Кінорежисер Олесь Санін в інтерв’ю Олені Гладських, «Дело» про переломні моменти, що назавжди змінили життя українців, про українське кіно та участь у проекті «Дивись українське — твори своє майбутнє!».

Є така ідея — в кінотеатрах України перед початком сеансів показувати короткі трихвилинні фільми, зняті українськими режисерами, відомими своїми повнометражним стрічками. Її мріє зробити реальністю Андрій Різоль, ініціатор проекту “Дивись українське — твори своє майбутнє!”, для того, щоб українські фільми знайшли свій шлях до глядача, а глядач повірив, що в Україні починає зароджуватися своє кіно.

Саме так — “Своє кіно” — називався перший етап цього проекту — конкурс кіносценаріїв, 20 переможців якого стали основою для створення добірки фільмів короткого метра (всього для участі було надано більше 500 робіт). Уже почали показувати в кінотеатрах фільми “На своїй землі”, “Паперове серце”, “Двері”, чекають виходу “Моно”, “На краю” і “Голос”.

Одним з режисерів, що взяли участь в проекті, став Олесь Санін, відомий своїми художніми фільмами “Поводир” та “Мамай” і документальним — “Переломний момент” про Майдан і війну на Донбасі, знятим в співавторстві зі знаменитим американським документалістом Марком Джонатаном Харрісом.

З безлічі точних висловлювань Олеся про те, що відбувається навколо, є таке: “На наших очах сталося нівелювання грошей як цінності. Ми могли будувати собі будинки, наймати машини, складати золото в банки. Банки пограбували, машина розбилась, будинок підпалили — війна. Ми побачили, що все матеріальне дуже легко втратити, а справжня цінність — це сім’я, твої діти, люди, яких ти любиш, ті, з ким ти почуваєшся щасливим”.

Треба прискорювати час

Олесь, чому ви погодилися на запрошення Андрія Різоля прийняти участь в проекті “Дивись українське”? Що зацікавило?

До цього проекту я приєднався з дуже прагматичних причин: я відчуваю, що в нас немає багато часу, щоб різко збільшити кількість контактів українського глядача з українським кіно. Тобто нема часу, щоб сказати, через 10 років воно у нас з’явитися, і все буде добре. Нам треба прискорювати час.

То як короткометражки на три хвилини можуть у цьому допомогти?

Ясно, що зняти велику кількість повнометражних художніх фільмів на різні теми, познайомити глядача з новими режисерами, їх стилями і історіями — то процес довгий. А нам вже зараз важливо доказати, що ми існуємо і вже — “Скоро на екранах!”

Як це зробити? Рекламними анонсами талантів. Є можливості кінотеатрів: рекламні блоки перед фільмами, які ми всі не дуже любимо, але там є трейлери фільмів, і тому ми це терпимо. Тому ці короткометражки зроблено в форматі трейлерів — двох- ,трьох-хвилинних спотів.

Коли я згодився оцінювати сценарії, саме ця ідея мене гріла. Я собі уявляв, як прийду в кінотеатр дивитися кіно — не важливо, яке — і там побачу шматочок свого, українського. Тоді я буду знати: ага, є артисти, режисери, які можуть зняти отаке на дві хвилини. І вже буду чекати від них наступної роботи. Це ж дуже проста форма й до того ж лояльна до публіки, яка постійно нам каже: а ну, покажіть, що ви можете.

В маленькій формі ми вже бачимо потенціал. Стає зрозумілим, де ми зараз, на що взагалі здатні.

Що для вас було найціннішим в конкурсі сценаріїв? Адже ви прочитали всі 500 робіт, що були надіслані на конкурс.

То було схоже на божевілля. Але після третьої сотні починаєш отримувати задоволення. Вже під кінець я відчував себе якимось аналітиком чи психологом. Але я побачив зріз — це ж величезна кількість авторів. Кожен з них пише про своє, але вражає кількість тем, про які вони думають. Коли читаєш один твір, декілька творів, це не так помітно.

Було цікаво аналізувати, куди ми пливемо, і дуже приємно було усвідомлювати фантастичну різножанровість історій, велике розмаїття стилів і бачити експерименти. В нас нарешті виникає така каста талантів

Чому вибрали для зйомок сценарій “Паперове серце”?

