«Детектор медіа» поспілкувався зі співзасновниками продакшну Ivory Films Іларіоном Павлюком, Олегом Рогожою та Володимиром Рибасем про їхній новий детективний серіал, зйомки якого от-от почнуться, документальний фільм «Лазуровий пил», ринок у часи заборон та переваги українських акторів.

Катерина Толокольникова, «Детектор медіа»

Нещодавно «Детектор медіа» побував у гостях у новому офісі Ivory Films. За чотири роки штат компанії (на початку вона мала іншу назву) виріс із двох десятків людей до сотні. За робочими столами в офісі сидять здебільшого молоді люди. А мої співрозмовники заявляють, що відкриті для нових людей і регулярно проводять майстер-класи для співробітників, зокрема й на тему «Як робити успішні програми й спати по ночах».

Частину приміщень на другому поверсі будівлі в промисловій зоні неподалік бульвару Лепсе ще облаштовують, а поверхом нижче продакшн орендує павільйон для свого багаторічного ток-шоу «Говорить Україна».

Із продюсерами Іларіоном Павлюком (на фото), Олегом Рогожою та режисером Володимиром Рибасем («ДНК. Портрет нації», «ДНК. У пошуках жінки», «Планета мавп. Куди зникають розумні діти», «Звичайні зомбі») ми поспілкувалися про їхній новий детективний серіал (назву й каналу-замовника поки не називають), роботу над документальною стрічкою «Лазуровий пил», ринок у часи заборон та рівень українських акторів і сценаристів.

Про документалістику

– Іларіоне, Володимире та Олеже, в чому була складність роботи над «Лазуровим пилом»? Як оцінюєте його успіхи в ефірі?

Володимир Рибась: Як режисер скажу, що спочатку навіть братися за тему не хотілося. Важко було уявити, що нового й цікавого можна зняти про Чорнобиль. Однак наша перевага була в тому, що ми мали достатньо часу — з літа минулого року. Тож вирішили зробити путівник по зоні, й головною в нас була ідея показати її в чотири пори року. Коли ми знайшли двох героїв — а з цим чудово впоралася наша редакторка, — то їхні історії переважили всі наші виробничі проблеми. Й ми почали думати, як розповідь про ці два життя вмістити в годину хронометражу. Мені як режисеру це було непросто, так само як і дотриматися балансу в показі, з одного боку, аварії, техногенної кризи, а з іншого — людських життів. Останні, звісно, переважили — їх найцікавіше знімати й дивитися. Ми самі дізналися про Чорнобиль багато чого нового — наприклад, історію вагітних жінок із зони. Вона нас шокувала, бо самі ми не мали про це уявлення.

До першої поїздки ми погано уявляли, яким буде фільм, — була ідея, бажання певним чином це показати, але тільки після знайомства з героями — живими людьми почало вимальовуватися, про що ж буде стрічка. Цим документалістика й найбільш цікава — непередбачуваністю. Ми їздили в зону чотири рази й зібрали багато матеріалу. Чимало нових ідей — і технічних, і творчих — реалізували.

Від телеканалу ми отримали схвальні відгуки: казали, що деякі редактори плакали. Ми зрозуміли, що вони задоволені, й із тих мінімальних побажань, а не правок, які вони вносили.

Іларіон Павлюк: Для цього слоту ми показали хороший результат із часткою й динамікою зростання перегляду. Особисто мої амбіції — щоб цей фільм показали в іншому слоті і його побачила ширша аудиторія. Однак у його якості ми були переконані й до отримання рейтингів.

– Цей фільм ви робили на замовлення до 30-річчя катастрофи. Чи будете продовжувати тему Чорнобиля в інших проектах або знімати стилістично подібну документалістику на інші теми?

І. П.: Є в нас одна розробка. Наразі ми займаємося сценарієм фантастичного ігрового серіалу за мотивами подій Чорнобиля. Це екранізація однієї з версій трагедії, але саме в фанатичному ключі. Я би сказав, що це талановита ідея, за яку ми одразу вчепилися, й будемо шукати можливості її реалізувати. Якщо нам це вдасться, будьте певні, це буде подія.

В. Р.: Будемо в певних формах продовжувати, бо матеріалу справді багато. Хотілося б, щоб ця запозичена ще з Радянського Союзу звичка робити щось до дат нарешті минула й у суспільстві весь час був попит на подібний контент.

– Цього року чимало каналів підготували або замовили проекти до річниці аварії на ЧАЕС. Що думаєте про роботи колег? Скажімо, про фільм «1+1 продакшн» «Розщеплені на атоми»?

