Віктор Глонь, НСКУ
Зважаючи на відомі обставини, 5-й Одеський МКФ, що відкрився минулої п’ятниці, став, схоже, найменш патосним і помпезним за всі роки його існування.
Об’єктивно мені про це судити не випадає, адже на фестивалі (власне, як і в самій Одесі) я вперше, але постійні резиденти форуму, повсякчас задумливо дивлячись на банери фестивального центру або червону доріжку, перебивають незручну мовчанку спогадом, що починається зі слів «а от на третьому фестивалі…», «а от торік…», а подальший зміст спогаду можна вмістити в слова «було краще». Не те, щоб зараз хтось нарікав – «все ж таки добре, що фестиваль відбувся» – але думка про те, що може бути краще ширяє в повітрі.
Президент ОМКФ Вікторія Тігіпко теж на церемонії відкриття наголосила на важливості проведення фестивалю попри все: «навіть був би всього один фільм, показаний на простирадлі» – так їй сказав котрийсь із закордонних колеґ. Видно, що фестиваль важливий для одеситів – вони часто просять сфотографувати їх на тлі того ж таки величезного фестивального банера на фасаді Театру музкомедії. Ще в п’ятницю на цьому ж місці відбувався фуршет, на який прості смертні без запрошень і бейджиків дивилися з-за невисокого паркану. Кажуть, що по обидва боки паркану всі лишились задоволені. Але ті, хто не доходить до місця події, відчувають – щось не так: «Не вдався цього року фестиваль?» – «Чому? Людей приходить багато» – «Але ж ніхто з відомих не приїхав». Найвідоміший з тих, хто приїхав, мабуть, британський режисер Стівен Фрірз, якому вручили нагороду за внесок у кіномистецтво на церемонії відкриття. Пан Фрірз коротко подякував і перепросив, що не розмовляє українською. Церемонія, звісно, велася російською.
Але фестиваль – це не церемонії, фуршети і вечірки. Понад усе – це конкурсна програма. Міжнародна. За чотири останні дні було показано половину конкурсу – 6 фільмів, поміж якими важко провести спільні паралелі. Навіть під концепт «арт-мейнстрім» їх непросто підкласти. Румунська «Роксана» (реж. Валі Готя) створена радше у форматі телефільму – великий екран стрічці явно не на користь. Історію про злегка параноїдальне переконання головного героя в тому, що він є біологічним батьком сина свого давнього друга добре пішла б на кухні, під звуки шкварчання картоплі на пательні.
Ізраїльський «Мотивації нуль» (реж. Талья Лаві) теж виглядає, як пілот потенційно якісного гумористичного серіалу. Навіть не пілот, а три перші серії. Стрічка веде про нудні будні двох ізраїльських жінок-солдатів на військовій базі в пустелі. Одна з них не може терпіти пустельної бездіяльности й безглуздої рутини і робить усе можливе, щоб перевестися в Тель-Авів, друга – дізнавшись про такі наміри – розцінює їх як зраду дружби, і вчорашні друзі перетворюються на запеклих, відчайдушних та – найголовніше – гістерійних ворогів. Схоже, що абсурдистський гумор стрічки припав до смаку одеській публіці й кінокритики пророкують Ґран-прі саме їй (адже головна нагорода ОМКФ вручається саме за рішенням глядачів).
Польське «Поле собак» поки розташувалося найдалі від «мейнстріму» і на найближче до «арту». Насичену візуальними образами і майже позбавлену наративної лінії роботу Лєха Маєвського можна розглядати як сеанс психодрами, в якій головних герой намагається раціоналізувати автоаварію, в якій загинула його кохана, шляхом зіставлення її з трагічною загибеллю президента та польських урядовців у Смоленську. Рядки з Данте промовляють за кадром, головний герой промовляє до Бога… Глядачі бачать щось своє: хтось згадує Тарковського, хтось Жолдака, а хтось каже, що все зрозумів.
У німецькій стрічці Максиміліана Ерленвайна головний герой також має впоратися з травмою смерти близької людини. «Стерео» – вдало дібрана назва, найкрутіше у фільмі звучить звукова доріжка. Якби його знімав Лєх Маєвський, музики напевне не було б і нам важко було б розрізнити, що відбувається. Але це психодрама іншого ґатунку – без часточки «арт», навіть до «Бійцівського клубу» якось не дотягує. Не дивно, адже у Фінчера йдеться про речі глобальні, а тут, сказати б, локальна трагедія героя, якого в американському варіанті зіграв би Джейсон Стетгем. І зняли б цей фільм так, ніби в ньому грає Стетгем. Німці теж намагалися так зняти, але Стетгема в них не було, як і голлівудських традицій – тільки невиразні намагання їх калькувати.
«Чорне вугілля, тонкий лід» Їнана Дяо – фільм, що відкрив цього року покази міжнародного конкурсу ОМКФ – наразі перемагає в моїй особистій номінації «найкращий арт-менстрім на ОМКФ». Справді, це чи не єдиний фільм, що підпадає під це загадкове визначення. Перед нами історія, що драматургійно підпадає під жанр «трилер», але розказана повільніше, задумливіше й емоційно відстороненіше від жанрового кіна. Таким чином, розповідь про загадкові вбивства й загадкову жінку, яка поєднує всі ці вбивства, глядач не переживає, не шукає вбивцю, і не здригається від гучних звуків. Навіть коли на екрані кривава стрілянина. Просто знята вона один кадром, з одного ракурсу, з камери, що стоїть в кутку кімнати. Це не випадковий свідок-глядач, що забився в кут, шокований від побаченого, це беземоційна камера спостереження, запис з якої можуть так ніколи і не подивитися, якщо не буде відповідного запиту.
Якщо пересічні глядачі поки віддають перевагу фільмові «Мотивації нуль», то критиків більше зацікавили мексиканські «Ґуерос» (реж. Алонсо Руіспаласіос) – експериментальне кіно, що поєднує латиноамериканські традиції зі французькою новою хвилею, та ще й фактично є роуд-муві. І хоча дороги, по яким їздять герої, не виходять за межі міста мексиканської столиці – їхні зупинки завжди далекі одна від одної – класово, часово, ментально. Иноді видається, що вони штучно створені, штучно затягнуті, аби розширити хронометраж фільму (навіть самі актори в якийсь момент визнають, що сценарій фільму, в якому вони зараз грають – лайно), але надмірний хронометраж не так лякає, коли бачиш блискучу операторську роботу. Звісно, було б цікавіше, якби цій камері дали знімати захопливіший сценарій, але й без цього ми все одно рухаємося до означеної мети, у пошуках співака, що змусив заплакати самого Боба Ділана. У справжньому житті такі мандри забирають значно більше часу, ніж півтори години, і бувають не менш сюрреальними.
Сьогодні показали чи не найочікуваніший фільм ОМКФ–2014 – «Поводир» Олеся Саніна, але про це вже подумаємо завтра. Одеська спека виснажує, вени на ногах набрякають, але це менше помічаєш, коли йдеш дивитися кіно.
Світлина: кадр з фільму «Ґуерос»
Віктор Глонь, НСКУ, 16 липня 2014 року