Я взяв абсолютно непритаманну для себе історію. Вона взагалі не підходить мені, не з мого жанру, але я хотів спробувати, чи зможу я з цим працювати. Це був тотальний експеримент.

Мені було дуже важливо зробити кіно на колінах, я відчував в ньому великий потенціал, але в ньому була небезпека. Бо малесенькі роботи ми звикли сприймати як рекламний продукт, ми не звикли його дивитися.

Те, що я взяв до роботи, точно розумію, що це буде історія післясмаку, в якій треба за досить короткий проміжок часу не створити рекламний меседж, а зруйнувати.

Дуже дивна форма — створення заради зруйнування…

Так, створення заради зруйнування нашого сприйняття, бо все, що там відбувається, воно відбувається фактично за кадром. І мені було цікаво, чи зможу я взагалі попрацювати з таким, як кажуть “тонким французьким кіно”. Для мене та історія є великою.

Ми живемо в часи, коли нам кожен день повідомляють “загибла людина, 30 поранених…” Ми розуміємо, що тут просто при нас йде апгрейд історії. І для нас вже груба сила не є новиною. Ми з цим, в принципі, звикли жити. Ми ж з Майдану попали в оцю історію “кидання каміння” один в одного. Ми попали в епоху середньовічного мислення, де тільки груба сила є аргументом. А тут (в “Паперовому серці”) на якесь підростаюче дерево чувак не наїхав.

Історія від Олеся Саніна

Якось товариш-історик, який зараз є консультантом на іншій моїй короткометражній історії, каже: “Олесь, ти знаєш чим ми сьогодні займалися?” — “Чим”? — “Ми зараз в історичний музей затягували кам’яну бабу з Луганська”.

Показує мені фотографію: “Цю бабу витягли з лінії обстрілу. На нейтральній території стояв місцевий краєзнавчий музей, а при вході стояли дві кам’яні баби. Хлопці телефонували, що одну прямим попаданням знищило, а по іншій просто ціляться”.

Вони вночі пішли втрьох і три кілометри тягнули її на українську територію на ковдрах та на своєму одязі. Щоб було зрозуміло, її потім ставили 15 чоловіків. І це ніхто не зафіксував.

Ці хлопці просто захищають батьківщину. Їм реально серце болить, що там кусок каменюки якийсь, але це наше.

Мені здається, що це момент такого ніжного, майже беззахисного, в тексті “Паперового серця”. В цій війні важливо не зсучитися, важливо, якщо не можеш посадити дерево — збережи те, що є. Це кіно я робив для себе — хотів зрозуміти, чи я не втратив відчуттів в цій грубості.

От нещодавно була страшенна злива, я проїжджав на машині. І кошеня змило прямо посеред дороги. Я не зміг проїхати, зупинився, вийшов, змок весь. Всі — куди, чувак, поламався? Побачили, що я кошеня підібрав, вийшли, почали ділити, хто забере. Це було неочікувано.

У нас з’явилася велика динаміка відчуття, що можна щось втратити.

Переписується суспільний договір з країною

Цікаво, як почувається режисер, який після складних повнометражних фільмів звертається до короткого метра?

Чесно кажу, все одно готуєшся хоч до кадру, хоч до дня зйомок, як для великого метру. Це все одно великий задум, твоя душа.

Я знімав це не як фестивальний фільм, його не журі буде дивитись. У мене журі буде сидіти в залі — людина з відром попкорну. Тільки що був вибух і бігла Анджеліна Джолі, а зараз полетить зірковий гвинтокрил. А що буде між цими епізодами? Я спробував екранізувати цю паузу.

У нас з’явилася велика динаміка відчуття, що можна щось втратити. Час такий, що ми мусимо активізувати такі історії. Тому що ми по-іншому починаємо усвідомлювати дуже багато речей, навіть побутових. В нас наново переписується суспільний договір з країною. Ми повинні ці правила написати.

І що обов’язково повинно бути в новому суспільному договорі? Які правила?

В будь-якій країні є закон між людьми, як не повбивати одне одного, що таке добро, що таке зло, ступінь лояльності до тих чи інших вчинків. На що ми готові заради успішності і щастя нас, як суспільства. Ми тепер кажемо: або, “владо, міняйся”, або, “владо, посунься”.

