лікарні до останніх хвилин його життя. Світлана Іванівна та й сам Параджанов добре знали мене, бо я був однокласником їхнього сина Сурена і часто їздив з Суреном і дядьком Сергієм світами, коли вчився у школі. То вони мене брали до Грузії, то до Вірменії. Тому Світлана Іванівна переповіла мені, як завершував свій земний шлях наш великий український кінорежисер. І в останній день, за кілька годин до смерті, так розповідала пані Світлана, Параджанов, що був майже весь час без тями, опритомнів, знову спалахнув, як смолоскип, а він за життя відзначався вмінням горіти, ясніти, розсипатися енергією творення. Так от, Сергій Йосипович прийшов до тями і, долаючи біль, раптом сказав цю фразу: «Яким великим ліриком був Тарас Шевченко, а ми зробили з з нього пса на ланцюгу!»
Такого Шевченка з фільму «Тарас. Повернення» мали змогу за 1,5 роки побачити глядачі лише 5 показів.
— Часто останнім часом Шевченка подають епатажним: із шинами, на байку, сучасним супергероєм. У вашому фільмі «Тарас. Повернення» він харизматичний і трохи дивакуватий — в якого закохуються жінки і якому можуть пробачати природню принциповість навіть наділені владою чоловіки. Як виник такий образ?
— Я створював образ Тараса Шевченка з його рефлексій, сенсів, почуттів, які міг віднайти в листах, Щоденнику, спогадах сучасників. Шевченко часто відмовчувався, та й що він міг сказати п’яній російській офіцерні?
З усіх офіцерів у Новопетровському укріпленні він довіряв лише польському шляхтичу Мацею Мостовському, котрий повстав проти царя в 1830-му, потрапив у полон, був розжалуваний у солдати з правом вислуги, засланий до Новопетровського форту, де за двадцять років дослужився до штабс-капітана артилерії. От лиш йому Шевченко і довіряв найбільше. З рештою він мало спілкувався. Він не любив узагалі говорити російською. Це було неприродньо для нього.
А п’яне і жорстоке офіцерство форту зневажав і насміхався з нього. Звідси і замкнутість, бо ж він рядовий, солдат, якого за будь-який непослух чи посмішку можуть запроторити до карцеру, побити чи покарати шпіцрутенами на смерть.
Скеля, яку малював Шевченко, обплутана асфальтовою дорогою і складами сучасного порту
— Органічний у фільмі виконавець головної ролі. Як його знайшли?
— Шукали довго. Був оголошений народний кастинг. Деякі кандидати на роль приїздили самі з різних міст. Деяких ми вибирали, запрошуючи на проби.
І десь за місяць, коли ми вже зовсім зневірилися, що знайдемо Шевченка, і кастинг-директорка пожбурила на стіл стос світлин з усіма акторами-чоловіками від 30 до 50 років, я помітив світлину артиста з Молодого театру, що в Києві, — Бориса Орлова. Вказав на нього пальцем і сказав: «Ось Шевченко!»
— «Тарас. Повернення» — справді красивий фільм. Як обирали локації для зйомок?
— Ми відразу з оператором Олександром Кришталовичем, художником-постановником Ігорем Філіпповим та продюсером Володимиром Філіпповим домовилися, що будемо шукати натуру на Мангистау поряд з містом Форт Шевченко, колишнім Новопетровським укріпленням. Але, звісно, там усе за майже два століття змінилося. Скеля Монах, яку малював Шевченко, вже обплутана асфальтовою дорогою і складами великого порту, який збудували за останні кілька десятків років. Тому ми були змушені шукати натуру далі в пустелі.
Я прив’язував пошук натури до тих кіномізансцен, які збирався втілити в кадрі. Отже, точно знав, чого хотів. Врешті довелося від’їхати від міста Форт Шевченко на добрих 100-200 км. За вимірами пустелі — це добрих 400-600 км. Цивілізованою дорогою. А нам їздити доводилося бездоріжжям, у шалену спеку, в хмарах пилюки. Це важке випробування. Та й сама пустеля — це жахіття, де щокроку на вас чигає чи каракурт, чи скорпіон, чи змія.
— За півтора роки фільм так і не вийшов у прокат. Ви переконуєте, що його Держкіно фактично поклало на полицю. Юридично пропонувати прокатникам й оргкомітетам кінофестивалів може лише компанія-виробник? Ви особисто пробували це робити? Голова Держкіно Пилип Іллєнко переконує: «Держкіно ще 01.11.2018 року передало ліцензію на розповсюдження фільму компанії «ІнсайтМедіа», а також підтвердило готовність фінансово підтримати прокат».
