У Будинку кіно відбулася зустріч із кінорежисером Романом Балаяном.

Віктор Глонь, «День»

До неї майже одразу долучився кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. Роман Гургенович, вочевидь порушуючи закон про заборону куріння, палив одну сигарету за одною, і — як завжди — спокійно та іронічно відповідав на запитання. Точніше, самоіронічно. Судячи з усього (і з його фільмів так само) він воліє починати будь-яку «ревізію» із самого себе, а не перекладати провину на когось іншого. У підсумку вийшло навіть не інтерв’ю, а така собі бесіда щодо того, ким ми є і навіщо є…

Сергій Тримбач.: — Наскільки я знаю, до вас у 2009 році приходила делегація — не знаю в якому складі — з пропозицією очолити Спілку кінематографістів України. І вас би обрали! Я так само того хотів!

— Сергію, не ображайтеся, але я тоді сказав: «Ви збожеволіли? Мене така посада принижує!» (сміх) Вони довго не могли повірити, думали, що я собі ціну набиваю… Ви ж знаєте, що коли мене висувають на з’їздах на якісь посади, я підходжу до крайнього мікрофона і кажу: «Я нероба».

С.Т.: — Ви не раз заявляли в інтерв’ю, у приватних розмовах про свою нехіть до роботи. А от  від Богдана Ступки я чув інше: «Працювать, працювать — і в праці сконать» (це з Івана Франка). Вочевидь не про вас,  правда? У такому разі герой

Олега Янковського в «Польотах уві сні і наяву» — це ваше альтер-Его — персонаж, ніби «між справами», радше ніж «у справах». Я вважаю, що це одна з ваших ролей по життю — вдавати із себе неділову людину. А насправді як?

— Я відпочиваю між фільмами, які знімаю раз на п’ять років. Бувало безгрошів’я — останнім часом ні, п’ятирічки минають нормально. У 79-му році в мені зникло це Его — «кінорежисер!» Відтоді належу до нормальних людей. Я знайшов свою нішу. Нікому ніколи не заздрив, хіба що білими заздрощами кільком режисерам світу — це інша розмова. А так — для мене зустрічі з друзями важливіші за якусь роботу.

Віктор Глонь: — А ви дивилися російський фільм «Географ глобус пропив», який часто порівнюють з «Польотами…»?

С.Т.: — Там є прямі цитати з «Польотів…»!

— Там є два схожі кадри. А зрештою, крім неприкаяності та невлаштованості людини в житті, я більше жодних спільних ознак не побачив. Хіба ще режисер Велединський у кожному маленькому епізоді постійно збільшує актора — ніби він і тут, і не тут. У такій же манері я робив свій фільм. Мене оператор постійно запитував: «Ну навіщо тут цей великий план?» — «А біс його знає — хочеться». «Географ…» — гарна картина, по-американськи добротно знята, подобається чи не подобається — це вже інша справа.

Я не розумію ворогів цього фільму. Є фільми, а є кіно. Це — фільм! Недарма ж раніше писали «режисер-постановник» — є режисери, а є постановники. Я хотів би, щоб його показали в  Будинку кіно, аби наші молоді люди могли повчитися професії, — щоб не одразу в артхаус ішли. На їхню думку, раз немає прокату — працюємо для фестивалів. Недомовленості в їхніх роботах — не в усіх, ясна річ — це свідчення того, що вони або з презирством ставляться до професії, або вони нею не володіють повною мірою, або насправді так мислять. Мені видається, що сьогодні в нас немає молодого режисера, який міг би зняти на рівні «Географа…» — з професіональної точки зору.

В.Г.: — Тобто «фільмів» — за вашим визначенням — молодих українських режисерів ви ще не бачили?

— Є талановиті роботи. «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького, наприклад. «Пиріг» Юрія Ковальова — хоч і схоже на ґайдаївські фільми, але очевидно, що людина схильна до комедійного жанру.

В.Г.: — Обидва фільми з альманаху «Україно, goodbye!».

