12 листопада 2014 року відразу в 130 кінотеатрах по всій Україні стартувала прем’єра фільму вітчизняного режисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі».
Степан Коник, Meest-Online
Богдан Батрух, власник дистриб’ютерської компанії B&H, прогнозує, що стрічка збере 20 млн. гривень. А в планах iще — прокат у США та Польщі.
Унікальна й актуальна
«Цей фільм вийде у 130 кінотеатрах одночасно на 150 екранах, – каже Олесь Санін. – Це для українського кіно – велика перемога. Ми дуже надіємося, що кіно буде мати яскраве життя для глядачів, і що будуть повні зали…»
Бюджет картини склав 16 млн грн, але насправді він – набагато більший. «Фільму допомагало дуже багато людей. Не можна порахувати, скільки це коштує. Важливо, що він є, що глядач його бачить», – зауважує щодо цього режисер.
«Поводир» – унікальна стрічка. По-перше, вона – справді українська. Справжнє патріотичне кіно, якого зараз є так мало. По-друге, вона є як ніколи актуальною, позаяк відкриває одну з найтрагічніших сторінок українського буття: загальний з’їзд кобзарів і лірників у Харкові 1934 року та ліквідацію народних співців. Усе це подається крізь призму долі одного українського сліпця й американського хлопчика, що став його поводирем.
Актуальним цей фільм є ще й тому, що нині українці прагнуть бачити справжню історію. По-новому поглянути на деякі події. Цікаво, що свій проект режисер задумав ще 10 років тому. Зйомки ж почалися 2012-го й завершилися за 90 днів – восени 2013-го. А далі – події на Майдані, війна. Тож показати стрічку українцям змогли тільки зараз. І присвятили цей показ режисеру Олегові Сенцову, якого російське ФСБ безпідставно звинуватило в терористичній діяльності й нині утримує в тюрмі РФ. Під час кожного показу в різних містах України проводиться збір коштів на підтримку родини Сенцова.
Кіно шрифтом Брайля
Унікальна стрічка ще й тим, що вона є доступною для незрячих. Попри те, що вчить «бачити серцем» (як часто повторював режисер і продюсер Олесь Санін), її можуть «бачити» ті, хто живе в темряві. Як?
«Це, власне, — перший український фільм, який демонструється з тифлокоментарем – спеціальною аудіодоріжкою, що дає змогу незрячим людям, які дивляться фільм у кінозалі, чути і розуміти все, що відбувається на екрані. Їм коментують пейзажі, події. Вони мають пристрої, які ловлять спеціальний радіосигнал. Ми возимо цю апаратуру із собою», — пояснює п. Санін.
Іще один деталь: ролі більшості сліпців-кобзарів виконують незрячі люди. Режисер дав їм нагоду відчути себе нарівні з іншими.
Саме тому слоган на постерах «Поводиря»: «Заплющ очі, дивися серцем», є не лише метафорою. Як розповів продюсер стрічки Максим Асадчий, за сприяння «Ощадбанку» в окремих кінотеатрах шести міст України було встановлено апаратуру для забезпечення тифлоперекладу. (Тифлопереклад — це окрема звукова доріжка з коментарями візуальних елементів фільму, описом ключових жестів, декорацій, яка дозволяє незрячим стати справді глядачами, відчути емоційно повноту художнього світу стрічки.)
Допрем’єрний показ
Світова прем’єра фільму відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі в липні цього року за повного аншлагу. А у вересні Український Оскарівський комітет обрав фільм «Поводир, або Квіти мають очі» представляти Україну в номінації Найкращий фільм іноземною мовою» на здобуття премії «Оскар» Американської кіноакадемії у 2015-му.
А 7 листопада у Луцьку, на батьківщині Олеся Саніна, відбулася презентація фільму у «Поводир, або Квіти мають очі». На допрем’єрний показ до прибув сам режисер, його родина, а також актори фільму.
А з Детройта прибув навіть головний герой «Поводиря» Антон Святослав Грін – 11-літній хлопчик, що живе в США, але народився в сім’ї з українським корінням і є правнуком політв’язня радянських концтаборів Михайла Сороки.
