Сергій Тримбач, «День» зі щоденника песиміста: про братів Міхалкових, Україну, Росію й кіно.

Російський кінорежисер Нікіта Михалков потішив багатьох зверненням, яке він зачитав з телеекрану, чомусь з папірця. Обізвав одеситів «бандерлогами» і пообіцяв: російські війська в Одесу не увійдуть. Чому? Бо там російські патріоти у меншості, не вийдуть вони зустрічати росіян з триколором в руках… Зате «бандерівців» в Одесі неміряно, вони Росію не люблять. То й живіть собі, допоки не прозрієте.

Про що йдеться у патетично-іронічному тексті Михалкова? А про образу національної гордості. Логіка проста: ми ж хотіли звільнити Новоросію, увесь південний схід український – від Луганська до Одеси. Одначе не воюючи, звичайно, не силою зброї. Усе мало відбутися за кримським сценарієм. Бо ми, тіпа, були упевнені в тому, що народ цього хоче, навіть мріє про це. «Увічливі й зелені» чоловічки вже були напоготові, та тільки ж виявилось, що народєц-то оболванєнний і «обандерложений». Для них, бачите, синьо-жовтий прапор – святиня, ні фіга сєбє! І де? Навіть в Одесі… Просто хочеться рвать і метать, рвать і метать…

Чимала кількість росіян прожили пострадянські роки з переконанням, що, рано чи пізно, «хохли приползут», «прощення попросять» і з радістю відмовляться від «нєзалєжності». Тим більше, що хохли, насправді, ніяка не нація, а частина великоруського народу – тільки що трохи недозріла. От дозріють-прозріють і увіллються. І от тепер такий неприємний сюрприз – навіть для Нікіти Михалкова, з його-то інтуїцією художника. Чи вже та інтуїція поділась куди, зійшла на пси?

***

А от рідний брат Михалкова, так само режисер Андрій Кончаловський, нещодавно так само виступив у ЗМІ і дав прямо протилежний аналіз. Яке там завоювання чи там «ввічливе освоєння» інших земель? Росія на порозі катастрофи – такий вердикт. Власне авторський блог Кончаловський  назвав «Жахнись сам собі / Ужаснись сам себе».

Режисер навів вражаючі цифри. За зменшенням (убылью) населення Росія займає  перше місце у світі. За тривалістю життя чоловіків – 160 місце. В рази виросло число сексуальних злочинів. Процвітає наркоманія, алкоголізм. Корупція – розмір хабарів упродовж останніх років зріс у десять разів! В Сибіру за останні роки зникло 11 тисяч сіл і 290 міст (!!). «Для кого ми завойовували Сибір і Далекий Схід?» – запитує Кончаловський. – Для Китаю, Японії?» І ще запитання: «Чому в країні, що володіє такими багатствами, половина населення – бідняки?» І так далі. То коли ж народ прокинеться? «Я не знаю, що робити, окрім як спробувати розворушити вас…(Я не знаю, что делать, кроме как попытаться встряхнуть вас…)» Росії, – робить висновок Кончаловський, – потрібен лідер, який би сказав гірку правду – аби народ збудився від феодальної сплячки. «Я росіянин і я  не бачу країни, якою міг би пишатися», – такий фінал пристрасного монологу митця і громадянина.

Що тут можна сказати? Хіба що повторити за дітьми, які в щілинку підглядали за батьками в ліжку: «І ці люди забороняють нам длубатися в носі?» Росії справді добре було би сказати собі гірку правду і «заходитися будить» народ до діла. А не мандражитись з приводу захоплення нових територій. І чекати від жителів тих територій благодарственних молебнів «за великую Росію».

