Подаємо інтерв’ю Анни Черевко, «Главком» із режисером Олесем Саніним.
Менш ніж за тиждень прокату фільм «Поводир, або Квіти мають очі» встановив рекорд для сучасного українського кінематофграфу. За перший уік-енд його переглянули майже 95 тис. людей. Попри різні відгуки, можна з упевненістю констатувати, що фільм мало кого залишив байдужим. Критики вже охрестили стрічку проривом року, а деякі навіть назвали «Поводиря» однією з найбільш естетичних стрічок національного виробництва.
Шлях цієї кінокартини до широкого екрану тривав десять років. За словами режисера «Поводиря» Олеся Саніна, задум розказати історію репресій кобзарства виник ще у 2003 році. Знайти кошти під цей проект та домовитися із державою про підтримку вдалося лише у 2007-му. Роботу розпочали одразу, але проект був масштабним, а фінансування досить скромним. На піку роботі фільм зіштовхнувся із далекою від кіновиробництва проблемою – зміною влади. Завершити роботу вдалося лиш у 2012 році, а роком пізніше фільм побачив Канський кінофестиваль. Українську ж прем’єру відклали на цілий рік. Але час не був змарнований. Довкола фільму виник ажіотаж, а за два місяці до його прем’єри Оскарівський комітет ухвалив рішення про висунення «Поводиря» на одну з найпрестижніших кінонагород в номінації «найкращий іноземний фільм».
Тоді ж виник вкрай прикрий конфлікт, який не вщухає вже кілька місяців. Головним конкурентом «Поводиря» на шляху до «Оскара» була стрічка режисера Мирослава Слабошпицького «Плем’я». За кілька місяців витвір останнього зібрав чималу кількість призів європейських кінофестивалів і розраховував на ще ширше визнання. В той час, як українські кіномани раділи з того, що цього року український кінематограф приніс кілька приємних сюрпризів, а якість стрічок суттєво поліпшилася, конфлікт переріс у гучний скандал. Незгодний із рішенням Оскарівського комітету Мирослав Слабошпицький обіцяв оскаржити його через суд або ж взагалі вимагати дискваліфікації України.
Про перипетії цього протистояння режисер «Поводиря» Олесь Санін говорить неохоче: відповідає різко й лаконічно. В певний момент митець навіть запідозрив журналіста «Главкома» у співпраці із його конкурентами. «В мене жодного конфлікту з Слабошпицьким немає», – відрізає він. Утім, будь-які інші питання, дотичні до теми стосунків з конкурентом Слабошпицьким або ж фінансування своєї стрічки, викликають в Саніна гостру реакцію й сприймаються як прояв ворожості.
Станом на минулий понеділок «Поводир» переглянули 95 тис. глядачів. Ви вважаєте це успіхом чи розраховували на кращу відвідуваність?
Наразі (станом на четвер 20 листопада) ця цифра сягнула вже 140 тис. Для мене було дуже важливим, щоб цей фільм побачили якомога більше людей – я робив для цього усе можливе, і, сподіваюся, його перегляне іще більше кількість глядачів. Зараз ми просимо кінотеатри, щоб вони йшли людям назустріч і застосовували якісь пільги. Багато людей приходить до кінотеатрів і просто не має стільки грошей на квиток, але інтерес величезний. Деякі кінотеатри підтримують наше прохання.
Зараз ми поїдемо на схід, бо там кінотеатри відмовилися показувати наш фільм. Але люди дуже просять, тож будемо вигадувати різні альтернативні способи показу: у школах, у військових частинах. Ми придумаємо мультимедійну можливість, показати фільм не лише в кінотеатрах.
Чому відмовляються демонструвати? Чим це аргументують?
Вони бояться, що їх спалять чи підірвуть кінотеатр. Не думав, що це настільки складно.
В яких саме містах є така проблема?
Маріуполь, Краматорськ, загалом, у 8 чи 10 кінотеатрах цієї частини України.
Про які пільги і для яких саме глядачів йдеться?
