Український журналіст, режисер та письменник Руслан Горовий про документальний фільм «Укропи Донбасу» та книжку оповідань «Казки на ніч».

Катерина Толокольнікова, «Детектор медіа»

Руслан Горовий багато років працює режисером телекомпанії «Магнолія-ТВ», він — засновник та керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей». А з 2002 року в різних українських видавництвах виходить його художня проза. Її набралося вже на сім книжок. Однією з тем в оповіданнях Руслана Горового останніх років стала війна на Донбасі, яку автор бачив дуже зблизька.

З літа 2014 року він регулярно буває в зоні АТО як волонтер. Крім того, там Руслан Горовий знайшов і героїв для свого документального фільму «Укропи Донбасу». У стрічці йдеться про рік життя родини з Луганщини — вона про війну, окупацію, життєвий вибір, полон, звільнення і любов. Фільм показали на телеканалі «ЧП. Інфо», на фестивалях «Кіномедіа» та Книжковому Арсеналі. Після цього автор презентував «Укропів Донбасу» в Німеччині, Польщі, Туреччині, Іспанії, Франції, Швеції, США, Англії та Ірландії. Показали її також у Сахаровському центрі в Росії.

«Детектор медіа» поспілкувався з Русланом Горовим про його творчість: як у кіно, так і в літературі.

— Руслане, ви їздите в зону АТО насамперед як журналіст — знімати відео й збирати історії — чи як волонтер?

— В першу чергу їздив як волонтер. Допомога нашим хлопцям була для мене на першому місці. Та оскільки я працюю режисером на телекомпанії, то знімав багато відео, часом виступав і репортером. Але документальний фільм зняв один. Я вважаю, що не можна з кожного епізоду зробити кіно.

— Яку мету ви ставили перед собою, створюючи фільм «Укропи Донбасу»?

— Я не ставив ніякої мети. Режисер так не працює… Режисер бачить цікаву історію, повз яку пройти не може, й починає працювати… Отак.

— Як фільм зустріли за кордоном?

— Фільм розривав шаблони навіть нашим співгромадянам, вже не кажучи про місцеве населення. Місцеві взагалі мало розуміли, що в нас насправді відбувається, а наші здебільшого дотримувалися думки, що Донбас весь проти України. Тож відгук після фільму був шалений. Багато дякували за інформацію.

— Чи є стрічка «Укропи Донбасу» у вільному доступі в мережі?

— Поки що ні, бо я за допомогою показів хоч трохи збираю на армію. Але до кінця літа, думаю, буде.

— Що, на вашу думку, найважливіше пам’ятати, пишучи чи знімаючи про війну? В чому складність цієї теми nbsp;— в документальному кіно й у літературі? Чи маєте певні табу щодо цього?

— Хоч війна, хоч мир, головне — не брехати. Ото й уся специфіка. А далі кожен має працювати так, як він уміє. Хтось уміє так, хтось так… Хтось пише, хтось знімає… Час усе розставить на місця.

— Наскільки природнім, на вашу думку, є перехід автора від написання журналістських матеріалів до художньої літератури? Коли зустрічаєте цікавого героя, як обираєте, для фільму він чи для оповідання?

— У світі природно те, що робиться природно. Я нічого не робив спеціально й нікуди спеціально не переходив. Є журналістика, яка мені цікава. Є режисура, яку я обожнюю. Є книжки, які я пишу, коли не можу не писати. Це просто моє життя.

— Поговорімо тепер про вашу літературну творчість. Ваші найперші книжки також були збірками оповідань. Чим особлива для вас ця збірка — «Казки на ніч»? На презентації ви казали, що хотіли б, аби вона була максимально доступною для будь-якого читача — фінансово й територіально…

— «Казки на ніч» відрізняються від попередніх книжок у першу чергу тим, що всі ці нариси й оповідання були написані на моїй сторінці у Фейсбуку. В квітні 2014 року я написав перший пост, який називався «Казка на ніч». Пішов відгук від людей… У мене на той момент у телефоні була вже купа записів, і я почав викладати їх щовечора… Цілий рік «казки» з’являлися у Фейсбуку щодня. Потім я став друкувати їх по мірі появи, бо я ніколи не пишу спеціально… Не вмію. Якщо я можу не писати — я мовчу.