— Так. Ще є Дмитро Сухолиткий-Собчук, чиїм художнім керівником я був на «Красній Маланці». Він дуже впертий — не хотів скорочувати фільм. Поки йому про це за кордоном не сказали, не погоджувався. Зрештою впертість це теж добре. Я думаю, він талановита людина. Ще можу назвати «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва. Хоча, на мою думку, це надто скрупульозне перенесення сценарію на екран, що не дуже правильно. Одначе людина внутрішньо одухотворена, й вочевидь налаштована на якесь своє особливе розуміння кінематографа.

В.Г.: — Після врахування ваших порад як художнього керівника, фільми зрештою виходять кращими?

— До мене підходять і кажуть: «Ось один поганий фільм, іще один поганий, а ти ж був на них художнім керівником!» Я відповідаю, що все авторам сказав, але не наполягав на своєму.

Тим, хто проти великої кількості дебютів, я кажу — кожен дебютант має право на художню помилку за державні гроші. Всіх треба перевірити. І плюс суто егоїстичний фактор — я хочу, аби хтось мене розізлив, щоб я прокинувся і знову став режисером. Щоб я позаздрив, щоб побачив щось на кшталт «Андеґраунда» Еміра Кустуріци і мало не зомлів від такої нахабної свободи.

Принижувати молодих, як нині це роблять деякі режисери мого віку? Я не в захваті ні від «Мудаки. Арабески», ні від «Україно, goodbye!», але це не важливо. Зараз час патологоанатомів, соціальних аналітиків і хлопці цим займаються. Свого часу ми теж отак копали і нас забороняли. Але виступати проти них і забороняти знімати кіно? Що за дурниці?

Ось недавно зі Спілки кінематографістів виключили критика Дмитра Десятерика. Це що — 37-й рік? Людина у «Фейсбуці» поділилася думками з кимось. Мені в Єреван телефонували: «Ти чув? Він сказав, щоб ми всі здохли!» Ну, подумаєш… (сміх) Подумки багато хто хоче, щоб ми перемерли, а далі що? Та щоб через це виганяти людину зі Спілки кінематографістів?! Я одразу згадую, що це КДБ нас створило — всі творчі спілки — аби стежити за станом справ у цих галузях. Як можна? Я проти!

Пам’ятаю, кінорежисера Олександра Муратова хотіли вигнати зі Спілки. Багато років тому він написав статтю в якусь газету — неймовірну критику на Спілку кінематографістів. Я на той час був одним із секретарів Правління. Не хочу образити Муратова, але я тоді сказав: «Ви здуріли? Хто такий Муратов? Ви хочете його героєм зробити?»

С.Т.: — Про Спілку кінематографістів — не так, її створено за ініціативою самих кінематографістів — у кінці 1950-х. ЦК КПРС і КДБ якраз були проти — бо ж цей народ від кіно і так на фабриці працює, в «кіноколгоспі», навіщо якась там Спілка? А про Десятерика — правда — у підсумку він і почувся героєм.

— Навіщо було виключати? Вся молодь зараз за нього боротися стане, як на Майдані. Навіщо до такого доводити? Сказав — ну і сказав. Сумніваюся, що він так думає. Просто в ту секунду, йому спало таке на думку.

В.Г.: — Це було сказано в певному контексті…

С.Т.: — Так, у відповідь на виступи кількох режисерів старшого віку під час з’їзду Спілки, коли фільми молодих назвали, скажімо, «двома купами лайна».

— Пам’ятаю, я там був.

С.Т.: — Не тільки в тім річ. Один з режисерів старшого віку (ви, Романе, знаєте, про кого я кажу), у відповідь на лист на підтримку голови Держкіно України Катерини Копилової, який підписали понад 90 кінематографістів, написав прем’єр-міністру України Миколі Азарову листа, який починається  словами: «В Україні не набереться 90 дієздатних кінематографістів». Отже, решта — творчі, професійні «інваліди»?

— Так це те ж саме, що говорив і Десятерик…

С.Т.: — Правильно, фактично те саме. Хоча той не узагальнював… Нехай би це він сказав у  приватній бесіді чи навіть написав — але ж не голові уряду! Тим більше що це неправда, та й  проти неписаних законів корпоративної етики… Далі він пише, що молоді режисери, яких Копилова фінансує з державної скарбниці, роблять «антидержавницьке» кіно. Дослівно так — голові уряду! Оце справді 37-й рік — донос на саму верхівку, про «ворожі підступи» під державу. Одначе така, з дозволу сказати, поведінка кінематографіста у тих, кого страшенно обурив Десятерик (небезпідставно, звісно, але ж, згоден з вами, Романе, реакція неадекватна) не викликає найменшого спротиву. Бо «свій»…

— «Антидержавницьке кіно»… А в нас що, уже така держава, що не можна антидержавницьке кіно знімати? Якщо дозволено, виявляється, якась свобода таки існує.

