Директор кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе поділилася у Фейсбуці своїми міркуваннями про квотування та підтримку українського кінематографа. Подаємо допис.
Декілька думок після Зимового Кіноринку, після читання нового законодавства про кіно.
1. Квотування.
В цілому підтримую прагнення Держави сприяти активному виробництву і просуванню національного ( або, як його називають західні спостерігачі, – локального) кіно. Втім, вважаю помилкою регулювати екранний «час».
Ця ідея вперше була озвучена на початку 90-х років тодішнім Головою Держкіно Юрієм Герасимовичем Іллєнком. Зрозуміти його можна було. Від радянського кінопрокату нам залишилися більш ніж 5 тис. кінозакладів, в т.ч. 500 кінотеатрів. Була висока відвідуваність кіносеансів і дуже лояльна ціна квитків. В місті Києві щороку продавалося 14 мільйонів кіноквитків, загалом в Україні – 200 млн. квитків. (Для порівняння – нині щорічний показник кіновідвідуваності в державі – близько 25 млн. квитків, різницю бачите?).
За таких обставин тоді цілком природньо виглядала «революційна» вимога нової влади, звернена до працівників кінопрокату (яких, до речі, завжди вважали «перешкодою» для «розвитку» культури) – надати культурний простір, точніше, «час» для «свого» кіно. Вимога, прямо скажемо, популістична, на той час вже абсолютно не реальна, не підкріплена жодними розрахунками і прогнозами, але патріотична.
Термін «екранний час» стосувався і платних кіносеансів, і безкоштовного для споживачів телевізійного ефіру. Що є абсолютно різні речі.
Цікаво, що деякі законодавці розуміли, що напрямок насильницького регулювання в культурі далекий від ринкових засад, які повільно, але все ж впроваджувалися в Україні. Так, в Указі Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на 1997–2000 роки» від 18.10.1997 року стверджувалося, що «розвиток української культури, а відтак й принципи реалізації її державної політики базуються на таких загальновизнаних демократичних засадах… – утвердження режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної мистецької продукції для забезпечення конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках».
Разом з тим, майже за три місяці популізм переміг, і в Законі України «Про кінематографію» від 10.01.1998 року з’явився сакраментальний пасаж: «національний екранний час – сумарний час, протягом якого здійснюється демонстрування (публічний показ) фільмів у кіновідеомережі та на каналах мовлення телебачення України».
Стаття 22 Закону містила норму у наступному формулюванні: «Для сприяння виробництву національних фільмів, а також доступу глядачів до перегляду творів національної кінематографічної спадщини встановлюється квота демонстрування національних фільмів, яка становить не менше 30 відсотків національного екранного часу. Ця квота є обов’язковою для всіх демонстраторів фільмів у кіно-, відеомережі та на каналах мовлення телебачення України»…
Зверніть увагу – виробництво національних фільмів поєднувалося зі спадщиною (з якою саме – про мужнє КДБ і вільних колгоспників?), а кінотеатри, які вже ставали самостійними підприємствами капіталістичної економічної моделі, були брутально обізвані «кіновідеомережею», яка нібито мала якихось піклувальників…
Виконати цю норму Закону на той час було неможливо. «Спадщина», носієм якої була кіноплівка, в Україні була відсутня (негативи знаходилися в Москві, в Білих Столбах), а нові фільми для кінотеатрів взагалі не знімалися. Приватного продюсерського бізнесу, як і кваліфікованих творчих кадрів, практично не було, ну і грошей Держава майже не виділяла. Квота не виконувалася.
Ось така передісторія питання квоти.
Новий Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні» від 23.03.2017 р., в цілому прогресивний, стосовно проблеми квотування національного екранного часу висловився дуже суперечливо і лукаво.
Вводяться зміни і доповнення до Закону «Про кінематографію». Цитата:
«Стаття 15-2. Використання національного екранного часу.
З метою сприяння виробництву фільмів в Україні, а також доступу глядачів до перегляду творів національної кінематографічної спадщини телерадіоорганізації, які відповідно до ліцензій здійснюють телевізійне ефірне мовлення або багатоканальне мовлення з використанням радіочастотного ресурсу, інші демонстратори фільмів, які не є телерадіоорганізаціями, зобов’язані до 1 січня 2022 року щонайменше 15 відсотків загального щомісячного часу демонстрації фільмів, а після 1 січня 2022 року – щонайменше 30 відсотків загального щомісячного часу демонстрації фільмів здійснювати демонстрацію національних фільмів, інших фільмів, вироблених суб’єктами кінематографії України, і творів національної кінематографічної спадщини».
Як видно, текст писав телевізійник, який навіть такого слова «кінотеатр» не вживає. Він знає, що є телерадіоорганізації, одного боку, – і ті, що не є телерадіоорганізаціями, а хто саме, – його не цікавить.
Виникає три питання.
Чим саме грудень 2021 року відрізнятиметься від січня 2022 року, адже квота має зрости вдвічі? Невже Голлівуд помре? Дуже хочу подивитися в очі цієї Кассандри.
