У Києві пройшов XIX кінофестиваль «Відкрита ніч».
Олександр Гусєв, «Укрінформ»
Одна з найбільш помітних культурних подій літа, що позиціонується організаторами як «Кінофестиваль національного виробника», пройшла в ніч з 25-го на 26-е червня на столичному «АртПричалі». Транслювалася вона ще на 45-ти майданчиках по всій Україні, включаючи звільнені селища в зоні АТО, а також за кордоном. Програма цього фестивалю короткометражок традиційно складалася зі студентських робіт і професійних стрічок молодих режисерів, створених без солідних фінансових ресурсів, і виявилася досить нерівною, але актуальною і показовою.
Упродовж багатьох років кінофестиваль «Відкрита ніч» залишався єдиним конкурсним оглядом українських картин та одним з небагатьох заходів, що дозволяють скласти певне уявлення про вітчизняний кінопроцес. Однак, в наші дні невтомні шанувальники українського кіно можуть відвідувати національні програми «Молодості», Одеського кінофестивалю та Docudays UA, Київського фестивалю короткометражок та «Гогольфесту», а тому твердження організаторів, що ««Відкрита ніч» не має статусу «Національний фестиваль», але ми сьогодні в Україні – єдиний фестиваль національного кіно», справляють враження відвертого анахронізму.
Втім, незважаючи на втрату унікальності (та закиди в тому, що в останні роки конкурсна програма «Відкритої ночі» нагадує міжсобойчик кількох кіномайстерень університету ім. І.К. Карпенка-Карого, не дуже призначений для показу поза студентських аудиторій), фестиваль зберігає свою популярність. Атмосфера молодіжного кінооупенейра, спілкування та знайомства в середовищі молодих кінематографістів дозволяють відвідувачам добре провести час незалежно від якості представлених робіт.
Разом з тим, 19-й дубль «Відкритої ночі» був відзначений значно зрослим рівнем конкурсу. Очевидно, завдячувати тут треба новому координатору програм Анні Корж, режисерові та відповідальній за відбір документальних фільмів у впливовому творчому об’єднанні «СУК». Саме документальні картини виявилися найбільш примітною частиною фестивалю. Вони засвідчили: пережиті Україною випробування надали документалістиці особливого значення. Лише один факт: з 23-х документальних і ігрових робіт 11 присвячені подіям на Сході.
Деякі з документальних картин мали форму репортажів безпосередньо із зони бойових дій. Стрічка Лідії Гужви «Наживо», наприклад, описує нічний бій у Пісках. Емоційні переговори військових, які проводять перекличку і передають одне одному координати противника, викликають медиків для поранених проілюстровані статичними кадрами селища. Воно могло б здатися зануреним у мирний сон, якби не хмари диму, що повільно розпливаються, і спалахи пострілів.
Інші фільми розповідають про будні «сірої зони», і зображають їх в низці яскравих образів волонтерів, військових та їхніх взаємин з місцевими жителями – як у стрічці Юлії Шашкової «Волонтери війни», що отримала і нагороду як кращий фільм документальної секції, і Гран-прі фестивалю. У цій картині та в «Жінках війни» Марини Шанько показані незабутні характери людей, які готові до самопожертви і зуміли заповнити прогалини у функціонуванні кволих державних інституцій.
Ціні, яку довелося заплатити багатьом з них заради нашого благополуччя, присвячена стрічка В’ячеслава Бігуна «Найбліжчі до Бога». Вона отримала приз за кращу операторську роботу. Фільм розповідає про дніпропетровську сім’ю, член якої загинув, вирушивши на фронт добровольцем, про людей, котрих позбавили сина, чоловіка та батька, які намагаються змиритися з втратою.
Наслідкам війни, точніше, того, як війна, втручаючись у життя звичайних людей, поступово стає невіддільною частиною їх повсякденного існування, присвячена стрічка Анни Корж «Дім». Вона розповідає про мешканку Луганської області, яку прагнення захистити сина від небезпеки змушує виїхати до Києва, а туга за матір’ю і рідною землею – повернутися в рідне місто. Трагедія наших співгромадян, які стали безвинними, пасивними жертвами бойових дій, розкривається і в фільмі «Рік в Ізюмі» Ганни Ярошевич. Це – розповідь про двох пенсіонерів, які змушені тікати з будинку, рятуючи своє життя, і не знаходять на новому місці засобів для існування.
На жаль, представлені в програмі спроби художнього осмислення коловійськової тематики при всьому бажанні важко назвати задовільними. Єдиний виняток – «Мішень» Романа Попадько, що отримала нагороду за кращу роботу художника. Це картина про юнака, що ховається від мобілізації в сільській глушині, і в ній переконливо, як на мою думку, відображено почуття наших співвітчизників, яких свідома відмова від участі у військових діях (чим би вона не пояснювалася – неприйняттям війни як такої, ідеологічними переконаннями або страхом) викидає на соціальне узбіччя, змушує переживати відторгнутість та провину.
