Подаємо статтю Альони Пензій, «Українська правда. Життя» про Центральний державний кінофотофоноархів ім. Г. С. Пшеничного.
99,9% архівів України зберігають документи на папері.
Лише у Центральному державному кінофотофоноархіві ім. Г. С. Пшеничного – на інших носіях: на плівці, на склі, на металі.
62972 коробки кіноплівки; 28998 платівок, магнітних записів, касет; 412800 негативів, позитивів, фотоальбомів, слайдів. Така колекція в архіві станом на 1 січня 2017 року.
“Українська правда. Життя” пройшлася поверхами і кабінетами унікального архіву, який більше нагадує музей кіно.
“ЯЛИНКА ПШЕНИЧНОГО”
Архів заснували в 1932 році. Перше приміщення було розташовано на території Києво-Печерської Лаври.
Під час Другої світової війни його зруйнували. Частина колекції була знищена, інша – вивезена.
Після війни, практично з нуля, почали формувати фонд. На посаду директора призначили Гордія Семеновича Пшеничного. Віддану партії перевірену людину, секретаря НКВС з 1938 року. Він мав хороші організаційні здібності, а ще – хист до різного роду техніки.
Йому вдалося повернути частину вивезених документів, а також прихопити пару сотень трофейних. Центральний Російський Фільмофонд передав унікальні кіножурнали ВУФКУ (Всеукраїнського фото-кіноуправління) за 20-30 роки і “Радянська Україна”. Колекцію поповнили роботи фронтових операторів.
В 1975 році архів переїхав на найвищу точку в Києві – вулицю Солом’янську, 24, де він знаходиться і понині.
Пшеничному належить величезна кількість винаходів, але один справді був визнаний в світі – стелажі для збереження кіноплівок.
За своєю конструкцією вони нагадують ялинку – металевий стержень, де на однаковій відстані один від одного розташовані чотири “лапки”, на які кладуть одну коробку кіноплівки. Це дозволяє їх виймати не зачіпаючи інші.
Директором він залишався близько 40 років, потім став простим архівістом-реставратором. Помер в 1994 році, до останнього ходив на роботу. В архіві ще досі працюють люди, які знали його особисто.
ПІНГВІНИ І ДЕПУТАТИ
В маленькій кімнатці з одного боку два монтажних стола 70-х років, з іншого – комп’ютер першої половини 2000-х і телевізор з випуклим дисплеєм.
На екрані група бородатих чоловіків курять і слухають “Shine on you crazy diamond” Pink Floyd, потім кудись підіймаються альпіністи і щось заміряють, а невдовзі ті ж самі люди грають в м’яча з пінгвіном.
– Це кадри зимівлі на антарктичній станції “Академік Вернадський” за 1997 рік, – пояснює Ольга, співробітниця відділу формування Національного архівного фонду та діловодства.
Вона привезла ці відеодокументи з Національного антарктичного наукового центру. Дванадцять VHS-касет, на яких день за днем зафіксована не лише робота, але й побут полярників.
Зараз вона їх переглядає, щоб визначити культурно-історичну цінність матеріалу і відібрати те, що гідно довічно зберігатися в архіві.
Через двері інший кабінет, звідти доноситься стукіт друкарської машинки “Ятрань”.
Лідія Іванівна з довідкового апарату набирає описи на фотокартки, які потрапили в архів ще до 2015 року. Саме до неї та її колег потраплять всі документи і ці відео з полярниками також. Вона їх ще раз детально перегляне і опише.
Довідковий відділ – мозок архіву. Саме вони досліджують, розкопують, доповнюють, створюють для кінофільмів монтажні листи – детальні описи всього, що можна побачити на екрані. Без цього працювати з документами було б надзвичайно складно, а іноді неможливо.
Здається в кабінеті навпроти працює дротове радіо, чути засідання Верховної Ради. Маленька кімнатка заставлена технікою, яка більше нагадує музейні експонати. На одному з раритетних магнітофонів крутиться бабіна з магнітною плівкою, на якій записана сесія Верховної Ради за 1993 рік.
– Студійний магнітофон STM та МЕS-38, були одними з найпоширеніших колись на радіо і вони й досі працюють, але це техніка 50-60 років. В них є голівка, яка з часом стирається, від цього погіршується якість сигналу.
Проблема в тому, щоб десь знайти деталі і якось підтримувати робочий стан цих машин. Викидають щось з телецентрів радіостудій. Ми їздимо і шукаємо, – розповідає Євген Петрович.
Зараз він оцифровує ці записи. Магнітна плівка, на які вони зроблені має зовсім недовгий термін зберігання. За правильних умов не більше 20 років. Потім вона починає “сипатися”.
– Вчора оцифровував платівки 1917 року, там були записи українських пісень. Навіть не вінілові, а з шелаку, спочатку їх робили з цього матеріалу. Вони дуже довго лежали і пил і бруд спресувалися в доріжках.
Чистити їх треба ультразвуковою машинкою і тоді їх можна ідеально прочитати, але в нас немає можливості. Такий інструмент коштує 25-30 тисяч гривень.