***

Хтось, може, порадів, читаючи чи слухаючи аргументацію Кончаловського. А я так ні. Бо, по-перше, сумно за Росію, її великий народ, її велику культуру. До речі, саме культурою Росія по-справжньому і брала інші народи, силою зброї виходило гірше. Кіно, скажімо. Борис Єльцин на нього не зважав, як і наші президенти. А от Владимир Путін вирішив, що це справді стратегічна зброя і економити тут не варто. Що в підсумку? А те, що весь прайм-тайм на всьому пострадянському просторі (за деякими винятками) займають російські телесеріали і телепрограми. Плюс кінотеатральне кіно. Нам же все це було по барабану… Хоча деякі позитивні зміни відбулися – за, як це не парадоксально,  правління Януковича. Нинішній віце-прем‘єр міністр з гуманітарних питань Олександр Сич означив свій інтерес до екранної культури, й опісля проведеної ним представницької наради є ознаки того, що влада матиме притомний і ефективний імпульс сприянню розвитку кіно у всіх його сучасних форматах.

По-друге ж, сумно за Україну, бо  мало не все, сказане Кончаловським, має стосунок і до нас – хіба що у менших масштабах (так і країна менша). Корупція, зникнення сіл і малих міст, наркоманія, криза сім’ї, тисячі безпритульних дітей, вимирання населення, моральна деградація… Власне повстання Майдану (і перше, і друге) мали на меті саме потрясти суспільство, визволити його із сплячки – таки феодальної. До речі, Кончаловський сподівається, що прозріння прийде згори, озвучиться устами президента Росії, – на сам народ він, схоже, якось уже не дуже сподівається. В Україні ситуація протилежна – останні місяці довели, що держави у нас фактично не існує: ні тобі армії, ні міліції чи інших силових структур… Все, що там плавало зверху, займалося здебільшого одним: крало і крало, «піліло бюджет» – понад половину його розходилося на нужди чиновної і білячиновної братії. Абсолютна більшість якої продовжує займатися тим самим і сьогодні. Розраховуючи, і не безпідставно, що було як було, а буде як було.

***

А от народ – він є, він живий. Й на ньому сьогодні тримається держава, чиновники якої можуть змагатися за звання найбездарніших на світі. Тільки ж як воно так виходить: народ талановитий, сміливий, він за демократію і нищення корупції, за європейські цінності (більше, аніж самі європейці – що показали останні вибори), а чиновництво зрадливе, злодійкувате (це коли вибрати найм’якше визначення), а на додачу ну ажніяк не патріотичне: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани Ясновельможнії гетьмани…» (тільки тепер сміття вже вашингтонське). Наші «славні Брути» – а не повірити Тарасу Шевченку важко – викотились з історії, яку ми досі знати не хочемо. Бо страшно озиратись, аби не почути:

Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.

Хтось загукає, що таки «лучче», бо ж тепер на «мерсах» їздимо, на світових курортах одпочиваємо. А погляньте, у що вбрані наші мамзелі – такі вдягачки раніше й не снилися. Житуха класная і жизнь прекрасная, а про Майдан будєм пєсні слагать, сльозу пускать, уліци називать… Словом, обертати у міф, у красиву оповідь про героїв.  Бо ж вибороли посилення буржуїнського ладу, який наша «еліта» розуміє як абсолютну свободу – красти і посилати на три літери як мораль, так і культуру. Прохання не нагадувати про останнє, бо все, що транслює пам’ять, табуюється. Так учили нас партії і правительства – від Валуєвського циркуляру до Табачниківських реформ. Така вже у нас історія, – вже знову чуються зітхання, – а проти лому ніхто не вигадав прийому.

Кажуть, що американському президентові для того, аби по-справжньому щось змінити у внутрішній та зовнішній політиці треба розставити по місцях біля двох тисяч чиновників. Чи знайдеться у Петра Порошенка хоч би півсотні таких – велике питання. А не знайдеться – капець усім зусиллям і жертвам останніх півроку.  Втім, народ, його активна частина, у повній притомності. Далі буде…

На моїм столі лежить малесенька збірка віршів – «Моя Донеччина» Володимира Сосюри (Київ, 1978). Одкриваю. Перший вірш «О, не даремно!..», 1921 року.

О, недаремно, ні,
В степах гули гармати,
І ллялась наша кров,
І падали брати…

Епохи римуються. Почуймо їх безпощадний ритм – хоча б задля того, аби менше лилось крові.

Сергій Тримбач, «День», 2 червня 2014 року