І. П.: Чудово, що є такий інтерес аудиторії до теми Чорнобиля й до документального продукту. Це показують і рейтинги, й обговорення в мережі. Я починав працювати над документальними фільмами тоді, коли це було щось, до чого доводилося важко привчати аудиторію. Це позначалося й на часі виходу, й на тому, які цифри брали проекти. Гадаю, десять років тому уявити успішний за рейтингом у прайм-таймі документальний продукт, що за хронометражем тягне на повний метр, було неможливо. Для мене це серйозний показник того, що суспільство дорослішає. Тепер воно цікавиться не тільки двома крайнощами — жахливими проблемами й розвагами, — а й власною історією. Хоче оцінювати й переоцінювати події з минулого й теперішнього і для цього прагне знати більше. Я з цього дуже тішуся.

Всі продукти на цю тему успішно пройшли там, куди їх поставили. Для нас це неабиякий поштовх. Моя мрія — щоб у нас до документалки ставилися як у Канаді, де в прайм-таймі ставлять двогодинну історію про батьків, чий син скоїв убивство власної сестри, а вони його пробачили. Такий фільм переміг у 2012 році на «Еммі», куди ми їздили. Тоді обговорювали, що в нашому телевізійному ефірі таке неможливо. А тепер зрозуміло, що час, коли подібні історії перемагатимуть у прайм-таймі блокбастери, ситкоми й інший розважальний контент, — недалеко.

В. Р.: Не дивився всього, що канали показали про Чорнобиль. Але радію, що всі почали активно знімати й працювати. Варто зазначити підвищення якості продукту, все стало серйозніше, дорожче, масштабніше.

І. П.: Дуже важливо, що дорожче. Це демонструє готовність телеканалів виділяти більші бюджети й більше часу на такі проекти. Коли я починав, вважалося, що витрачати на документальний фільм більше місяця недоцільно з погляду телевізійного маркетингу. І доводилося переконувати, що телевізійному документальному фільму потрібен режисер як творча одиниця.

– «Лазуровий пил» уже показали в Канаді. Чи плануєте подавати його ще на якісь фестивалі? Продавати зарубіжним каналам?

І. П.: Права на фільм належать каналу «Україна», тож ми його продавати не можемо. Аудиторії ж зарубіжних каналів він має бути цікавий, адже Чорнобиль — одна з небагатьох речей, яку там знають про Україну. На фестивалі ж неодмінно будемо подавати. На ту же «Еммі». Ми завжди це робимо, бо не спробуєш — не переможеш.

– Іларіон у своєму інтерв’ю «Детектору медіа» розповідав, що в розробці вашої компанії є документальний фільм про події на сході України. Як просувається робота?

І. П.: Він не відбувся. Ми не знайшли телеканалу, який би його замовив. Хоча це була хороша розробка, ми вже знайшли героїв…

– Відклали його?

І. П.: Можливо.

Про детективний серіал, зйомки якого скоро стартують

– Як щодо ігрових телесеріалів, про які ви згадували?

І. П.: Про один із них ви почуєте вже незабаром, коли розпочнеться промокампанія. Згідно з угодою, ми не можемо назвати телеканалу, який його замовив, назви, імен режисера та сценариста. Я тільки скажу, що сценарій написав хороший український письменник. Це детективний серіал. Концепцію ми придумали чотири роки тому, плекали й виношували її. Вісім місяців над ним працюємо. Незабаром почнуться зйомки.

– Це вертикальний серіал? Скільки серій буде і якого хронометражу?

І. П.: Це вертикальний серіал, але з доволі чіткою потужною горизонтальною лінією.

Все побудовано не тільки на вельми цікавих детективних сюжетах за класичними принципами жанру, а й на стосунках героїв та їхньому протистоянні. Сюжет — оригінальний.

Робитимемо 16 серій хронометражем до 50 хвилин на епізод — для першого сезону.

В. Р.: Сподіваємося, що він матиме проводження на другий сезон. Вже є ідеї.

– Зніматимете й тут — у новому павільйоні?

І. П.: Ні. Серіал вимагає багато натурних зйомок, специфічних локацій. На жаль, із продюсерського погляду, але, мабуть, на щастя з режисерського, його неможливо запхати в павільйон. Він надзвичайно складний у виробництві. Кожна серія є окремим міні-фільмом. Завдяки цьому він буде красивим і цікавим.

– Над якими ще проектами зараз працюєте?