Ми ж записуємо з шумами, тріском, а потім я це з допомогою комп’ютерної програми “чищу”, щоб приблизно схоже на оригінал.
На даний момент, за словами Євгена Петровича, оцифрована одна десята від тієї колекції, що зберігається в архіві.
На цьому ж поверсі в кінці коридору – фотолабораторія. В кабінеті звучить диско 80-х, тут працює Микола Олегович. Його професійний стаж складає 50 років. Він добре пам’ятає Пшеничного і ще трьох попередніх директорів.
– До 1991-го року лабораторія займала 5 кімнат. Але одного разу я повернувся з відпустки, а тут все викинули, – розповідає, проводячи, нас в червону кімнату, щоб показати свою безпосередню роботу.
– Зараз працюю над одним замовленням. Цей чоловік приходить в архів вже 13 років і кожного разу просить зробити від 50 до 300 фотографій і все одне й теж саме: розбита німецька техніка, полонені солдати, страчені, повішені.
Що він з ними робить? І хоч би щось нове, а то вже не цікаво, – кажучи це, робить декілька характерних жестів рукою над порожнім листом фотопаперу.
На питання, що це було, пояснює що негатив старий, 40-х років, і щоб деякі частини краще продрукувалися, треба в одному місці дати більше світла, а десь затемнити.
Потім він опускає білий лист у ванночку з “проявником”, виникає зображення солдат, далі – в “фіксаж”.
– А тепер 2 години має промитися, враховуючи ціни на воду – архів несе великі втрати. Але промивка дуже важливий етап.
Ми зараз втрачаємо велику кількість фотографій і негативів воєнних часів, бо тоді проявляли і не промивали достатньо. Могли снігом це робити.
Раніше в лабораторії кипіло життя, люди працювали в дві зміни, а зараз я один і ось ця кімнатка, – підсумовує Микола Олегович.
Зусиллями фотолабораторії було створено картки для каталогу фотодокументів, на які зараз наносить текст Лідія Іванівна. Вони виглядають як фотографія, а на зворотному боці – опис.
В 2015 році перестали це робити, фотопапір і хімічні розчини стали дорогим задоволенням, тому вирішили крокувати з часом – створювати електронний каталог.
МОЙРИ У 120-МУ КАБІНЕТІ
До 90-х років на першому поверсі архіву була кінокопіювальна лабораторія, потім її закрили.
Стало досить проблематично діставати плівку і хімікати, та й апаратура застаріла морально і фізично. Плівка шосткінської фабрики “Свема” почала коштувати стільки ж як і “Кодак”.
Зараз у цьому приміщенні створюють цифрові копії кіно- і відеодокументів.
На цьому ж поверсі розташований відділ обліку і збереження кінодокументів. Простора кімната, обкладена білим кахлем, на підвіконнях купа вазонів (взагалі вазони в архіві скрізь, навіть в туалеті). Всюди в кімнаті стоять возики з коробками кіноплівки.
По центру три фільмомонтажні столи, за якими сидять жінки поважного віку в білих бавовняних рукавичках. Ніби давньогрецькі богині Мойри над ниткою долі вони чаклують схилившись над мотками з плівкою. Швидко перемотують, потім зупиняють, щось уважно розглядають зі збільшеним склом.
– Сьогодні виявила ледь помітну “павутинку” плісняви і вже не можна цю плівку приймати, або треба вжити відповідні міри, – розповідає Тетяна Миколаївна, яка працює тут більше двадцяти років.
– Найчастіші дефекти, з якими ми зіштовхуємося: потертості, подряпини, надколи, особливо на нітроплівці (на такій плівці знімали до 1965 року). Вона зберігається краще, ніж триацетатна, але швидше пересихає, – про такі тонкощі розповідає Олена Леонідівна.
В архіві вона 12 років, а до цього на кіностудії Довженка 36 років пропрацювала монтажеркою. Про плівки вона знає все і говорить довго і захоплено.
В 70-ті роки вийшла постанова, щоб всі кінодокументи перекопіювали на плівку на триацетатній основі, оскільки зберігати на нітратній небезпечно. Вона легкозаймиста і може горіти навіть в піску, а у великих кількостях ще й вибухає. Тоді все робили авральними темпами і виконали наказ лише на папері.
Сьогодні ж в архіві виявляють такі плівки. Зараз їх близько 230 і вони взяті на особливий облік.
Досвідчене око архівіста такі плівки може визначити за зовнішніми ознаками, але найбільш надійним є “дідівський спосіб” – підпалити шматочок плівки. В цей момент перед очима виникає сцена з фільму “Безславні виродки” Квентіна Тарантіно, коли головна героїня з допомогою такої плівки підпалює кінотеатр, повний нацистів.
– Насправді, триацетатна горить не гірше, але плавиться і залишаються обвуглені краї. Нітро ж спалахує швидко, ніби бенгальські вогні і після неї лишається тільки порох, – про ось таку магію кіно розповідає Олена Леонідівна.