Так само і в кіно. Приходить розуміння, що ми мусимо знімати не просто фільми, які подобаються особисто нам і нашим друзям, а фільми, які актуальні і потрібні людям.

Масовий глядач в кінотеатрі хоче видовища. Як ви хочете примусити цього глядача дивитися українські фільми?

Це повинна бути універсальна історія. Специфіка американського кіно в тому, що вони працюють на тих проблемах, які практично є в кожного, знаходять теми, які актуальні для кожного. На відміну від європейського, яке шукає унікальність і крайність цієї унікальності, стосунки, де герой буде на грані — божевільний алкоголік чи однонога проститутка — це щоб шокувати і здивувати публіку.

А є свій шлях в українського кіно?

Ми зараз живемо в ситуації фатума, тому що пройшли через Майдан, всі поневіряння з владою, війну. Ми разом, але в будь-яку мить може статися така подія, що — все. Але ми навчились з цим жити. Це дуже сильно. Емоційний діапазон в Україні зараз дуже розширився. Співучасть болі, співчуття іншому, я думаю, взагалі є дуже високою якістю людей.

А якщо ця якість стосується нації — це говорить про те, що вона жива. Ми зараз стали нацією з великим серцем. Люди, що можуть щось спільно переживати — можуть бороти. А якщо ти з холодним носом і вважаєш, що тебе це ніяк не стосується — це завжди смерть.

Якщо говорити про кіно, то сталася незворотня історія, яка зобов’язує кінематографістів говорити більше про сучасне, а не те, що вони собі бажають. Люди хочуть на екрані дивитись історії про себе. І не важливо, про наш час ми розповідаємо, про якесь середньовіччя чи фантастику.

І до речі, наша специфіка в тому, що у нас не особливо приживається хорор. А здавалося б, касовий жанр, популярний у всьому світі. Тобто це найменш цікаво, тому що всі ці зомбі-шоу ми бачимо на вулицях.

Народження нових міфів

Майдан змінив ваше ставлення до того, чим все життя займаєтеся? Ви фіксували те, що з нами відбувалось тоді?

Більшість кінематографістів, кого я знаю, фіксували. Хтось зробив фільм з цього, хтось не зробив. Я не збирався, але зробив (“Переломний момент” в співавторстві з американським документалістом Марком Джонатаном Харрісом — delo.ua).

Коли у мене випала нагода, колеги зі Штатів запропонували: ви це знімали, давайте щось зробимо разом. Я за це взявся. Для мене це була якась відповідь.

Просто ти бачив історію, такі події, що навіть не уявляв собі, що станеш їх учасником. Ми пережили історії простих людей: того парня-вірмена, який читав вірші Шевченка, а потім він загинув. Це не людських рук справа, хто це міг отак скласти, оцей випадок, оцей фатум.

Ця енергія непізнаного живе з нами, тому люди стали, мені здається, більш релігійними, але не церковними. Михайлівський собор став просто актуальним. Собор, який був побудований якимось мером. З культурологічної точки зору, відбудовано храм, який художники бігцем-бігцем розписали, розмалювали до річниці — євроремонт такий був. А потім він став прихистком для студентів, а потім він став лікарнею. А потім люди почали йти до Бога, але не як до намальованого на стіні. А до того, хто давав захист, спільні сили, до того, хто давав жити. З цим ми стали спільністю і побачили народження нових міфів.

Я дуже сподіваюсь, що нам вдасться відвоювати глядачів і екрани в кінотеатрах. І їх не буде лякати, що це український фільм, українська мова і що квиток коштує 100-150 гривень. Люди будуть дивитися цікаві історії.

Ви ж були на передовій, все бачили своїми очима. Чому не робите фільм про війну?

Я декілька разів підходив до цієї теми, у мене були готові сценарії, я читав, від чогось одразу відмовлявся, тому що це не пересічна подія. Але я не знаю, як я можу запропонувати людям, умовно кажучи, шоу — шоу для очей, душі — що я можу запропонувати людям більш того, що вони побачили живцем.

Я там був, я знаю тих людей, які захищали аеропорт. Але я не знаю, наскільки буде співрозмірною історія шоу-бізнесу з тим, що сталося.