— Зі слів продюсера Володимира Філіппова, Держкіно профінансувало компанію «ІнсайтМедіа» на прокат і показ фільму «Тарас. Повернення» 200000 грн. За такі малі кошти картину можна показати лише в двох-трьох кінотеатрах і зробити дуже бідну зовнішню рекламу. Я вже не кажу про виготовлення трейлерів чи реклами для телебачення, чи про розміщення її на тих же каналах.
Я не є правовласником фільму. За умовами Держкіно, правовласником будь-якого фільму, який фінансує Держкіно, є компанія-виробник, тобто у випадку фільму «Тарас. Повернення» всі авторські немайнові й майнові права і сам фільм з усіма зисками від прокату до кінця існування світу належить одноосібно лише компанії ТОВ «ІнсайтМедіа» Продюсерський центр, генеральним продюсером якого є Володимир Філіппов. Але за півтора роки цією компанією фільм було показано аж 5 разів на громадських переглядах. Жоден фестиваль у світі про цей фільм нічого не знає досі, оскільки «ІнсайтМедіа» на жоден фестиваль фільм «Тарас. Повернення» досі за півтора року не подала.
Про майданові комедії і серйозні жанри
— Періодично виникають кулуарні розмови про те, що треба «дружити» з чиновниками Держкіно, навіть ділитися з ними фінансами, щоб отримати від них лояльність до своїх творів. Вам натякали на таку «дружбу»? Ви оприлюднювали інформацію, що фільм Держкіно прийняло в грудні 2017-го згідно з актом здачі, який вам Держкіно не дало підписати; як режисер-постановник ви не були ознайомлені з кошторисом фільму, вам «ІнсайтМедіа» не давало його.
— Корупція — бридка справа, особливо для митця. Якщо митець в такий спосіб досягає своєї реалізації в кіно, то він не митець. Я лише знімаю фільми, пишу сценарії, прозу, п’єси. Мене цікавить тільки художнє і духовне. Тому я не знаю про факти корупції в Держкіно.
Я можу лише сказати, що деякі сценарії, що виграють пітчинги Держкіно, дуже посередні, і виграються вони переважно одними і тими ж великими продакшнами. Себто, якщо взяти результати пітчингів і порахувати, скільки грошей пішло на ту чи іншу кінокомпанію, які у нас у свій час виникали як продуценти російських серіалів, то можна побачити чітку тенденцію, що щороку отримують одні й ті ж саме такі великі кінокомпанії. Себто, Держкіно, з одного боку, забороняє російські серіали, а з іншого — тим компаніям, які ці серіали роблять або є дочірніми підприємствами таких компаній, виділяє державні багатомільйонні кошти на продукування фільмів. Причім, Держкіно традиційно живить компанії новими коштами на нові фільми, не прийнявши фільми попередні і не бачачи, а що ж та чи інша компанія зняла за бюджетні 20-30 млн грн, які Держкіно дало їй на попередній фільм.
Більше того, Держкіно влаштовує щопітчингу принизливий іспит режисерам і сценаристам, ставлячи перед ними вимоги, щоб вони вдесяте довели, що мають вищу освіту в галузі кіно, а з продюсерів навіть папірця за 4 класи початкової освіти не просять.
Що ж до непрозорості діяльності Держкіно, то можу підтвердити, що «ІнсайтМедіа» позбавило мене можливості попрацювати над режисерським сценарієм, оскільки в режисерському періоді до роботи над фільмом не були прикріплені ні оператор-постановник, ні супервайзер із комп’ютерної графіки, ні художник із костюмів, ні композитор, ні майстер трюків, ні… — цей список може бути нескінченним. Це, безумовно, було зроблено для того, щоб не було видно витрат на фільм, бо режисерський сценарій є засадничим документом, за яким обраховується кошторис. Відповідно, кошторису фільму я в очі не бачив. Акт здачі фільму за грудень 2017 р., який приймала експертна комісія по ЮУТУБу, себто кожен член комісії десь вдома чи в дорозі (ви можете собі таке уявити?!), передивлявся фільм.
У результаті мені навіть акта прийняття фільму Держкіно не показали, а я ж, як режисер-постановник, неодмінно маю його підписувати. Якщо той акт є, то я не знаю, чий там підпис. Я вважаю це грубим порушенням з юридичної та фільмо-виробничої точки зору. Про що написав рекомендованого листа в Держкіно, Мінкультури та ТОВ «ІнсайтМедіа» Продюсерський центр у грудні 2018 року, на який не отримав логічної відповіді. Держкіно та Мінкультури відписалися, щоб я звертався за поясненнями до «ІнсайтМедіа».
— Ви критично відгукуєтеся про сучасні справді неідеальні фільми, зокрема, про Крути, Петлюру, які фінансувалися Держкіно. Чи не є це причиною того, що не просувають «Тарас. Повернення»?