В якийсь момент виникла ідея зробити книжку. Спочатку було пробне видання «Кальварії», а тепер більша за обсягом книжка вийшла в «Клубі сімейного дозвілля». Так, я дуже хотів, щоб книжка була дешева й продавалася навіть у невеликих містах. Щоб усі мої друзі-бійці могли її собі купити. Я б залюбки їм дарував, але ж вони не хочуть. Прагнуть купити самі. Радий, що все вийшло.

— Кілька місяців тому в Києві відбулася дискусія щодо феномену фейсбук-літератури. Адже ваша книжка — не перший приклад переходу контенту з блогу в книжковий формат…

— Я вважаю, що немає різниці, де це було написано. Чи історія з Фейсбуку потрапила в книжку — чи навпаки. Якщо це література, вона виживе. Ось дивіться: в мене десятки нотаток — «Казок на ніч» — просто в телефоні. У мене це давня звичка — писати там.

— Ви й досі публікуєте «Казки на ніч» в Фейсбуку. Чи означає це, що вийде й наступна, розширена версія книги?

— Навряд чи будуть «Казки на ніч — 2»… Принаймні, наразі я про це не думаю. Вже закінчена нова книжка з робочою назвою «40, або Чого чуваки не святкують»… Це роман з оповідань про скелети в шафі в чоловіка в різні роки його життя. Сподіваюся презентувати її на Форумі видавців у Львові.

— Більше року ви постійно їздили на Донбас як волонтер. Наскільки тема війни особисто для вас як автора на даному етапі витіснила всі інші? Вона присутня у двох ваших книжках — «Ген воїна» та «Казки на ніч»? Чи й в інших?

— Війна — це дуже страшна штука. Вона робить людей іншими. Звісно, змінила вона й мене. Інакше не могло бути, адже я втрачав і втрачаю друзів, бачу на своїй землі окупанта і просто люмп, який із мийника машин вирішив стати царем і задля цього поклав у землю купу людей. Звісно, тема війни присутня в моїх оповіданнях. Однак усе одно це не оповідання про війну, а оповідання про людей.

— «Казки на ніч» увійшли до минулорічних довгих списків премії «Книга року ВВС», як і ваші попередні книжки «Гагарін і Барселона» та «Ген воїна». Наскільки для вас важливі нагороди, визнання критиків? Чи ви пишете насамперед для звичайних українців?

— Жодні нагороди чи номінації мене не цікавлять. На різні конкурси чи відзнаки я ніколи нічого не подавав — це робили видавці. То їхнє право. Мені головне — сформулювати свої думки і звільнити від них голову. Саме так народжуються оповідання. Якщо ж їх читають інші люди — це добре. Отже, я комусь стаю в нагоді.

— На вашу думку, чи справляється сучасна українська література з подіями в країні, зі змінами в суспільстві? Чи достатньо виходить книг, що так чи інакше стосуються конфлікту? Як оцінюєте їхню якість?

— Я ніхто, щоб давати якісь оцінки сучасній літературі. Книжок на тему війни вже чимало. Вони різної якості, різної стилістики. Це нормально. Читач сам вибере, що для нього цінно, а інше піде в макулатуру. А чи достатньо книжок про війну? Я думаю, книжок взагалі не може бути достатньо — на жодну тему.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що «ніби все життя пишете одну довгу книжку». І досі так вважаєте? Чи хочете вдатися до авторських експериментів? І все ж — не знайомому з вашою творчістю читачу з якої вашої книжки порадите почати?

— Я й досі живу своє життя, а отже й досі пишу свою довгу книжку. А щодо того, що читати… Немає різниці, з чого починати. Відкрийте будь-яку, прочитайте трохи і зрозумієте: або це ваше, або ні. Нині у продажу можна знайти чотири мої книжки: «Гагарін і Барселона», «Ген воїна», «13 оповідань, або Те, повз що ми проходимо не помічаючи» і «Казки на ніч».

— Скільки в ваших книжках журналістики, а скільки — літератури? Наскільки вони автобіографічні?

— Мої оповідання — це художня література. За винятком есеїв, яких трохи є в «Казках». Щось із мого життя, щось підслухане, зібране з кількох історій. Голова — це наче чан, у якому все те варилося й раптом виклалося в такий порядок літер. Я не дуже розумію, як ті оповідання народжуються. Просто пишу їх — і все.

Катерина Толокольнікова, «Детектор медіа», 16 травня 2016 року