Та, знову ж таки, я не кажу, що в захваті від тих фільмів («Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!». — Авт.). Мене вжахнув фільм з героїнею, яка працює у сфері секс-послуг по телефону («Побачення». — Авт.). Таких слів, які там лунали, я ще не чув, хоч і сам люблю іноді матюкнутися. При тому, що починався фільм цілком нормально… Або фільм про те, як гидять підручник з української літератури (анімаційна короткометражка «Українська література: посібник для мудаків» з альманаху «Мудаки. Арабески». — Авт.). Це, щоправда, більше письменників обурює, я нічого не зрозумів у цій стрічці. Звісно, вони намагатися показати — і вчора, і сьогодні воно так, що  над класикою збиткуються — це ясно. Мені просто здалося, що ці фільми надто прямолінійні. Це публіцистика. Хіба що, крім «Ядерних відходів»…

Коротше, головна моя думка — щороку має бути до біса дебютантів у короткому метрі. Є стільки молодих людей, які змушені працювати асистентами, камери тягати — дайте їм роботу! А раптом комусь із них пощастить…

С.Т.: — Ну ось і дають нині — кількість дебютів упродовж останніх двох років різко зросла.

— Ні, ну дали десятьом. Дайте п’ятдесятьом! Нехай не ображаються  мої колеги-однолітки, але коли їм теж дати роботу паралельно з дебютантами — вони б не заперечували проти дебютів, як оце вони роблять зараз. Для мене було б принизливо публічно виступати проти молодих або й проти старих. Поводити себе таким чином непристойно. Я уважно ставлюся до обох сторін.

В.Г.: — Який вплив мають ось такі противники молодих кінематографістів у Спілці?

— Не думаю, що є якийсь вплив. Але коли за їхнім незадоволенням постають якісь наслідки — як-от з Десятериком — це жахливо.

С.Т.: — Десятерика зрештою виключили за те, що він п’ять років не платив членських внесків.

— Це тільки привід. Мою дипломну роботу колись громили у Спілці, ще коли вона на площі Калініна була (зараз майдан Незалежності. — Авт.). Навіть кінознавець Юхим Левін громив. Якби не Параджанов… А потім я ще й зняв «Ефект Ромашкіна» — жахливий фільм.

Чому я до помилок молодих завжди ставлюся поблажливо? Вони знімають те, що хочуть, дайте їм це зробити. Не втручайтеся — їм так хочеться. Якщо це замовлення, то інша справа — режисер може помилитися. Та коли він помилиться в тому, що хоче зняти, тоді це справді помилка. «Ефект Ромашкіна» я знімав на замовлення. Грошей не було, 3500 боргу. Я пішов у той жах і зняв жах. І тепер це в моїй біографії.

В.Г.: — Гадаю, молоді кінематографісти зараз часто теж не можуть знайти свою тему, свій матеріал — як було колись з Параджановим, до «Тіней забутих предків». Часто знімають за власними сценаріями, бо не знаходять захопливого матеріалу ззовні.

— На мене одного разу образилися в Києві, бо я сказав, що режисери тут є, а сценаристів немає — крім двох-трьох. Я завжди так кажу, щоб два-три подумали про себе (сміх).

Коли я працював у Експертній комісії з питань кінематографії, кожному кандидатові дописував, що хотів би побачити — і «Дорозі» (реж. Максим Ксьонда), і «Урокам української» (реж. Руслан Батицький) — не просто казав, «добре» чи «погано». Узагалі, коли я починав роботу в комісії, одразу сказав, що читатиму тільки дебютантів — дорослі режисери потім дивувалися, чому я їх не підтримав.

Це як в дитсадку — треба сварити дитину так, ніби вона сама себе сварить. Тоді вона зрозуміє, що до неї добре ставляться. Виховний гіпноз. Може, це й погано, але всі мої актори роблять тільки те, що я хочу. Хоча і пропонують незрідка цікаве.