І. П.: В нас є три категорії проектів: по яких ми підписали контракт і промокампанія була — це «Говорить Україна» та «Лазуровий пил»; про які ми нічого не можемо оголошувати — це наш детективний серіал; і багато чого в розробці. Нас цікавлять такі напрями (й ми дуже активно над ними працюємо): ситкоми, серіали, ток-шоу, документальні проекти різних піджанрів. Таких, що готуємо до запуску, три.

Олег Рогожа: Ми тепер готуємо декілька проектів до виробництва. Один із них — докудрама про найгучніші злочини, скоєні з моменту незалежності України. Закінчуємо його — лишилися останні штрихи. Сподіваємося, продукт матиме свого покупця й буде успішний на ринку. Крім того, розробляємо ще одне ток-шоу. Це буде соціально-політичний проект, але більше ми поки не можемо говорити.

Про ситуацію на ринку й заборони

– У професійному середовищі часто звучать нарікання на те, що в Україні немає хороших акторів і сценаристів або й просто бюджетів для виробництва продуктів достатньої якості. На вашу думку, це реальні гострі проблеми чи радше відмовки? Й наскільки вони гальмують розвиток українського теле- та кіновиробництва?

В. Р.: Звісно, ці проблеми реально існують і ми з ними стикалися. Інша справа, що, як завжди буває, когось вони заводять і стимулюють, а когось — зупиняють. Взагалі ж по ринку нині почався рух. Ті, хто хотів працювати, — продовжили, а хтось саме почав. Я би сказав, практично неможливо працювати в цій сфері в нашій країні, але коли велике бажання, то й компанії зможуть вижити й досягти хороших результатів. Це вдається тим, хто розуміє, що це потрібно людям, і має мету.

І. П.: У мене склалося чудове враження від кастингу молодих акторів. Ті, хто до нас приходить, — надзвичайно талановиті. Це свідчить про те, що в нас прекрасне майбутнє. Як на мене, зростання якості українського кіно є абсолютно природним — і неуникненним — процесом. Тому що наших акторів знімати дешевше — це найголовніше. Тож їх більше зніматимуть і вони більше приходитимуть на кастинги. З іншого боку, не треба забувати, що є багато українських акторів, які останні 10–15 років знімаються в Росії, бо там більший ринок і там була головна пропозиція до останнього часу. А тепер треба їм робити пропозиції тут.

– Причому треба робити вигідніші пропозиції.

І. П.: Так, і це природно. Тепер у українських виробників є така можливість. Я думаю, здоровою ситуація стане тоді, коли вибір продакшном актора буде продиктований не орієнтацією на ринок певної країни (типу «Не працюю з москалями!» чи «Беремо тільки росіян, бо тоді їм продамо це кіно»), а на глядача. Адже Барбару Брильську Ельдар Рязанов запросив зніматися не тому, що вона полька або неросіянка, а тому, що вона класно підійшла на цю роль. Ясно, що є якісь Пореченкови, на яких просто неприємно дивитися. І той, хто запросив би таку людину в український фільм, навіть якщо на неї не було б заборони, програв би тільки тому, що глядач не захоче на цього актора дивитися. Це природній процес, його можна не стимулювати законодавчо.

Коли ми будемо орієнтуватися на глядача, в нас з’явиться чудове різноманіття — актори з країн Балтії, Польщі. В нас буде прекрасне конкурентне середовище для наших акторів, які би пробивалися й ставали ще кращими. Тоді в нас буде хороше кіно.

О. Р.: Звісно, в Україні існує проблема з акторами й сценаристами. В першу чергу тому, що раніше, навіть коли росіяни знімали тут, вони здебільшого привозили своїх акторів, а на наших не звертали уваги. Тому акторство як професія не розвивалося. Певна кількість акторів постійно знімалися як в Україні, так і в Росії — тому й стали популярними і тепер затребувані. Тож коли внаслідок заборони на окремий російський контент власне виробництво в Україні зросло, кількість акторів не збільшилася. Вони просто ще не встигли випуститися з nbsp;університетів. Якщо раніше сильні продакшни знімали два — чотири серіали на рік, то сьогодні — близько десяти. І всім потрібні актори, ніхто не хоче перетинатися.

Те саме — зі сценаристами. Раніше наші сценаристи нерідко писали для російських продакшнів. Кожен продакшн обирає для себе жанр — детектив, драму, мелодраму — й кожен сценарист працює, як правило, в якомусь одному жанрі. Однак цей рік уже кращий за минулий. Молоді-зелені актори гарно показали себе на кастингу нашого детективного серіалу і я впевнений, що як їх, так і сценаристів більшатиме. Ми сподіваємося на розвиток українського серіалу якнайшвидше.

