Подаємо інтерв’ю Наталі Дмитренко, «Україна молода» з режисером фільму «Земля забуття» Міхаль Боганім.
Було би дуже приємно, якби фільм «Земля забуття» все ж здобув нагороду на 68–му Венеціанському кінофестивалі. Для цього були передумови: картина про події 25–річної давнини виявилася надзвичайно актуальною у світлі цьогорічної катастрофи на японській Фукусімі, а оцінка відбірників програми International Film Critics’ Week, у рамках якої показали картину, була досить позитивною: «У фільмі обрано вишуканий і глибокий, поетичний і напружений стиль: це дебют найвищої якості». Незважаючи на те, що Міхаль Боганім не отримала «Лева майбутнього» і 100 тисяч доларів у нагороду, її фільм розширює свою фестивальну історію: зараз «Землю забуття» показують на Міжнародному фестивалі в Торонто в рамках програми «Сучасне світове кіно», потім буде київська «Молодість» (22—30 жовтня). Подробиці про роботу над фільмом, який наш глядач побачить наприкінці жовтня, «УМ» дізнавалася на подвір’ї затишного готелю під боком у Венеціанського кінофестивалю.
«З маминого боку в мене українське походження»
— Міхаль, для кого ви зняли цей фільм, хто для вас був основною цільовою аудиторією?
— Цей фільм я робила для будь–якого глядача. У мене не було певної цільової аудиторії.
— Запитую тому, що в картині є певні речі, які український чи російський глядач не сприйме за чисту монету. Та й українські продюсери заявляли про те, що на цій території картину покажуть у дещо видозміненій версії, відмінній від тiєї, що змонтували для західного глядача.
— Мені дивно це чути, адже художником по костюмах була українка. А що було не так?
— Наприклад, хоча б, коли чоловіки у пивному барі п’ють iз делікатних чарочок: пити «шоти» (міцні алкогольні напої в невеликому дозуванні. — Ред.) не в нашій традиції.
— Не знаю. Художник так скрупульозно обирала місця зйомок і предмети, що мали би представляти той час. Хочу сказати, що, взагалі, більшість знімальної групи були українцями, десь відсотків 70.
— Попередній ваш фільм називався «Одеса, Одеса». Перший повнометражний ігровий фільм також про Україну. Чим пояснити таку зацікавленість цією територією?
— По–перше, з маминого боку в мене українське походження. Я ж єврейка, а євреї, як відомо, розпорошені по всьому світу (усміхається). Моя прабабуся була з Одеси, потім вони переїхали в Ізраїль. Ви ж знаєте, багато євреїв з України та Росії емігрували до Ізраїлю, і зараз, коли ви відвідуєте Ізраїль, виникає відчуття, що ви в Росії, тому що там багато росіян, багато російських магазинів… Я вирішила звернутися до Одеси, бо це було дуже єврейське місто. А ще брала участь у фестивалі «Молодість» і перемогла там, а одного дня поїхала до зони, яка мене дуже зацікавила. Взагалі я багато знімала у Східній Європі — у результаті вийшло кілька документальних фільмів, місцем для зйомок яких стали, зокрема, Гданськ та Вільнюс.
— Ваш колега та земляк Амос Гітай також має українське коріння. Але він знімає все фільми про свій народ, про його сучасні проблеми. Чи ви плануєте звернутися до цієї теми?
— Я це вже роблю. Так, «Одеса, Одеса» — документальний фільм про євреїв з Одеси, які емігрували в Ізраїль, він складається з трьох частин: Одеса, Нью–Йорк, Ізраїль.
— Як щодо художнього фільму?
— Можливо. Але знаєте, Чорнобиль — не лише українська тема. У Європі багато людей пережили цю катастрофу. Я також пам’ятаю Чорнобиль — я тоді була в Парижі, і мені було 10 років: пам’ятаю новини по телевізору про те, що радіоактивна хмара рухається у напрямку Франції. І сьогодні в Європі люди зіткнулися зі страшними наслідками тієї катастрофи: вони хворіють на рак і помирають. І я знала таких людей.
«У моїй картині Ольга Куриленко не така вже й красуня»
— Після показу картини ви також казали, що вклали у фільм ще одну ідею — ностальгію за рідною землею. І це, зокрема, і ваша історія.
— Так, я народилася в Ізраїлі, але дитиною разом із сім’єю змушена була переїхали в Париж. Для мене це було драматично. Тому мені близькі переживання людей, яких виселили із Прип’яті та Чорнобиля, які залишили по собі все рідне, але так і не змогли забути свою батьківщину. До речі, коли сталася вся ця історія із Фукусімою, я бачила сюжети про японців, які вирішили повернутися до своїх домівок. Вони казали: «Це мій дім, і я тут залишуся, навіть якщо тут є загроза». Ностальгія — це універсальна тема.
Перед початком зйомок «Землі забуття» я опитувала багатьох свідків тих подій: вони мені розказували, яка чудова їхня рідна земля, про те, що Прип’ять — це було мало не місто–рай, а тепер воно перетворилося на місто–привид, куди вони щороку їдуть на роковини. І остання сцена мого фільму — де хлопець шкільного віку читає свій твір, в якому викладає спогади й тугу за рідним містом, — була створена на основі реального факту. Цей лист я знайшла у Музеї Чорнобиля у Києві.
— Як ви відбирали акторів (головну жіночу роль грає Ольга Куриленко, її загиблого під час вибуху чоловіка — росіянин Микита Ємшанов, який у серпні трагічно загинув у Москві у ДТП, інженера, що з’їхав з глузду, — поляк Аджей Чира. — Авт.)?
— Ольга живе у Франції. Від когось вона довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль і зацікавилася ним. Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли я зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль, адже вона з України, з маленького містечка — вона показувала мені фото з Бердянська — і її власна історія з матір’ю нагадує історію героїні фільму, крім того, вона була свідком тих подій. Ольга хороша актриса, їй було важливо відійти від звичних кінообразів, які вона перед тим грала. У моїй картині Ольга Куриленко не така вже й красуня: вона старша, втомлена, на її обличчі намітилися зморшки.
Щодо інших акторів, то ми їх відбирали на кастингах у Києві, Санкт–Петербурзі та Москві.
— На фестиваль ви приїхали з немовлям, крихітною дівчинкою. Виходить, що під час зйомок, під час відвідин Прип’яті, ви були вагітною?
— А я й не знала, що була вагітна під час зйомок! Я дізналася про це вже після повернення із зони. І це мене, звісно, дуже налякало. Але після цього я пройшла обстеження, які показали, що все добре.
ДОСЬЄ «УМ»
Міхаль Боганім народилася в Ізраїлі. Навчалася у Сорбонні (Париж). Вивчала філософію та історію в Єврейському університеті в Єрусалимі, а також режисуру в Національній школі кіно та телебачення (Велика Британія). Автор низки документальних стрічок. «Земля забуття» (La terre outragé) — її дебютна картина. Зараз живе між Тель–Авівом та Парижем.
Наталя Дмитренко, «Україна молода», 13 вересня 2011 року