Коли Нікіта Міхалков зняв «Незакінчену п’єсу для механічного піаніно», у статті в «Советском экране» актор Каляґін написав: «Як добре у нього зніматися, він таку свободу дає!» Я потім  питаю: «Нікіто, ти що справді даєш свободу акторам?» — «Ромо, насправді кожен великий план знімається під гіпнозом!»

В.Г.: — Після досвіду головування в Експертній комісії чи маєте намір у майбутньому подавати туди на розгляд власні проекти?

— Ні, в жодному разі! У мене немає проблеми пошуку грошей в Україні. Якщо я захочу знімати, гроші знайдуться. На жаль, у Москві. А знімати буду в Києві. Коли я щось замислюю, про гроші не думаю. Можливо, аби виправдати зйомки в Україні, і звернувся б до якогось продюсера за 5–10% бюджету, безготівково — камеру взяти, наприклад.

С.Т.: — Дуже важливо, що зараз не просто дають молодим знімати, а те, що вони нарешті відчули себе поколінням. Коли ви починали знімати, відчували себе частиною покоління? Наскільки це важливо для кінематографіста-початківця?

— Можу сказати, що мої коллеги, — крім двох-трьох, — починаючи з «Бірюка» та «Каштанки», неприязно відгукувалися про мої фільми. Про «Каштанку» один пристойний режисер сказав, що фільм такий же холодний, як ніс Каштанки. Про «Польоти…» — що це кітч, інші схвально хитали головами. «Храни мене, мій талісмане» взагалі знищили. Про «Поцілунок» сказали, що Чехов перевернувся б у домовині. Про «Ніч світла» — що повне лайно. Хоча це вже молоді казали. Я ніколи на це уваги не звертав. Та, дякувати Богу, давали знімати.

А зараз головне — знімати побільше фільмів. Підняти кіногалузь. Я розумію, що немає прокату. За таких умов кінематографісти працюють, аби отримати постановочні — зарплату. Іншої цілі немає. П’ять разів покажуть, це ж не прокат. Ти ж знімаєш, аби з кимось поговорити. Навіть найгірший фільм — це послання.

С.Т.: — Складна ситуація в кіно, не менш складно і в літературі — пишеш книжку і точно знаєш, що продаватися вона не буде, а якщо і буде, то мізерним накладом. Зате є Інтернет, де навіть кінофестивалі почали проводитися…

— Знаєте, щоб я зробив на місці деяких впливових  українців? Збудував би, скажімо, за державні гроші  кінотеатр або й два, на триста місць кожен, де крутили б тільки українське кіно — старе, нове, різне. Або — варто надати по 3-4 сеанси у комерційних кінотеатрах, щоби держава відшкодовувала  ті витрати.

Або — запропонувати одному з олігархів, з тих, що будують оці архітектурні страхіття, віддати перші поверхи під кінотеатри. Вони пішли б на це, якби ціна на землю була нижчою. Хоча як ту ціну зменшити, коли мільйон треба заплатити «комусь». Навіть у Єревані вже так не роблять.

С.Т.: — Вам Олена Фетісова пропонувала поставити фільм про Параджанова, ви відмовилися. Чому ви вважаєте, що коли добре знали героя фільму, то це на шкоду справі?

— Багато глядачів, до речі, задоволені фільмом.

С.Т.: — На показі в Будинку кіно його прийняли дуже непогано…

— Значить, це більше глядацький фільм, — для тих, хто практично нічого не знає про Параджанова. Для тих, хто знає, я знімав би легенду.  Я одразу відмовився, сказав, що це не моє. До того ж вважаю, що рано ще про Параджанова знімати. Ще не забулося. Одначе я не був проти, аби Фетісова знімала.

Фільм ніби біографічний, прив’язаний до якихось земних фактів, а Параджанов насправді був людиною, яка вигадувала з ранку до ночі. Він на землі не жив, він над нею завжди літав. Не розумів, де він узагалі, в якій країні… Легенда про людину, що пурхає, яка жодного разу не спустилася на землю, — я б таке робив. Та я нічого не маю проти знятого фільму, — ще й тому, що я маю до нього стосунок (Р. Балаян — креативний продюсер фільму. —Авт.)

