Подаємо інтерв’ю Ольги Москаленко, «Комментарии» із головою Української Кіно-Асоціації продюсером Ігорем Савиченком.

В 2014 році на кіногалузь державою виділено близько 123,5 млн. гривень, що на 35 млн менше, ніж торік. Про те, які наслідки для вітчизняної кіноіндустрії матиме таке вже не перше урізання фінансування, «Коментарі» поговорили з головою Української Кіно-Асоціації продюсером Ігорем Савиченком.

В Держбюджеті на 2014 рік фінансування діяльності Державного агентства України з питань кіно суттєво зменшене. Якою взагалі була ситуація з кіновиробництвом і його підтримкою з боку держави останніми роками?

Ще 2010 року, коли тільки створювалась нова програма розвитку кінематографа в Україні, голова Держкіно Катерина Копилова проводила консультації з багатьма українськими спеціалістами, а також колегами з Європи, Росії, Грузії. Незалежно один від одного вони називали приблизно однакові цифри, – на розвиток кіно в Україні потрібно виділяти від 40 до 65 млн. євро на рік. У плані, над яким працювали в той час, було закладене щорічне зростання бюджету підтримки кіно з виходом на 500 млн. гривень щорічно до 2016 року. Тобто ми розраховували починати з бюджету 2011 року в 200 млн гривень та збільшувати його з року в рік.

В умовах, коли виробництво до 2011 року було орієнтоване на телевізійне кіно, миттєво переключитися на художній продукт нереально. Саме тому Держкіно з самого початку робило акцент на підтримку дебютів, і перший голова комісії, Роман Балаян, на цьому стояв і був тричі правий: саме серед тих дебютних проектів найбільше міжнародних нагород. Крім того, певна частина бюджету мала бути спрямована не на виробництво, а на освітні програми, але законодавчо це досі не врегульовано. Так само, як і гранти на розробку проектів.

Наскільки мені відомо, ні перший після реформи 2011 року, ні наступні бюджети не перейшли позначку в 200 млн. гривень, не кажучи вже про збільшення суми?

Абсолютно точно. Згідно з «сухою» логікою, бюджет мав зростати з 200 млн гривень і щороку збільшуватись на 50 млн. Таким чином 2014 року він мав скласти 350 млн. грн. А він «стартував» з 176 млн. грн и до 2014-го зменшився до 123 млн. з «хвостиком». Тобто з самого початку видатки були занижені, і з року в рік їх роблять ще меншими. Це однозначно негативно вплине на розвиток кіно і як галузі, і як мистецтва.

Держкіно у відповіді на наш запит стверджує, що вітчизняна кіногалузь ніяк не постраждає від зменшення фінансування. Ви з цим згодні?

Коли програма створюється з огляду на зростання фінансування, а воно скорочується, в першу чергу зменшується кількість проектів в роботі. Це гальмує розвиток галузі. Також треба розуміти, що принаймні повнометражні фільми створюються не за один рік, і бюджет фільму за графіком фінансування розкладається на 2-3 роки. Тобто фільми, запущені у виробництво 2011 року, завершені 2012 року, а запущені 2012 року готові наприкінці 2013-го чи навіть 2014 року. Іншими словами, Держкіно має зобов’язання згідно з чинними контрактами продовжувати фінансувати фільми, запущені ще тоді, коли планування будувалось за принципом зростання бюджету. І це означає, що практично всі виділені кошти підуть на ті проекти, які перебувають на стадії виробництва, а на нові фільми грошей просто не вистачить.

Щоправда, тенденція до недофінансування стала зрозумілою ще протягом 2012-го, і Держкіно зменшило кількість проектів до фінансування вже 2013-го. Що, звісно ж, викликало цілу хвилю обурення серед кінематографістів.

Тобто, можна сказати, що, починаючи з 2014 року, розвиток кіногалузі фактично зупиняється?

З одного боку, нестабільність в галузі не дає можливості планувати свою діяльність, вкладати кошти у розвиток, пошук нових проектів, написання сценаріїв, проведення попередньої роботи. Немає стимулу. Але є й іншій бік – зниження обсягів виробництва негативно впливає на розвиток технічної бази і вганяє у борги ті фірми, які закупили нове обладнання, орієнтуючись на попередні плани. Наприклад, 2012 року, коли майже одночасно почали знімальний процес кількох художніх фільмів, камери шукали за межами України, а графік роботи пост-продакшн студій було розписано. Тому багато хто, аби уникнути проблем з завантаженням техніки, придбав нове обладнання та почав навчання додаткового персоналу. Це нормально, так вибудовується галузь. І от тепер бюджет знижений і по всіх ланках виробництва кіно почалися збитки.