Є стандартні речі, які можна застосувати, щоб квитки стали дешевшими. До того ж, нам вдалося домовитися про показ для незрячих, які зможуть дивитися фільм із тифлокоментарем (закадровий опис картинки, адаптований для людей із вадами зору – «Главком»). Вони проходять безкоштовно за посвідченнями. Зазвичай, їм віддають перші ряди. Також просимо знижки для студентів. Не всі кінотеатри пішли на такі умови, але багато з радістю це роблять.
Це перший український фільм, який надає можливість для ознайомлення із стрічкою незрячим людям?
Так, це перший український фільм із тифлокоментарем. До цього таких технологій в Україні не існувало. «Ощадбанк» допоміг нам придбати обладнання і ми впровадили цю інновацію на професійній студії з хорошими фахівцями та акторами.
На який касовий збір ви розраховуєте?
Це питання не до мене. Я – режисер, а касовими зборами займаються інші люди. Для мене важливо, щоб фільм переглянули якомога більше людей, я хочу розказати історію. З тієї ж причини я хочу випустити телевізійну версію цього фільму.
Скільки коштували зйомки цього фільму?
Було витрачено державні гроші – 16 мільйонів гривень.
Це були тільки державні кошти?
Так. Гроші виділило Держкіно, саме з ними я підписав контракт у 2007 році. Правда, тоді 16 мільйонів це були зовсім інші гроші в умовних одиницях. В мене була домовленість щодо додаткових коштів та інших умов виробництва цього фільму. Але все змінилося, змінилися президенти й уряди: їм чи я перестав бути цікавим, чи кіно загалом. Це все тягнулося дуже довго. Фактично, держава відмовилися фінансувати фільм. Але я хотів зняти саме цей фільм й відмовлявся від інших кінопроектів, кілька разів переписував сценарій. У нас було 4 версії повністю змінних сценаріїв, а в цілому їх було 15 чи 16.
Відомо, що під час останньої виборчої кампанії ви співпрацювали із «Народним Фронтом». Арсеній Яценюк допомагав вам із «Поводирем»?
Так. Ще півтора роки тому, коли йшли зйомки Арсеній Яценюк запитав, чи може чимось допомогти, я сказав, що допомога дуже потрібна, бо ми не могли закінчити частину зйомок і постпродакшн. Він нам допоміг.
Яким чином?
Різними способами, в тому числі, фінансово.
Чи були іще якісь меценати?
Так, були.
Ви б могли їх назвати?
В мене немає перед ними зобов’язань, щоб їх називати. Зобов’язань немає і перед Арсенієм Яценюком, але ви вже про нього згадали. Він нічого не вимагав. Це була його благочинна допомога, якщо можна так сказати.
Якими були гонорари головних акторів?
Дуже невеликі, але достойні. Уся знімальна група розуміла, що ми обмежені у фінансуванні. Гонорари були стандартними, але вони йшли на великі поступки, працювали по 18 годин на день, замість 6 чи 8. Було складно, але усі витримали.
У американського актора Джеффа Баррела (грає у стрічці Майкла Шемрока – американського підприємця), який знімався, в тому числі, у фільмах Ларса фон Трієра, був більший гонорар?
Ні. Мене здивувало, що деякі актори незаслужено вимагають гонорари (навіть в Україні такі є, про Росію навіть говорити не хочу), які на порядок більші, ніж ті, що отримують хороші актори в Голлівуді чи європейських країнах. Загалом, я не вважаю, що тема гонорарів є визначальною історією для фільму.
Ви позиціонуєте «Поводиря» як авторський проект…
Це авторський проект для масового глядача. Авторський фільм, на мою думку, не має бути нудним, і визначення «авторський фільм» не має означати, що це кіно не для всіх. Чому ми ображаємо глядачів, які ходять в кінотеатр і платять гроші за мистецтво? Елітою мають бути люди, а не автор, якщо ж автор вважає себе елітою, йому треба звернутися до психіатра. Це хвороба і нашого теперішнього кіно: коли люди обманювали й казали, що знімають кіно не для всіх, яке зрозуміють тільки чотири кінокритики, їх друзі, і які отримують гроші з фондів, які фінансували цей фільм.