Прикметно, що на прес-конференції Антон ошелешив якогось журналіста, попросивши ставити запитання українською мовою, бо не розуміє російської. «Антон Грін — американець не тільки по фільму. Він російської не знає, — гордо пояснив Санін. — Він — правнук дисидента Михайла Сороки, а історія його родини перегукується з описаними у фільмі подіями. Але про цей факт ми дізналися, уже коли почали зйомки».
Правнук дисидента Михайла Сороки
Режисер розповів, що для головної ролі йому потрібен був англомовний хлопчик, який би говорив українською зі «справжнім» акцентом. Такий знайшовся поміж двох тисяч кандидатів, які прийшли на кастинг: «За десять днів до початку зйомок я передивився ролик, де хлопчик iз Детройта читає «Садок вишневий коло хати…», і зрозумів: це те, що треба!».
Тим хлопчиком був Антон Святослав Грін. Він народився 20 грудня 2002 року в містечку Анн-Арбор штату Мічиган, у сім’ї, де батько – талановитий музикант, за походженням американець, а мати – українка. П’ять днів на тиждень Антон ходить до місцевої школи, а щосуботи їздить за 100 кілометрів до української школи вихідного дня. «В українській школі найцікавіше – народознавство, ми говорили про річки України, може ще про гори будемо говорити. Зараз у 7-му класі ми вчимо літературу, мову, історію і музику, ми десь у школі чотири години проводимо. Після української школи я їду на «Пласт», зараз ми тільки почали, тому готуємося, хто що робитиме в гуртку. Я там був тільки пару днів, тому що мав їхати до України, – сказав юний актор, даючи інтерв’ю «Радіо «Свобода».
Хлопчик із малих літ виявляє хист до акторства. І коли йому запропонували знятися в кіно, попри брак досвіду в цій галузі, не злякався, на зйомках вражав своєю стійкістю, бойовим духом та цілковитою самовідданістю, навіть досвідчених акторів. Персонаж, якого звали Пітер, ожив на екрані завдяки справжньому українському духу Антона.
Про героїв і виконавців
Мало хто знає, що Санін спочатку мав намір зняти стрічку в США й запросити на головну роль кобзаря Івана Кочерги американського актора українського походження Джека Паланса. В Америці режисер уже був відомий за своєю першою повнометражною роботою “Мамай”. Після Помаранчевої революції режисер повертається до України, шукає фінансування. А 2006-го помирає Паланс. Це вже згодом на головну роль запросять Станіслава Боклана.
Роль Майкла Шемрока у фільмі виконав Джеф Барел. В епізодах знімалися співачка Джамала, Олександр Ірванець, Федір Стригун, лучани Петро Шеверда, Андрій та Орест Кацюби, Остап Годлевський. Також у фільмі зіграв бандурист Тарас Компаніченко. Образ харківського поета Михайля Семенка втілив письменник Сергій Жадан: він з’являється у кадрі всього на кілька секунд – читає вірші.
Жінку Івана Кочерги зіграла дружина режисера Ірина Саніна. Її героїня мешкає в дерев’яній хаті на острові, куди важко дістатися. Для зйомок хату збудували на Дніпрі та замовляли для неї спеціальну стріху — з хати-музею Шевченка. А для Станіслава Боклана та кількох кобзарів привезли спеціальні лінзи зі США. У них актори нічого не бачили.
Крім того для зйомок відновили перший трактор Харківського тракторного заводу, випущеного 1931 року. Він півстоліття простояв на постаменті перед підприємством. Потім його здали на металобрухт. Також відновили паротяг і колію для нього. Для акторів шили спеціальний одяг, зокрема 200 пар чобіт для кобзарів.
Довідка
Українська стрічка “Поводир, або Квіти мають очі” Олеся Саніна розповідає про Україну в тридцяті роки ХХ століття. Американський інженер Майкл Шемрок разом із сином приїздить до Харкова допомагати будувати соціалізм. Тут він закохується в актрису Ольгу Левицьку (Джамала), на яку давно накинув оком червоний комісар. За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Не маючи інших шансів вижити на чужині, хлопець стає поводирем. Їхня подорож, сповнена небезпечних пригод, відбувається на тлі найдраматичніших сторінок української історії та руйнування людських доль.
Стрічку знято за реальними фактами та свідченнями. “На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Незрячих співців під приводом поїздки на з’їзд народних співців народів СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд”, — пише історик Микола Литвин.
Степан Коник, Meest-Online, 20 листопада 2014 року