ЗАПАХ СТАРОСТІ ПЛІВКИ
З першого поверху ліфт відвезе вас на нульовий, якщо мати спеціальний ключ. Такий є у Наталі Василівни, завідувачки сектору кінодокументів. Двері ліфта відкриваються і відразу на вас віє холодом і різким хімічним запахом.
– Плівка старіє, випаровуються волога і оксид азоту, – пояснює нам Наталя Василівна.
Довгий коридор, по бокам шість боксів-кімнат, де за однаковим принципом, на стелажах Пшеничного зберігаються плівки. Всі мають унікальний номер.
Так дивишся і важко уявити, що тут історія України починаючи з 1911 року. В боксі близько 10 тисяч коробок.
За галузевим стандартом, температура має бути від 5 до 15 градусів, а для кольорових не вище -5, а вологість 40-50 відсотків. Цих показників не вдається чітко дотримуватися. В архіві немає автоматичної системи кондиціонування. Працює лише припливно-витяжна. Залежність від температури зовні більша, ніж мала б бути.
– Приміщення будувалося спеціально під наш архів і була запланована система кондиціонування. На тому місці де зараз Солом’янський ринок був басейн з водою і спеціальні фонтанчики. Це була частина охолоджувальної системи для сховищ. В 90-ті все обрубали і обрізали.
Архів не може потягнути самостійно таку модернізацію. Ми б’ємо на сполох, пишемо доповідні, що у нас порушується, порушується, порушується. Нам відповідають – нема грошей, нема грошей, – скаржиться Наталя Василівна.
У 2013 році Харківський науково-проектний інститут розробив проект перебудови і ремонту обладнання архіву. Для цього було потрібно лише 2 мільйони гривень. Це для повної заміни системи вентиляції. На жаль, жодної копійки державою виділено не було.
Кіносховище вже заповнено на 96%. Без додаткових розширень є місце для приблизно півтисячі коробок. Але й кінодокументів не так вже й багато лишилося. Кіностудій, які б знімали на кіноплівку, немає.
НАМ ПОТРІБНА “КЛАРА”
Що потрапити на верхні поверхи ніяких ключів не потрібно. Піднімаємося на третій поверх в світлий просторий читальний зал і переглядову кімнату.
Найчастіше до архіву звертаються журналісти. Сьогодні в залі одна людина. Послуги зараз надаються на платній основі, але замовлення виконуються досить швидко. Відцифровані фото і відео, зазвичай, можна забрати в день замовлення, кіно інколи доводиться чекати декілька днів.
Навпроти читального залу – приймальна. Директор Владислав Георгійович історик за освітою, на цій посаді з березня 2015 року. До цього 5 років очолював Центральний державний архів зарубіжної україніки. З проблемами застарілої техніки, системою кондиціонування він знайомий. Захоплено ж нам розповідає про нову технологію реставрації негативів на склі.
На початку 2016 року співробітниками архіву було героїчно врятовано більше тисячі коробок плівки з кіностудії “Укркінохроніка”. Про те, як виносили плівки з неопалених приміщень студії, люблять розповідати в архіві, це був своєрідний колективний подвиг.
– Ми забрали документи лише з головного приміщення студії, є ще окреме кіносховище. Там близько 5 тисяч коробок, але вони всі в жахливому грибку.
Ми зараз ведемо перемовини, зустрічаємося з колегами “Укркінохроніки”. Вони теж з своєї сторони б’ють на сполох, що потрібно виділити кошти на промивки плівки. Лише після цього можна буде побачити вдасться чи не вдасться її відреставрувати.
Для цього нам потрібна техніка і людські ресурси і хоча б одна “Клара”.
Це реставраційна машина, яка чистить, промиває, усуває тріщини. Єдина в Україні така є в Національному центрі Довженка.
За словами директора, вартість такої установки 250 тисяч євро, але це і багато іншого недоступно, поки держава виділяє на архів 15 тисячі гривень в рік.
– От уявіть собі, що у вас трапилася вдома пожежа. Згоріла ваша домашня бібліотека. Для вас це буде катастрофою життя?
Ну так, важко, але ви це переживете. Це місце бібліотеки в державі.
У вас дома зібрана купа сувенірів з різних місць, можливо якісь речі, які ви отримали у спадок. Воно у вас в “сервантику” гарно стоїть. Але впала стеля. Розколотила все в шмаття. Це вплине кардинально на ваше життя?
Так, це буде складно, тому що це пам’ять, але більшість це переживе. Це місце музею в державі.
А тепер уявіть, що в пожежі у вас згоріли: паспорт, свідоцтво про народження, документи на будинок, машину, земельну ділянку. Це вам місце архіву.
Втрата і бібліотеки і музею – це дуже серйозно, але архіву, з точки зору держави, – це катастрофа, – підсумовує директор.
Альона Пензій, журналістка, архівістка 1-ї категорії, спеціально для “УП.Життя“, 31 жовтня 2017 року