Ви почали працювати над своїм фільмом іще з 2007 року, що саме змінилося у концепції за цей час?
Змінювався світ навколо, я змінився, у людей все змінилося – неможна знімати кіно через 5 чи 10 років і думати, що ти його знімеш таким, яким ти його придумав колись раніше. Не можна закохуватися у минуле, потрібно зважати на світ який є зараз і сьогодні. Якщо для цього потрібно міняти сценарій, шукати нових акторів, художників, себе самого, я готовий це робити. Це частина цього мистецтва. Кіно – це машина часу, але воно живе у майбутньому. Фільм вийшов на прем’єру і його життя може тривати день чи тиждень – від автора вже нічого не залежить. Відтепер це історія фільму і глядача, який сам вирішить чи подобається йому цей фільм і як його класифікувати.
Чому ви вирішили розкрити цю історію через хлопчика-іноземця?
Для мене був важливим провідник, той, чиїми очима розповідається історія в кіно. Цей герой має знайти контакт із глядачами. Я розумів, що мені треба розказати про час, про який не знято достатньо фільмів. Мені потрібно було познайомити людей з світом героїв, про яких ніхто нічого не знає. Потрібен був той, з ким себе б асоціював герой, який сидить у залі. Для глядача хлопчик-американець у 1932 р. більш близький, ніж люди, які тоді жили: співачка, незрячий бандурист чи дядя-енкаведист. Ми нічого про них не знаємо, так само, як той хлопчик. Тому ВІН – ніби аватар, через якого глядач буде спостерігати за історією. Для когось аватар – Джамала (у фільмі співачка Ольга Левицька), для когось – Стас Боклан (незрячий бандурист Іван Кочерга) чи Олександр Кобзар (енкаведист Володимир). Для мене це був герой, який близький для сьогоднішнього глядача. З ним мені було простіше розказати цю історію людям. Хлопчик не знає світу довкола нього, трохи знає мову, але не завжди розуміє, що вона означає, він – іноземець й ми усі зараз іноземці на своїй власній землі.
Частина історій у фільмі вигадана, а частина реальна – де проходить ця межа?
Вигадана історія – це те, що американський хлопчик став поводирем незрячого бандуриста. Усе інше: репресії інтелігенції, знищення кобзарів, заборона музичних інструментів та репертуару, закриття театру, будівництво пам’ятника Шевченку, те, що іноземці будували не тільки Харківський завод, а всю індустрію, те, що купу електростанцій будували вибухами і таким чином знищували цілі українські землі та злочини влади – все це правда. Про це є кримінальні справи та реальні документи, факти, історії людей. Реальною була й історія американського хлопчика, сина іноземного спеціаліста, який за офіційною інформацією загубився на вокзалі в 1932 році. За іншими документами, тоді ж він помер від туберкульозу, але в 1934-му знайшли контуженого і обмороженого хлопчика, який називав ім’я і казав, що він син того спеціаліста, але йому ніхто не повірив. Всі вирішили, що він просто чув історію і хотів, щоб його пожаліли. Справжня історія і британського журналіста Ґарета Джонса, який першим надрукував історію про Голодомор у британській пресі, а для підтвердження історії він додав до статті документи з підписом Сталіна та Кагановича. Це – історичні факти. Тож, я лиш придумав поєднати долі хлопчика і бандуриста, але і один, і другий реально існували.
Ви навмисно уникнули акценту, що Голодомор був геноцидом саме українського народу?
Те, що зараз відбувається на сході, це геноцид? Якщо людині за те, що вона має на руці тату тризуба відрубають руку, а за те, що вони говорять українською убивають – це геноцид? Про історію Голодомору і геноциду, яку всі знають, у нас склалась специфічна емоційна пам’ять. Для мене це історія, де був відсутній час і простір, де люди не хотіли бачити нічого поперед себе, де вони не мали майбутнього. Це – історія туману, в якому ніхто не знав, що попереду, а попереду була тільки смерть. Це – історія мертвого поля, яке нікому було зібрати. Це й історія загубленого хлопчика, який шукав людину, яка стала для нього батьком і врятувала від усього цього. Це історія, як у тумані тільки незрячий може вести вперед, бо інші бояться. Розповідати про канібалізм, додавати документи чи констатувати щось я не вважаю за потрібне. Це не історія про Голодомор, це історія про час, який змусив людей стати вовками. Недарма у фільму звучить фраза: «Коли побачить вовка з людськими очима, дай йому шматочок хліба, він знову перетвориться на чоловіка».