– Повертаючись до теми заборон — акторів та інших культурних діячів, російського телепродукту. Яким є ваше ставлення до цих кроків української влади? Чи сприяли вони напряму розвитку власного виробництва?

О. Р.: Я би на цю заборону акторів не звертав уваги. Є актор, якого продюсер не запросить на головну роль, бо він свого часу наробив помилок стосовно українського народу. І це ніяк не залежить від офіційних заборон. Інша річ, що якийсь актор може на 100% відповідати персонажу!

Важко відповісти, чи сприяють заборони. Наше власне виробництво не надто дешеве, якщо ми хочемо отримати хороший результат. А додатковим ринком завжди була насамперед Росія. Наш продакшн тільки намагається протоптати цю стежку для себе, а деякі інші вже мають досвід. Тож ми не відчуваємо заборон ані як стимулу для розвитку, ані як заваду.

І. П.: Заборони — це дуже небезпечний інструмент. Варто лише згадати, хто в історії спалював книжки, хай навіть погані. Я вважаю, що це трошки неправильно, коли певна громада вимагає заборонити фільми з російськими акторами. Навіщо? Бо інакше всі кинуться їх дивитися? А справді, хто робить російським серіалам захмарні рейтинги? В цьому є подвійна мораль, на мою думку.

Якщо в нас таке свідоме суспільство, яке проти російських серіалів під час війни з Росією, потрібно просто припинити їх дивитися. Покажіть мені того телепродюсера, який при частці 2% буде все одно купувати наступний сезон серіалу про російську поліцію. Ніколи й ніхто так не робитиме.

Якщо Україна хоче відкрити дорогу українському виробнику, краще було би зробити галузі податкові канікули на три чи п’ять років. Такий досвід є в арабських країнах, коли, відкривши родовище нафти, там робили податкові канікули певним галузям. Створіть умови для українського виробника, працюйте нормально з аудиторією, яка давно вже підтвердила, що вона свідома й патріотична. Українці спромоглися не купувати російських товарів. Чомусь ми думаємо, що наш глядач не здатен відрізнити російський пропагандистський серіал.

Уявіть, що раптом українське кіно не мало би жодних перешкод, стало вигідно вкладати гроші в продакшни й виробляти фільми, і при всьому цьому глядач погано реагував би на одіозних російських акторів… Тоді б російське виробництво не крокувало потужно нашими сітками. Це було б ефективніше за часткові заборони. Рішення української влади, яка з відчаю рубанула сокирою, можна зрозуміти. Однак, на мій погляд, у нас насамперед має чітко працювати СБУ, що заборонила в’їзд акторові, який стріляв по людях на нашій території. Я би навіть не забороняв, а просто його заарештував. Але це не моя парафія. За підтримку бойовиків на нашій території є конкретні статті Кримінального кодексу.

В. Р.: Я вважаю, що не потрібні жодні списки. Глядач сам розбереться. Заборони завжди сприймаються негативно. Можна зрозуміти, чому такі рішення прийняли, — такий час, емоції, але давайте ставати на цивілізаційні колії й підіймати власне кіно- й телевиробництво. За це ми й боремося.

– Чи запрошує Ivory Films акторів та сценаристів із Росії, зокрема українського походження?

І. П.: Так, ми зробили їм такі пропозиції. У кастингах серіалу брали участь актори з Польщі, Литви, Білорусі, Росії. Але в результаті абсолютна більшість тих, хто буде зніматися, українці.

– Ви створили компанію втрьох на власні кошти. Чи вдається на цьому етапі бути беззбитковими або хоч трохи заробляти?

О. Р.: Ми зараз просто виживаємо.

– Ми говорили про пожвавлення ринку. Які ваші враження від продукту інших українських виробників за останні два роки?

В. Р.: Ми дуже раді, що всі почали щось робити. Конкретні проекти не хотілося б обговорювати. Я за конкуренцію. Чим більше якісного контенту буде, тим краще — і для глядача, і для виробників.

І. П.: Можу сказати, що міжнародний успіх серіалу «Нюхач» виробництва Film.ua мене надзвичайно надихає. Формат продано в Японію, серіал успішно показано за кордоном. Я можу тільки поаплодувати колегам. Це — конкуренція в хорошому сенсі. Вони довели, що все можливо.

