В Українському кіноклубі Берліна 22 серпня 2013 року з успіхом пройшла демонстрація альманаху “Україно, goodbye!”. Показ супроводжувався жвавою дискусією з продюсером та одним із режисерів альманаху Володимиром Тихим.
Зокрема, під час дискусії говорили про те, на скільки впливає показ подібних фільмів на бажання німців дізнатися про Україну більше.
Лунали й поодинокі застережливі думки присутніх українців, які висловлювали бажання показувати європейському глядачеві більше позитивних фільмів про Україну. Втім, з коментарів присутніх німецьких журналістів можна було зробити висновок, що одним з найважливіших складників у презентації українського кіна за кордоном, є показ вдумливого кіна, яке здатне зворушити глядачів та викликати їхню довіру, а не показ ідилістичних картинок країни в радянському пропагандистському стилі.
Таміна Кучер, німецька журналістка та членкиня організації n-ost, яка об’єднує журналістів, зацікавлених у східноєвропейський тематиці, так описала своє враження від фільмів:
«Режисери цього альманаху мають всі різний стиль, і всі розповідають свою історію на свій манер. Але одне є у них спільним: ніхто не показує глядачеві “золоті лани”, також вони не показують жодних кліше. На мою думку, вони зовсім не розповідають просту істину a la “в Україні все погано”. Їхні історії відбуваються в Україні, але не це вирішальне. Вирішальним є те, що фільми з подібним підгрунтям пробиваються до рівня універсальних цінностей та проблем. Вони показують Україну як кінокраїну, з якою потрібно рахуватися. В цьому розумінні проект є навіть найкращою рекламою, яку тільки можливо було б зробити для України».
Також і Себастіан Заам, журналіст (ARTE, Deutsche Welle, EuroNews, 3sat, ZDF, Der Tagesspiegel) та режисер погодився в своєму коментарі, що ці фільми роблять Україну цікавою для німецького глядача:
«Під час дискусії від когось з присутніх українців була висловлена думка, що ці фільми кидають на Україну “погане світло”. Але в дійсності все в багатьох випадках навпаки. Через те, що фільми опікуються тіньовими сторонами українського суспільства, вони будять у глядачеві зацікавленість у цій – для багатьох німців ще зовсім невідомій – країні. Ці фільми підкуповують своєю неочікуваною легкістю, частково своїм гумором, та при цьому також і через любов до деталей та “некосметичності” при описі українського повсякдення. Це країна, з якою після цих фільмів дійсно хочеться познайомитись. З бабусі, яка продає наркотики, трохи розгубленого мисливця з села до жінки, яка так опікується появою нового холодильника. Якщо люди тільки веселі, то у них просто немає жодних цікавих історій».
В дискусії після фільму звучала також думка, що у фільмах альманаху “Україно, goodbye!” ідеться про процес прощання з країною, яку українці воліли би залишити в минулому. «Критичне осмислення реальності власної країни є невід’ємною частиною цього прощання. Адже без осмислення реальності, того, що в ній відбувається – в нову країну не вступиш» – так прокоментувала цю дискусію організатор показу та координатор Українського кіноклубу в Берліні Олександра Бінерт.
«Україно, Goodbye!», 25 вересня 2013 року