Мистецтвознавець Катерина Лебедєва про короткочасний досвід роботи в Національному центрі Олександра Довженка.
Вже не працюю у Довженко-Центрі. Протрималася три місяці – більше, ніж дехто з вас прогнозував )
Основних вимог було дві:
1) кожного дня відсиджувати на роботі вісім годин,
2) нічого не робити.
На співбесіді мова йшла про розробку сайту; вже за два тижні було сказано, що сайт не потрібний. На початку роботи, тобто у травні, проводилися планірки раз на тиждень. Влітку вони припинилася – мовляв, усі зайняті підготовкою фестивалю “Німі ночі”.
Комунікація з начальством була зведена до мінімуму. З кінця травня і до фінальної бесіди у середині липня свою начальницю бачила раз чи два випадково; завдань не було.
Тим не менше, коли наприкінці червня від начальства прийшов лист із проханням надати звіт за пророблену за два місяці, я здивувалася, як багато встигла. Наприклад:
– упорядкувала фонд кіноплакатів на харді,
– упорядкувала фотофонд (офлайн),
– сканувала фотографії з фотофонду (кілька сотень, але було би набагато більше з нормальним сканером),
– обробила у фотошопі архівні фотографії (30 штук),
– фотографувала видання Довженко-Центру для відділу дистрибуції,
– досліджувала діафільмами,
– чергувала на Книжковому Арсеналі,
– знайшла і закупила кілька кіноплакатів,
– написала три рецензії: на фільми “Вітер з порогів” та “Людина і мавпа”, на книгу “Українська дилогія Михаїла Кауфмана”
Про сканер. Ще на співбесіді мова йшла про те, що маю порадити, який сканер купувати. Сканер (формату А3 за 20 тисяч грн.) так і не купили. На фінальній бесіді директор сказав, що купівля сканера – “окрема історія” і “питання пріоритетів”.
Натомість, коли на кухні зламався холодильник, новий з’явився через три дні.
Під час фінальної бесіди з директором також з’ясувалося, що, завдяки старанням колег, він думав, ніби я пропустила своє чергування на Книжковому Арсеналі (такого не було).
І здивувався, що не було планірок. Але цю тему швидко зам’яли.
Платили мені на третину менше, ніж колезі, яка прийшла на роботу лише за два тижні до мене, і молодша на 10 років, тобто має на 10 років менше досвіду.
І навіть менше, ніж обіцяли на співбесіді.
Довженко-Центр – ще не найгірша державна інституція. З більшістю колег було приємно познайомитися і поспілкуватися.
На фото: у квітні, на початку роботи, у приміщенні майбутнього Музею Кіно, який, до речі, мав відкритися ще восени 2017 року.
Катерина Лебедєва, 1 серпня 2018 року