О. Р.: Справді, така конкуренція дуже стимулює.

Про конкуренцію з українськими продакшнами та західні ринки

– Кого ви вважаєте своїми конкурентами за обсягами й рівнем?

І. П.: Ми ще молоді й доволі маленькі. В нас усі конкуренти — це водночас колеги та партнери. Ми нікому не будемо впиватися в горло.

В. Р.: Наш світ телевиробництва — дуже тісний. Сьогодні хтось твій друг, завтра — партнер, а потім конкурент. І навпаки. Адже ми говоримо навіть не про український ринок, а про київській.

І. П.: У нас справді мало гравців на ринку. Коли ти посварився з певним продюсером — то враз посварився з 10% ринку. Це ж нерозумно! Можна існувати лише в атмосфері взаємної підтримки. Розкажу маленький приклад: 2012 року нам знадобилося одночасно 12 однакових камер для зйомки. В Києві ми знайшли тільки десять, попросивши в усіх. Якби не мали з колегами хороших стосунків — знайшли б іще менше. Тож у нас тісні, майже родинні взаємини.

– Чи будете продавати серіал іншим країнам? Яким? Чи буде він їм цікавий?

І. П.: Ми на це розраховуємо. Сам лише українських ринок справді не здатний окупити витрати. Йдеться про ринки сусідніх держав і ті, де є українська громада: країни Балтії, Польща, Казахстан, Ізраїль.

В. Р.: Цей детектив — універсальна історія, яка буде всім цікава.

– Чи думаєте робити щось у копродукції? З Росією чи іншими країнами?

І. П.: Копродукція — це окремий складний шлях. Із Росією копродукцію ми не розглядали.

О. Р.: Поки не ставили за мету щось робити в копродукції.

– Які історії з України зараз можуть бути цікаві іноземним замовникам?

В. Р.: Для мене це складне питання. В першу чергу замовнику й глядачу потрібен саме цікавий продукт. В кожному жанрі такий можна зробити якісно. Зараз, мені дається, запит саме на інтерес — це той самий гачок, на який можна піймати глядача.

– І це має бути щось дуже незвичне, оригінальне?

В. Р.: Так, це пов’язані поняття. А щодо жанрів і тем — важко сказати. У нас нині якось пішли мелодрами. Але це не означає, що детективи гірше дивляться, просто треба робити хороший продукт.

І. П.: Я думаю, що якщо фактор теми, оригінальності чи країни-виробника є ключовим для перегляду, то це слабкий продукт. Уявіть, я вас спитаю: чи цікавить вас англійський погляд на Італію часів вендетти, або англійський погляд на інтриги в Данії? Логічна відповідь: «Ну не знаю, чим це цікаво»… А насправді я кажу про «Ромео і Джульєтту» і «Гамлета»! Тож по темі й країні ніхто не оцінює твір. «Ромео і Джульєтта» — про любов, «Гамлет» — про зраду й вибір. Відповідно, весь світ дивиться продукт про пристрасті, почуття. Якщо це вироблено на рівні, то не важливо де. Мізерному проценту цікаво, що виробляється в певній країні.

Тож я скептично ставлюся до пошуку чогось принципово нового саме тому, що це не головний чинник.

О. Р.: В Україні є теми, які цікавлять і нашого, й закордонного глядача. Але на даному етапі знайти сценариста, який розробляв би одну таку тему для глядача з Європи та Азії, доволі важко. На розробку потрібні гроші й час — рік чи два, не враховуючи саме виробництво. В Україні поки таких можливостей немає.

– Однак врешті хтось із наших продакшнів все-таки зніме хороший фільм для іноземного глядача — про АТО, наприклад…

В. Р.: Що стосується нас, то поки ми не знайдемо можливість зробити його так, як вважаємо за потрібне, не братимемося.

О. Р.: Ми вам скажемо чесно, що знаємо, що хтось в Україні вже виробляє три документальних проекти для Європи. Перший — про Майдан, другий — про анексію Криму і третій — про війну на сході. Хто саме, ми не знаємо. Ми, на жаль, не встигли взяти участь у тендері на виробництво цих проектів, бо запізно дізналися. Один із продакшнів у ньому переміг.

Чи знайдеться той, хто зробить хороший фільм для іноземного глядача, залежить від того, чи знайдеться той, хто заплатить. Тоді не буде відбою від заявок і наші виробники зроблять надзвичайно якісний проект. У нас це вже вміють.

Фото Анна Павлик

Катерина Толокольникова, «Детектор медіа», 20 травня 2016 року