Одне зауваження. Для Сержа Аведікяна, який зіграв роль Параджанова, російська мова неорганічна, він замість «изящный» каже «изяшный», і виходить, ніби переграє. Кажуть, що українська копія значно цікавіша, бо озвучував Богдан Бенюк, я думаю, він багато чого виправив.

В.Г.: — Щодо біографічного кіно — колись ви хотіли знімати фільм про Тараса Шевченка?

— Так. Тільки ж я усе вигадав про Шевченка! Написав 17 новел — самі вигадки. Я прочитав першу сторінку Шевченкового «Щоденника» і зупинився. Тільки після того, як новели написав, продовжив.

С.Т.: — Новели про його перебування в Казахстані, під час заслання?

— Так. Потім я їх подарував Олександрові Денисенку (режисер, який за власним сценарієм має знімати картину про Шевченка на засланні. — Авт.)

С.Т.: — А у вас це все є? Можна прочитати?

— Є. Треба поритися… Коли в мене щось не йшло, воно зникало. У мене був чудовий вірменський сценарій «Буйволиця» за Ґрантом Матевосяном — більше немає. Я взагалі раніше сам писав, і це була помилка. Якби так було і з «Польотами…» , це було б інше кіно, яке дивитися було б важко. Та коли я переповів ідею Міхалкову, він порадив уже тоді досвідченого сценариста Віктора Мережка… А інакше нічого не сталося б.

С.Т.: — Фільм про Шевченка мав складатися з 17 новел?

— Так. На півтори години. Короткі новели. В одній він одержує листа від свого друга про те, що імператор його помилував. Та це ж був приватний лист, а офіційне повідомлення ще не приходило. І він від усіх приховує, що вже фактично вільний. І з кожним починає вітатися, кожному щось допомагати — зовсім змінюється.

В іншій новелі Шевченко викладав дочці коменданта, чия дружина-українка приїхала — вона цінувала його творчість… Ще в одній про те, як він почав малювали казахського хлопчика, і побачив, що той з бідної родини. Шевченко давав йому їжу, але той не їв — аби додому віднести. Шевченко давав ще більше і бачив, як дітвора їла, а хлопчик потім облизував тарілки, бо був старшим за всіх у сім’ї.

Або як йому снилося, що він чує українську пісню, — багато голосів співають — у кибитці вдосвіта. Він виходить, а перед кибиткою спить калмик. Шевченко до нього: «Ти не чуєш — співають?» — «Так, так» — відповідає. І Шевченко рушив назустріч звукам, бо йому здалося, що вдалині йде караван і там співають українських пісень. Згодом він розуміє, що це міраж і повертається. Питає калмика: «Слухай, ти справді чув? А пісню запам’ятав?» — і калмик починає співати свою народну пісню.

Я хотів показати доброго чоловіка, захопленого навколишніми людьми — бо всі вони вигнанці, навіть офіцери, які там служать. Ясна річ, що Шевченко — це біль і печаль України, але я хотів показати іншого Шевченка, адже я вигадував.

Я звертався до письменника Дмитра Павличка із цією ідеєю. Той ніби зацікавився, сказав, що піде до секретаря ЦК партії Капта, але потім пропав. Через три дні випадково зустрічаю Павличка, він каже: «Мені соромно було телефонувати, бо Капто сказав, що це не повинен знімати вірменин».

С.Т.: — Капто був секретарем ЦК з ідеологічних питань. От ціна тодішній риториці партійних бонз про «дружбу народів»…

— Уже в дев’яності Микола Мащенко, тоді директор кіностудії, пропонував знімати про Шевченка, але на той час у мені вже це вмерло. Вірмени теж мені постійно пропонують «Буйволицю» знімати. Та я вже інший.

С.Т.: — А кого ви хотіли запросити на роль Шевченка?

— Московського актора Миколу Губенка, він  працював у Театрі на Таганці. Це був 1979 рік… Я охолов, коли мені дали зрозуміти, що вірменинові не можна знімати про святе. Відтоді не читав нічого українського з прицілом щось із того зробити в кіно.

В.Г.: — Ви зараз готуєте новий фільм?

