Ольга Веснянка, Deutsche Welle
Українська режисерка, лауреатка Золотої пальмової гілки Канн за стрічку “Крос” Марина Врода розповіла DW про своє сприйняття Майдану. Вона пишається, що українці більше не терплять приниження від влади.
DW: Чи варто Євромайдану продовжувати стояти?
Марина Врода: Думаю, розходитися не варто. Барикади мають бути, має бути Майдан, де люди збиралися б і спілкувалися. Такий центр має бути зримим в Україні. Необхідно, аби тут гуртувалося нове громадянське суспільство. Майдан має розростатися, бути не лише на заході й у центрі країни, а й на сході – у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові.
Чому саме на сході?
Влада в тих регіонах, схоже, більше контролює суспільство. Тому місцевим ініціаторам важко влаштовувати Майдани, і вони їдуть до столиці. Але якщо таки зможуть зорганізуватися – тоді за нами всіма перемога. Бо стане очевидно: скрізь є підтримка, і жодних розмов про роз’єднаність українців уже не буде. Видно, що вже всі в Україні дозріли до змін.
Восени знімала на Дніпропетровщині, у місті Жовті Води фільм “Равлики” (художній короткометражний фільм режисерки, який має вийти 2014 року – Ред.). Ситуація там нині складна, особливо молоді складно виживати: і навчатися, і працювати. Це стосується всіх сфер життя. Особливо безперспективно для студентства, молодих людей віком до 30-40 років. Якраз найбільш активній частині суспільства важко. Дуже хочуть змін, але налякані, бо бояться втратити те, що мають. Багато молоді залежать від наркотиків і зав’язані на цьому бізнесі, який, очевидно, прикриває міліція. У невеликих індустріальних містах наркоторгівля, на жаль, процвітає. Фільм теж важкий вийшов, дає відчуття пустки і питання без надії “А що далі?”.
Це враження від Дніпропетровщини так вплинуло на вас?
Схід я дуже люблю. Дуже пишаюся, що і там постали Майдани. З’явилася повага до себе, до людей, які з такою гідністю протестують. Відчула себе вдома, що живу в своїй країні, адже до того здавалося, що в чужій. Було дивно, що люди терплять приниження. І мені в цьому жити не хотілося.
Ви активно закликали виходити на мітинги в Києві, пропонували своє помешкання, аби євромайданівці могли перепочити. Що Вас до цього спонукало?
21 листопада, коли з’явилася інформація, що Україна відвертається від євроінтеграції, я саме була в кав’ярні неподалік Майдану Незалежності. Щойно прочитала – одразу пішла на Майдан. У блокноті написала, це був як мій особистий плакат: Ukraine go on. Захопило відчуття гніву. Подумала, це жлобство – така поведінка влади. Вирішила, що стоятиму навіть, якщо буду там сама – таке сильне було обурення.
Як Євромайдан може вплинути на розвиток українського кінематографу?
Вся моя робота пов’язана з Європою. І кінець євроінтерації – це для мене кінець можливостям працювати, знімати своє кіно, залишитися в професії, писати, мати можливість робити таке кіно, яким я його бачу, за яке можу відповідати. Вибір, який мені залишається, – займатися ремісництвом для російського ринку, у ліпшому випадку працювати на телесеріалах чи шоу.
Моя мотивація – професія і людська гідність. Хоча євроінтеграція боляче відобразиться на медіагалузі в Україні, адже всі російські інвестиції від нас підуть. А грошей з РФ на українському кінотелеринку багато. Вийти на Майдан – мій вибір людський і професійний. Бути авторкою і відчувати свою приналежність до країни, відчувати, хто ти і звідки, можна лише, якщо країна йде своїм шляхом. А якщо країна політично, економічно і культурно залишиться, так би мовити, в Росії або ніде, тоді я не розумію, хто ж я така? І що можу знімати? Виникає питання – хто ми?
Як вважаєте, що має далі відбуватися з Євромайданом?
Думаю, нерозумно робити прогнози. Але точно можу сказати: нині народжується нове громадянське суспільство в Україні. Майдан – це лише початок. Це початок нової країни. Найважливіше – це об’єднання людей.
Ольга Веснянка, Deutsche Welle, 27 грудня 2013 року