Для мене недостатньо написати, що люди були сильніші за бетон. Тому що на Майдані я був свідком розстрілу людей. І останній, кого вбив снайпер, був хлопець, який стояв від мене в метрі, і я допомагав нести його до готелю, в якому розкрутилась лікарня. Вірив, що він мусив вижити. А куля виявилась сильнішою, ніж твої всі розкази про “добро побєдіт зло”. Може він вірші писав, ти точно знаєш, що він недолюбив, недомріяв — от така штука. В кіно все одно в тій чи іншій мірі ти робиш шоу з того всього, а це дуже важко.

А хто, на вашу думку, має право зняти фільм про нинішню війну?

Я вважаю, що є два режисера, які мають моральне право знімати про це. Це Ахтем Сеїтаблаєв. У людини просто вкрали батьківщину. Я дуже добре знаю Ахтема, він має дуже добре внутрішнє відчуття справедливості і справедливої відповіді як художник на цю всю історію. У нього та пружина має зворотній бік. Це те, що не рухає авторами, які про “заработать денег, заработать славу”. Це його частина життя, і що б не робилося — це буде чесно, це буде відкрито, в нього є душа, він іде на це відкрито, бо будь-які інші мотивації будуть забирати правду з фільму. А зараз не можна робити кіно без правди.

А ще є Христиан Джерегі, який взагалі змінив громадянство на українське, пішов служити в армію, працював там медиком, реально на війні був. Він зараз буде знімати короткий метр. Він там теж найшов щось своє — історія про те, як солдат рятує тварин. Це ж зовсім про інше розмова, це інша розмова про війну.

Стає зрозумілим, де ми зараз та на що взагалі здатні. Я думаю, що у нас реальним кроком в боротьбі за свідомість людей стане якісна зміна телевізійного ефіру. Думаю, що ми станемо частиною світових мереж. Бо, насправді, останні десятиліття телебачення у нас розвивалося зовсім в іншому річищі. Воно в більшій мірі обслуговувало інші держави. Воно просто було десятою частиною ринку країн СНД.

У нас поки що залишкові проблеми “свинки імені Російської Федерації”. Тобто, свинка — як хвороба. Ми ще заражені, але кров оновлюється. Ще своє не намацали, тому що набагато легше мати щось готове. Тому зараз важливо, щоб найближчим часом з’явилися речі, які будуть активізувати нас сьогодні — фільми, нова література, яка стане цікавою і актуальною для переважної більшості публіки.

Нівелювання грошей як цінності

Ви вже можете спрогнозувати, що саме зацікавить глядача?

Це буде історія маленької людини, а не якихось супер-героїв з грецької міфології.

Або це може бути історичний персонаж, який може бути цікавий. Бо кожна країна екранізує власну грошову одиницю, я так називаю. Тобто знімає фільми про людей, що зображені на її грошах. Це вічна тема. Так відбувається у всіх країнах. Америка знімає про своїх президентів. А у нас на грошах — Шевченко, Франко, Мазепа, Леся Українка.

А кошти є, щоб знімати кіно?

Питання не тільки в тому, що кіно коштує грошей, а й в тому, що запрацювала досить відкрита і конкурентна система. Зараз є велика кількість виробничих проектів. У нас прозорі умови конкурсу. Люди абсолютно інших продакшенів, смаків, іноді такі, що один одного бачити не можуть і не хочуть, оцінюють. І це добре, вони миряться на якомусь іншому полі актуальності і відповідальності перед глядачем, бо ти все одно несеш за це відповідальність, як мінімум моральну. І я думаю, що зараз ми не можемо розчарувати глядача, його очікувань побачити історію свого серця. Бо серце розкрилося, але воно має величезну рану, яка загоюється тільки любов’ю, інакшими засобами не вийде.

Бувають випадки, коли шанс, особливо в мистецтві, не використовується. Зараз, я думаю, що і є така унікальна можливість. У нас зараз відсікається традиція цього пострадянського, постімперського мистецтва. Ми все одно творили постімперське мистецтво: з відчуттям старшого брата, проти нього, з дулею в кишені — ти проти імперії чи за неї. А тепер треба жити тим, ким ми є. Проти чогось з дулею в кишені — вже не дуже актуальна історія. Зараз історія створення, ми повинні збудувати біль.