— Вибачте, я українець і я також глядач, тож хочу бачити на екрані не «прицюцькуватих» персонажів із клеєними бородами і пластмсовими очима з дешевої оперетки, які носять імена великих українців, а серйозних, геніальних персонажів. Це що — антиукраїнська провокація? І якщо на ці фільми держава витрачає по 40 чи 50 млн грн, то ми й маємо побачити на екрані на ці кошти серйозне кіно. А так ці фільми, про які ви говорите, — самодіяльної якості, імена славетних українців спаплюжено так, начебто ці картини робили диверсанти, заслані з РФ у кінематограф України. І чомусь про це всі мовчать, наче перед викинутим на заюрмлену площу чумним трупом. Усі тікають і від відповідей, і з кінотеатрів. Я цього не розумію. А де та комісія, яка такий сценарій приймала і призначала такого режисера? Де Громадська рада при Держкіно? Де Спілка кінематографістів?
Через це у нас і заміщують серйозні й важливі жанри для українського народу майданові комедії. І я б не мав нічого проти наших сучасних комедій на екрані, якщо б розвивалися серйозні історичні, драматичні, трагедійні, романтично-мелодраматичні жанри. А цього немає. То чому я, як громадянин України, патріот і кінематографіст із понад 50-річним стажем, не маю права про це сказати? Я вважаю це своїм обов’язком.
— У березні 2018 року КСД видало ваш роман «Тарас. Повернення», в якому багато сюжетних ліній, сцен і персонажів, що не ввійшли у фільм. На сайті видавництва нині пропонують лише електронний варіант книжки. Чи можна очікувати на додатковий тираж?
— «Тарас. Повернення» — це лише перша частина (доволі скорочена, як і сам фільм) мого роману-трилогії «Три душі, три ворони, три лірники». Перша частина більша втричі за фільм і там є все, що вирізали продюсери або не дали мені зняти. Видавався роман «Клубом Сімейного Дозвілля» під прокат фільму у березні 2018 року. Саме тоді продюсер Філіппов планував початок прокату фільму. Але прокату вже більше року немає і навряд чи буде. Оскільки мій уже давно готовий фільм досі не був поданий компанією-правовласницею «ІнсайтМедіа» на жоден фестиваль, навіть на український, навіть на позаконкурсний показ. Було лише 5 громадських напівзакритих показів у необлаштованих для кінопоказу приміщеннях. І все. Більше фільм не показують продюсери громадськості і не випускають у прокат. Саме тому про продажі роману не може йтися, бо фільм закритий для глядачів. А в 2020-му він буде закритий і для фестивалів за давністю виробництва, бо зданий Держкіно у грудні 2017 року.
— На черговий пітчинг Держкіно ви подаєте сценарій «Страшної Помсти», який написали з класиком української літератури і кіно покійним Іваном Федоровичем Драчем. Про що це кіно? Чому вам погрожують зняти проект із конкурсу?
— Оскільки прем’єри фільму «Тарас. Повернення» не було і серйозні продюсерські компанії не мають можливості побачити фільм, я змушений був податися на пітчинг зі «Страшною Помстою», написаною у співавторстві з Іваном Федоровичем кілька років тому, все з тим самим продюсером В. Філіпповим. Позаяк я постійно порушую питання з прокатом і показом фільму «Тарас. Повернення» українському загалу, це викликає у пана Філіппова роздратування, і він загрожує мені зняти «Страшну Помсту» з пітчингу. На що я йому сказав, щоб він про своє рішення поставив до відома спадкоємців Івана Драча: вдову пані Марію Драч та його доньку Мар’яну. Я ще не цікавився, чи він це зробив. І якщо він так зробить, а Держкіно погодиться з ним і зніме фільм із конкурсу, я матиму право оскаржувати це рішення, оскільки дозволу йому на це не давав.
Тим більше, що ми з Іваном Федоровичем знайшли дуже цікаве драматургічне вирішення вічної історії Миколи Гоголя на екрані. Ми всю фантастичну історію, викладену в Гоголя, де нащадки роду братовбивці козака Петра відбувають страшну помсту, накладену на них Господом Богом, ніби пропустили через взаємини головних героїв: сотника Данила Бурульбаша та його дружини Катерини, котра якраз і є нащадком грішника Петра. Але в фіналі з’ясовується, що й сам її чоловік — сотник Данило є також нащадком, але нащадком козака Івана, якого колись лихий Петро вбив за те, що польський король подарував Іванові половину України, бо він подолав турецького султана. І в нас вийшла дуже напружена психологічно і видовищна історія, а головне — це справжній історико-фентезійний хорор. Такого жанру в Україні ще не було.
Валентина Самченко, «Україна молода», 26 червня 2019 року