Чи можна знайти хоч якусь користь від теперішньої ситуації? Може, продюсери почнуть жвавіше шукати інші джерела доходів для виробництва фільмів?

Джерела фінансування в Україні, відмінні від фондів, – це майже міф. Є Фонд «Розвиток України», який фінансує кіно не більше, ніж на 160 000 гривень, є ще два фонди з меншими можливостями – цього вистачить на малобюджетну короткометражку або документальний фільм. Телевізійні канали художнє кіно фінансувати не звикли, хоча й почали цікавитися. І за найкращих умов можуть вкласти у виробництво (тобто попередньо купити права на показ) на суму не більше 800 000 гривень. А цього для виробництва художнього кіно вкрай мало.

Крім того, треба пам’ятати, що обсяги українського ринку прокату дуже обмежені.

Наскільки обмежені?

На сьогодні максимум, на який можна розраховувати при значній рекламній підтримці фільму з дійсно високими маркетинговими показниками, це близько 8 млн гривень бокс-офісу. Тобто до продюсера дійде лише близько 3,3 млн гривень (50% залишає собі кінотеатр, ще 15-30% – дистриб’ютор). Але це, знову ж таки, за наявності високих маркетингових показників: сильна драматургія, популярний жанр, відомі актори, якісна картинка, спецефекти, і, звичайно ж, активна реклама, PR та інші атракціони для глядача. Тобто, зводячи всі можливі суми разом, маємо 4,5 млн гривень, які український фільм може зібрати на українському ринку збуту. За такий бюджет можна зняти якісне телекіно, але не художній фільм. Тому фільми треба виробляти у ко-продукції з іншими країнами, розширюючи таким чином ринки збуту.

Хоча залишається ще ніша фестивальних фільмів, у яких своя аудиторія. Але і тут в різних країнах ситуація відрізняється. В Швеції, наприклад, відсоток таких глядачів у грошовому визначенні (кількість куплених квитків) складає 30%, в Росії – 5-7%, в Україні і того менше. Зате для цієї аудиторії важлива художня якість фільмів і неважлива мова та наявність відомих акторів. Субтитрів достатньо, а актор має грати талановито – от і всі критерії. І такі фільми також створюються за гроші фондів, тому що саме такі фільми дають розвиток кінематографу в цілому.

Якщо порівнювати з Європою, то як тамтешня ситуація з кіновиробництвом відрізняється від української? І як формуються джерела державного фінансування там?

Якщо казати про кінофонди, то у Європі вони формуються не зовсім з державного бюджету, але суть така ж – за рахунок платників податків. Таким чином суспільство підтримує розвиток кіно. І кількість сінефілів постійно збільшується, причому тут головна причина – це зміна традицій перегляду фільмів. Вже не так важливо йти до кінотеатру, аби подивитись кіно у високій якості. Його можна дивитися вдома, на великому екрані, але офіційно – заплативши гроші, переглянути його з Netflix.

Отже, бачимо, що без держфінансування нам ніяк не обійтись, а воно у нас вкрай мале. Чи існують шляхи виходу з української кінокризи?

У нас є два шляхи: утопічний – збільшити кількість кінотеатрів разів в 5 та збільшити телеаудиторію разів в 10, та реальний- виробляти високохудожнє кіно у ко-продукції з європейськими колегами за рахунок кінофондів та збільшувати аудиторію сінефілів. У світових тенденціях розвитку кіно другий спосіб є прогресивним, а перший – регресивним.

Вважаєте, Україна може це «осилити» в сучасних умовах?

Політикам, меценатам та просто громадянам треба пам’ятати чітку і доведену історією істину: суспільство має вкладати в першу чергу у культуру та науку, а вже потім – у покращення рухомого складу Верховної Ради. Розвиток культури веде до суспільного розвитку, розвиток науки – і до суспільного, і до економічного розвитку. Це пов’язані фактори, і найбільший відсоток аудиторії авторських фільмів – саме у розвинених країнах.

Ольга Москаленко, «Комментарии», 30 січня 2014 року