На наших очах сталося нівелювання грошей як цінності. Ми могли будувати собі будинки, наймати машини, складати золото в банки. Банки пограбували. Машина розбилась, зламалась, будинок підпалили — війна. Ми побачили, що все матеріальне дуже легко втратити, а справжня цінність — це сім’я, твої діти, люди, яких ти любиш, це ті, з ким ти почуваєшся щасливим. Далі: з голоду не помер, прокинувся — взагалі щастя.

Знімаючи на війні, ви себе запитували, за що воюють люди?

Постійно. В холодних окопах чи страшнюча жара, патронів немає, розбитий танк — за що ти там воюєш? За Батьківщину, воно прекрасно звучить. Але після першого обстрілу, це не мотивація. Тому що відчуття страху є завжди, хоча страх воїна — він інакший. Це якісь змагальні історії воїна: навколо смерть, а я живий. За свої родини — ну це ж не прямо, що твоїй родині щось загрожує.

Хлопці воюють за мрію. На Майдані ми собі намріяли Україну, в якій хочемо жити. Ми не можемо точно сказати, яку, але точно знаємо: це воно, а це не воно. І хлопці захищають не конкретний аеропорт і не конкретний Маріуполь, вони захищають намріяну державу. Таку, що навіть якщо вони не виживуть, в ній би жили їхні сім’ї, діти. Війна ніколи не має позитивного змісту, це завжди смерть. Але в ній ми отримали величезні уроки, що свою мрію треба захищати.

Ми повинні колись зняти про це кіно

Який фільм знімаєте зараз?

Про Олексу Довбуша. Я дуже давно хотів його зробити. Я поступав на режисуру до Осики, він ще тоді запускав це кіно. А я мріяв побути збоку, бо я облазив в дитинстві ті гори, чув всі ці легенди, історії. Але Осиці це не вдалося — совок розвалився, гуцули з діаспори теж не захотіли гроші давати. Світ змінився, на той час це було неактуально.

Історія від Олеся Саніна

І в мене був один сценарій. Я вам скажу, що був зовсім сентимент душевний: разом з близьким другом, оператором Сергієм Михальчуком, ми були на Майдані. Там тоді виникли ці всі красиві міфі, що справжній інтелігент — це той, хто в балаклаві, знає три мови, з палицею.

І там була одна з серйозних атак. Ми якраз потрапили в саму гущу подій, стіною бігли менти, “Беркут”. Була вже зима, день, не так багато людей. Поперла ця вся навала, було дуже схоже на римських легіонерів. І мітингувальники з щитами дерев’яними, бітами, почали відходити. Бігли-бігли, аж ось один з них зупиняється просто посеред всього цього. Скидає з себе одяг, лишається тільки в штанах, вони ж мокрі були, їх з брандспойта поливали. Бере дві біти в руки і з криком пре на “Беркут”. Вони зупинилися просто в кадрі. Він один на площі, більш нікого немає, а вони зупинилися, пішли назад. Я не знаю, що то було, мабуть вони відчули небезпеку для себе. Сергій каже: “Олесь, ми повинні зняти колись про це кіно”. Я кажу: “А я знаю, як воно називатиметься — “Олекса Довбуш”.

Тому що ніхто не може пояснити історії, як загін з 15-20 чоловік міг протистояти двохтисячному королівському війську. А я бачив своїми очима таку історію — як перемагає дух. Це не божевілля якесь було, не пацанство, абсолютно ні. Це була глибока сила переконання, що він сильніший. Це щось на тваринному рівні, історія правоти, сила цієї правди. Я кажу: “Закінчиться війна — знімемо”.

Ми повернулися до сценаріїв. Для мене це мотивація, скажу чесно. До цього Довбуш у мене був такий казковий кіногерой — Робін Гуд. Але це інше, я хочу зняти історію про силу духу, історію про зраду, про кохання, задля якого люди ладні померти.

Зараз триває підготовчий період. Криворівня, столиця українського кіно, нас вже чекає. Виграли пітчінг. Ми хочемо зробити справді народний масовий фільм, щоб влюблялись в артистку, щоб співали музику з фільму. Думаю, що нам вдасться.

Олена Гладських, «Дело», 17 грудня 2017 року