Подаємо лист кінорежисера Михайла Іллєнка – з приводу відкритого листа голови НСКУ Сергія Тримбача міністру культури Євгену Нищуку щодо призначення голови Державного агентства України з питань кіно.

Відкритий лист Голови Національної спілки кінематографістів України пана Сергія Тримбача, оприлюднений на сайті спілки, пропонує широкому загалу долучитися до надзвичайно важливої проблеми: яким бути українському кінематографу сьогодні, завтра і далі у перспективі.

Необхідність широкої полеміки очевидна – ми, українські кінематографісти потерпіли поразку в інформаційній (ідеологічній) війні. Перемагаючи на міжнародних фестивалях, ми не можемо захистити свій екранний простір від окупації. Аби переконатися у цьому, достатньо включити телевізор і взяти в руки дистанційний пульт. Але замість широкої полеміки, питання у листі  загострюється навколо кандидатур на посаду Голови Держкіно. Ще вужче – навколо одної кандидатури – Пилипа Іллєнка.

Хочу висловити свою позицію з цього питання, позаяк вважаю не завжди коректною аргументацію листа Голови Спілки. Для мене полеміка ускладнюється тим, що кандидат, який розглядається у листі, має прізвище Іллєнко. Мене легко звинуватити у тенденційності і усунути від діалогу, але за нашим з Пилипом спільним прізвищем стоїть величезний кінематографічний досвід – наш спільний спадок, що підказує мені не уникати цієї полеміки.

Суть полеміки для мене полягає у тому, чи ми і надалі продовжуємо сценарій під назвою «БЕЗ ПРАПОРІВ І БЕЗ ПОЛІТИКИ», – що вже був реалізований на Майдані з побиттям студентів у пролозі, – чи думаємо, як відстоювати свої позиції і наступати, а не чекати погрому.

У нас сьогодні війна. Війна з Росією. Ми до цього, схоже, готові звикнути.

Відкритий лист пана Тримбача пропонує полеміку не навколо принципів, а навколо колізій, які для безкінечно широкого кола адресатів Інтернету мало що говорять. На мою думку, перед обговоренням кандидатур необхідно було окреслити принципи або концепцію розвитку для того, щоби ця концепція стала силуетом майбутнього чиновника. Я вважаю, що почати необхідно з того, що ми, як професіонали, можемо запропонувати для розбудови нового кінематографу України – як ми бачимо модель нашої діяльності в новій державі, якої ще вчора не було. Чи будемо продовжувати тиражувати герметично-депресивне або совково-російське кіно і обслуговувати російські серіали, чи почнемо робити своє, яке зможе вийти на рівень Майдану, відгукнутися на його вимоги і почне робити нову країну?

Обговорення цих питань із залученням широкого кола професіоналів за головування віце-прем’єр-міністра з питань культури Олександра Сича відбулося, але після того, як на, згаданій у відкритому листі, міністерській нараді прозвучали перші імена кандидатів. Невдовзі колегам-кінематографістам був запропонований готовий рейтинг цих кандидатів. Що до самої процедури формування рейтингів, вона у мене викликає сумніви, тому я був одним з ініціаторів ширшого обговорення проблеми з визначенням програмних засад нашої подальшої діяльності. На цій другій нараді, про яку у відкритому листі не згадується, прозвучали цікаві оцінки, міркування, професійні розрахунки, інші рейтинги. На цій нараді прозвучали і мої пропозиції. Я і сьогодні прошу колег їх підтримати. Ось вони:

Сьогодні кінематографісти України мають працювати, усвідомлюючи, що одна з наших головних задач після довгих років відсутності діалогу між вітчизняними кінематографістами і вітчизняним глядачем є створення помітного масиву фільмів, розрахованих на встановлення цього активного актуального і адекватного вимогам часу діалогу за допомогою всіх форм екранного мистецтва та його тиражування.

Ми маємо докласти своїх зусиль для створення нового сучасного кінематографу, як вагомої частини процесу національної самоідентифікації.

На жаль, ці два принципи не були домінантою національного екранного простору незалежної України. Повне співпадіння позицій – моєї і Пилипа Іллєнка – підказує мені ці рядки. Було б цікаво продовжити широку розмову про напрямки нашого розвитку в рамках Спілки кінематографістів України. Досі її не було.

Що до мотивацій, викладених в листі Голови спілки, які у мене викликали сумніви:

Не коректно згадувати продюсера фільму «Толока» Пилипа Іллєнка у зв’язку з тим, що виробництво фільму «Толока» зупинилося. Відомо, що зйомки відбувалися державним коштом за затвердженим графіком і мали завершитися прем’єрою на двохсотріччя Тараса Шевченка, якби ми одержали обумовлене угодою фінансування від інвестора (50% кошторису). Подібне звинувачення з боку Голови спілки не виглядає дружньою підтримкою боротьби продюсера і мене – режисера фільму – за продовження зйомок, що триває вже десять місяців. Не дорікаю, але нагадую: поки що за 23 роки нової історії України – Пилип Іллєнко перший продюсер, який взявся за екранізацію твору Тараса Шевченка. Справа виявилася не такою легкою. Мораторій на творчість Шевченка в українському кіно триває вже 50 років. На Шевченка гроші в Україні знайти важко. Не відмовимося від допомоги Спілки, бодай, моральної.

Що до, згаданого у листі, постійного тиску на Міністра культури України, на такі скарги має право Міністр, а не автор листа. Взагалі, ця посада передбачає постійний тиск з різних боків. Особливо у часи політичної боротьби. Не випадково призначення Міністра культури виглядає політичним призначенням. Я дуже радий, що це саме так, бо бачив на Майдані, як Євген Ніщук вміє робити політику. З ризиком для життя. Вилучати ідеологічну складову з кадрових питань в часи війни не виглядає переконливою позицією.

Що до експертів, на яких посилається Сергій Тримбач, я не обговорюю склад засідання. Мені невідомо, хто формував коло експертів, який персональний внесок в порятунок українського кіно кожний з них зробив. Але маю право спитати: чому на перше засідання не був запрошений продюсер фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Володимир Філіппов? Саме цей продюсер зміг протягом довгого часу збирати черги на український фільм перед касами кінотеатрів після 22 років тиражування тези про те, що українського кіно немає, не було і бути не може. Чому не був запрошений на засідання режисер цього фільму? Чому не були запрошені режисери, які сьогодні намагаються працювати на українське кіно – Олесь Санін, Валентин Васянович? Чому не було на нараді актора Богдана Бенюка, аніматора Степана Коваля («Срібний Ведмідь»), дебютантки Марини Вроди («Золота Пальмова Гілка»)? Список можу продовжити.

Чому не запросили на згадану в листі нараду одного з кандидатів на посаду Голови Держкіно – Пилипа Іллєнка?

Про нього згадали, коли обговорення  програм кандидатів тривало вже 30 хвилин, автоматично поставивши його у позицію безвідповідальної людини, яку треба розшукувати по телефону, коли колеги вже давно працюють. В цій мізансцені дуже легко перетворити Пилипа Іллєнка, як людину, невідому, випадкову і необізнану на професійних та етичних питаннях.  В листі Голови Національної спілки немає характеристик інших претендентів, тому професійний рівень і фах Пилипа Іллєнка порівнювати або захищати не буду, але екранізацію Тараса Шевченка, яку мені протягом п’ятнадцяти років довелося пробивати, я йому довірив. Продовжуємо працювати разом над порятунком фільму.

У нас сьогодні війна.

З побажаннями перемоги українському кінематографу,
режисер Михайло Іллєнко

НСКУ, 30 травня 2014 року