А от фільм Юлії Тамтури «Шрам» можно назвати зразком творчої невдачі. Хоча він і не залишився без нагороди – йому присудили спеціальний приз «за пошук, створення та повернення героя». Цим героєм став український солдат, що потрапив у полон до сепаратистів. Він вбиває свою дружину, щоб врятувати від згвалтування, а наприкінці стрічки обрушується на терористів ангелом помсти. Драматичні перипетії сьогодення стають тут чимось на зразок театральних декорацій, у які втиснуті мляві мелодраматичні кліше.
Фільм Юлії Тамтури вражає аудиторію не так трагічною долею героїв, як вимученістю та несмаком, і став найбільш характерним, але далеко не єдиним прикладом дивної суміші відсутності професійних навичок та безталання. У конкурсі «Відкритої ночі» така суміш була представлена і в проявах нудотної сентиментальності, і в надуманих конфліктах, штучних діалогах, прочитаних зі старанною афектацією, і в несамовитому музичному супроводі. І якщо незграбна операторська робота, акторське перегравання та інші подібні недоліки можна пробачити безбюджетним картинам початківців, то тим більш прикрою видається демонстрована молодими авторами прихильність заїждженим штампам та пафосу, позбавленому будь-яких проблисків самоіронії. Згадка ж у титрах режисерських майстерень наводить на ненайприємніші роздуми про стан вітчизняної кіноосвіти.
А от свіжі, оригінальні ідеї дозволяли поставитися доброзичливо до стрічок, що не відрізняються естетичними якостями. Це стосується картини Олександра Шкрабака «Відлуння», що завоювала приз глядацьких симпатій. Вона зовсім не вільна від штучної патетики, але запам’яталася цікавим підходом до опису тієї прірви, що розділяє учасників військового конфлікту на Сході та тих, хто прагне відгородитися від цієї нової реальності. Фільм розповідає про зустріч двох жінок, які очікують у крематорії урн з прахом їх чоловіків – вдови полковника, який помер у сауні від інфаркту, та вдови добровольця, убитого у бою з сепаратистами. Монологи героїнь сплітаються, перетворюються у діалог, а взаємна відчуженість та ворожість змінюється спробою зрозуміти одна одну.
Тема розпаду соціальних та особистих зв’язків, прагнення подолати культурні протиріччя загалом домінувала у найбільш помітних ігрових картинах фестивалю. Так, інша картина, нагороджені дипломом фестивального дистриб’ютора Letter to fest «Двері» Ріти Кузьміної, повністю вибудувана на діалозі двох жінок. Київська журналістка і місцева прибиральниця, що опинилися замкненими в номері провінційного готелю, у ході вимушеного спілкування повільно долають станові і світоглядні бар’єри. Героїні, що спочатку сприймають одна одну мало не як істот іншого тваринного виду, поступово починають відчувати свою близькість. Спільність особистих, інтимних проблем вони розкривають з майже болісною сором’язливістю, ніби борючись зі звичною цнотливістю українського кіноекрану.
У стрічці Яни Антонець «Білі слони» (спеціальний диплом за віртуозне використання прийому зйомки одним планом) представлений куди менш оптимістичний погляд на нашу здатність досягати взаєморозуміння. Якщо у літературному першоджерелі, оповіданні Ернеста Хемінгуея, йшлося про американців, які подорожують по Іспанії, у персонажах фільму можна взнати киян, які опинилися проїздом у злиденному карпатському селищі. Воно чуже для них, і герої наче знаходяться на іншому континенті.
Проте, вписана у гнітючий соціальний фон бесіда цієї пари закоханих, успішних столичних жителів, які обговорюють аборт та його наслідки для їх стосунків, показує, що й близькі люди часом не можуть зрозуміти один одного. А скоріше, не хочуть, боячись у повній мірі відчути відповідальність за щастя іншої людини.
Але тим, хто страждає від самотністі, все ж доводиться залишати комфортну зону егоцентризму. Труднощам цього процесу присвячена стрічка Павла Острікова «Голден лав», що отримала приз як кращий ігровий фільм. Це комедія про організовану у провінційному клубі вечірку спід-дейтинг, і в ній передана атмосфера пронизаного традиціями радянських масовиків-витівників закладу, що освоює новий формат, й зрозумілі кожному з нас болісні спроби подолати емоційну скутість.
Фільм Павла Острікова, який на відміну від більшості товаришів по конкурсу не вчився у університеті ім. І.К. Карпенка-Карого, є зайвим свідченням на користь того, що талант здатний обійтися без підпірок професійної освіти.
Фото Володимира Осипенка
Олександр Гусєв, «Укрінформ», 29 червня 2016 року