Друге питання. Як квотуватимуться он-лайн-кінотеатри, невже застосують якесь ноу-хау підрахунку переглядів? Адже вони теж не-телерадіоорганізації…
І третє. Скільки тієї «спадщини» залишилося після Переліку осіб, які створюють загрозу нацбезпеці України?
Отже, як завжди. Бажали, як краще, а вийшло, як завжди.
2. А як краще?
Треба було б запровадити не квоту, а підтримку, заохочення тих, хто активно демонструє національне кіно, і досягає позитивних результатів продажу квитків.
Такі кінотеатри є. І це не тільки «Жовтень».
Замість 15% часу в порожніх залах, треба досягати суттєвої питомої ваги українського кіно в загальному бокс-офісі кінотеатрів. А Держава має помічати такі заклади культури і нагороджувати їх. Це б було нормальним демократичним інструментом впливу Держави на розвиток національного кіно.
3. Ще одне питання із серії «кіно – телебачення».
Новий Закон дивно поєднав економіку підприємств різних галузей – культури і ЗМІ, до яких саме належить телебачення. Коштами бюджетної програми на кіномистецтво (а це галузь культури), фінансуватиметься серіальна продукція, яка до галузі «культура» жодним чином не стосується. Тобто кіно віддасть телебаченню свій фінансовий ресурс.
А що натомість віддасть телебачення? У багатьох країнах світу, зокрема у Франції, телебачення сплачує суттєвий податок на розвиток національного кіно. А у нас?
Може, телебачення хоч з промоцією національних фільмів допоможе? Ні, і не сподівайтеся!
В новому Законі якось поспіхом написано, що реклама національних фільмів буде прирівняна до соціальної. Вносяться зміни до Закону України «Про рекламу»:
«7) частину другу статті 12 Закону України «Про рекламу» … викласти в такій редакції: «2. Соціальна реклама не повинна містити посилань на конкретний товар та/або його виробника, на рекламодавця (крім випадків, коли рекламодавцем є громадське об’єднання чи благодійна організація), на об’єкти права інтелектуальної власності, що належать виробнику товару або рекламодавцю соціальної реклами, крім реклами національних фільмів. Реклама національних фільмів прирівнюється до соціальної реклами та може розміщуватися і розповсюджуватися, за умови дотримання вимог, встановлених абзацом дванадцятим частини першої статті 8 цього Закону».
Якщо не заглянути в закон «Про рекламу», то й не зрозумієш тонкий фінт законодавця.
Стаття 1 закону «Про рекламу»:
«Соціальна реклама – інформація будь-якого виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку».
Як так? Кіно не має на меті отримання прибутку? А що воно тоді має на меті?
А далі в законі про рекламу взагалі для просування кіно якась абракадабра. Наводжу статтю 12 «Соціальна реклама».
«1. Рекламодавцем соціальної реклами може бути будь-яка особа.
2. Соціальна реклама не повинна містити посилань на
конкретний товар та/або його виробника, на рекламодавця (крім випадків, коли рекламодавцем є громадське об’єднання чи благодійна організація), на об’єкти права інтелектуальної власності, що належать виробнику товару або рекламодавцю соціальної реклами, крім реклами національних фільмів.
Реклама національних фільмів прирівнюється до соціальної реклами та може розміщуватися і розповсюджуватися, за умови дотримання вимог, встановлених абзацом дванадцятим частини першої
статті 8 цього Закону (там про те, що не має містити реклама, зрозуміло).
3. На осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують
соціальну рекламу, та на осіб, які передають свої майно і кошти іншим особам для виробництва і розповсюдження соціальної реклами, поширюються пільги, передбачені законодавством України для благодійної діяльності.
4. Засоби масової інформації – розповсюджувачі реклами,
діяльність яких повністю або частково фінансується з державного або місцевих бюджетів, зобов’язані розміщувати соціальну рекламу державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських
організацій безкоштовно в обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу, друкованої площі, відведених для реклами.
5. Засоби масової інформації – розповсюджувачі реклами, що повністю або частково фінансуються з державного або місцевих бюджетів, зобов’язані надавати пільги при розміщенні соціальної реклами, замовником якої є заклади освіти, культури, охорони здоров’я, які утримуються за рахунок державного або місцевих
бюджетів, а також благодійні організації».
Ви щось зрозуміли? Де написано про БЕЗКОШТОВНУ або пільгову рекламу фільмів від імені ПРИВАТНОГО продюсера? Отож.
Пригадується анекдот радянських часів.
По Міністерству оборони наказ:
1. Майори можуть іздити в потягах у м’якому вагоні. (Раніше не могли). Ура!
2. Підполковники можуть носити каракулеві папахи. Ура!
3. Полковники можуть носити лампаси. Ура!
Після ейфорії сприйняття наказу зачитали Роз’яснення.
1. Майори можуть іздити в м’якому вагоні – в тамбурі.
2. Підполковники можуть носити каракулеві папахи в літній період.
3. Полковники можуть носити лампаси – на кальсонах!
Ось таке послаблення…
Людмила Горделадзе, 17 грудня 2017 року