— Я одночасно працюю над двома сценаріями, та через свою ледачкуватість ніяк не можу закінчити. Мене треба кудись відправити, аби місто й авто були далеко. Щоб мені не хотілося виходити з дому.

В.Г.: — А що вам заважає отак взяти і поїхати?

— Я просто не дуже люблю кіно. Це Его в мені зникло. Я розумію, що коли зніматиму фільм, буде цікаво, але тягну, тягну, тягну…

С.Т.: — Ви знімаєте раз на п’ять років.

— У мене ще є 4 місяці (сміх). Я ненавиджу спеку і холод. Якщо зніматиму, то в травні-червні.

Може, якби був бідний, то вже давно дописав би ті сценарії. Це теж має значення. Маючи свою студію і клепаючи серіали, я став не такою вже бідною людиною. Одначе треба щось робити далі, бо гроші можуть закінчитися.

С.Т.: — Романе, а от, що має змінитися, аби Україна стала іншою?

— Нині немає об’єднавчої ідеї, не національної, а саме об’єднавчої, яка могла б Схід, Південь, Північ і Захід спонукати рушити в єдиному напрямі. Свого часу я вважав, що об’єднати може мова. У 1992 році, коли хотіли негайно всі школи перевести на українську, я одному рухівцеві сказав: ви подуріли? Це ж розколе країну! Я пропонував видати указ, який би зобов’язував тільки за сім років усі перші класи шкіл перейти на українську. Навіть людина, яка ненавидить українців чи українську мову, зрозуміла б, що йому дають сім років, аби підготуватися до змін. Держава — це єдина мова, обороноздатна армія й чітко визначені кордони. Це формула ще з І століття… Не послухали мене, хотіли одним стрибком перескочити всі проблеми…

Коли я першого разу приїхав до Києва у лютому 1961-го з товаришем, ми сміялися до упаду. Уявляєте, як для російськомовного звучать слова «їдальня», «лазня», «речі напрокат»? Ходили й хихотіли, думали, що це калічення російської мови. Та за рік я вже змушував своїх однокурсників розмовляти зі мною українською. Українці, у вас блискуча мова! Найлагідніша, найввічливіша! Навіть коли Олег Тягнибок свариться, — крім слова «бандити», все нормально звучить! Мова раутів і дипломатії… У ній немає категоричних «ні» й «так». Немає грубощів, це мова поезії. Тому так багато в Україні поетів і мало прозаїків…

P.S. Роман Балаян: 12 грудня на російському каналі «РТР» був прямий ефір, присячений Леонідові Бикову. Там з Києва був такий собі Сергій Циганков, колишній директор об’єднання «Юність» кіностудії ім. О. Довженка, який вирішив покаятися, — виявляється, він був кадебешником. І от, розповідаючи про свою заплямовану біографію, він заплямував іще три імені — Михайла Бєлікова, Романа Балаяна і Леоніда Осики. Мовляв, після арешту Параджанова, їм не повинні були давати фільмувати, але Циганков попросив органи поговорити з нами, завербувати, зробити стукачами. Хтось у студії здивувався: «Хочете сказати, що вони працювали на КДБ?» — «Дитяче запитання!» — відповів він. Цікаво, якщо КДБ нас завербувало, як же я зняв «Польоти уві сні і наяву» та інші фільми? Фантастика!

С.Т.: — Це й справді фантастика… Втім, чому тут дивуватися — нині чимало телепрограм робиться з розрахунку на якусь дешеву провокативну сенсацію. Правда чи ні, сказане тим самим Циганковим, кому те цікаво? Головне, аби шоу відбулося, аби на зуби глядацькі щось кинути. Стверджую: видатні українські режисери Бєліков, Осика, Балаян — це люди високої порядності, честі і гідності. І безстрашності, до речі. Один лишень приклад — саме Балаян і Бєліков кілька разів їздили провідувати Сергія Параджанова у табори; в часи, коли більшість нинішніх сміливців і писнути боялись. Тепер їх мажуть дьогтем… Я би радив Романові Балаяну подати до суду на Циганкова, тим паче що Осики й Бєлікова вже немає серед нас, їх нікому захистити.

Віктор Глонь, «День», 20 грудня 2013 року