Чому прем’єру стрічки відклали на цілий рік?
В нас на вулицях була революція, а потім війна. Мої студенти, які першими побачили фільм, ревіли після перегляду, а в моїх добрих знайомих ледь не стався серцевий напад. І тоді ми не знали, чим закінчиться наша історія: чи зможемо ми вистояти. Тоді ніхто не дивився кіно. Я не хотів лоскотати нерви чи актуально говорити про смерть. Актуальність руйнує історію, я не хотів, щоб так дивилися на кіно. Я відкладав показ фільму до того моменту, коли побачив, що в людях є надія на життя.
Що вплинуло на людей? Після багатьох місяців війни, з’явилася ця надія?
Люди зрозуміли, що ми можемо вистояти. Ми усвідомили, що ми – спільнота. У мене з’явилися переконання, що Україна буде попри все і ніхто не зможе її зламати. Буде не так легко жити, але я хочу жити цим життям із своїми рідними та близькими у цій країні, будувати її.
Чи мають бути якісь вікові обмеження на перегляд цього фільму, у зв’язку із гострою емоційною реакцією, яка виникає у глядачів?
По-моєму, таке обмеження встановлено. Краще водити дітей на цей фільм із 12 років.
Ваш фільм «Мамай» став першою українською стрічкою, яка поїхала на «Оскар». Зараз ваша стрічка вдруге претендуватиме на відзнаку у номінації «найкращий іноземний фільм». На що розраховуєте?
Я розраховую на те, що українське кіно подивляться в Американській академії кіномистецтв і побачать, що в нас індустріальна держава, яка може знімати фільми такого класу й рівня. Я розраховую на те, що після перегляду цього фільму люди розумітимуть, що таке Україна, де вона є і побачать, що з нами було рік тому. Це історія змагань, але я буду все робити для того, щоб не розчарувати глядачів і виправдати їх надії. Для нас важливе не тільки питання нагороди, а й того, щоб на нас дивилися як на цивілізовану державу.
Які країни вже купили фільм у прокат?
Зараз в нас є попередні домовленості. Їх реалізація буде залежати від того, скільки принесе прокат в Україні. Ми відмовилися працювати із невеликими прокатниками, які показують фільм раз чи двічі, або платять, а потім не показують кіно взагалі. Зараз у нас сильно змінився інтерес дистриб’юторів до фільму, після нещодавніх показників перегляду в Україні, ми хочемо працювати із великими компаніями. В нас підписаний договір із Польщею, Німеччиною, є прокатник у Сполучених Штатах.
Де ви знімали «Поводиря»?
Місця зйомки: Харків, Переяслав-Хмельницький, Київ, селище Трипілля поблизу столиці, Новгоро-Сіверський, у Рівненській, Сумській, Львівській області та на Волині.
Зараз багато нарікають на стан державних кіностудій, що вони розвалюються і знімати на них неможливо, яка ваша оцінка?
Сучасному кіно не потрібна велика кіностудія. Кожен фільм унікальний і має унікальну технологію виробництва. Одним потрібно побудувати зорельоти, а іншим кафе, у якому розмовляють двоє людей, а комусь декорації Чорнобиля чи 1932 рік. В кожному випадку, це різна історія. У кіно сталася технічна революція, зараз зовсім інші можливості мають камери, є комп’ютерна графіка, постпродакшн. Є можливості натурних зйомок, їх доробок, домальовок. З’явилися можливості подорожей до інших країн, що інколи дешевше, ніж збудувати декорацію. Величезні павільйони зовсім не обов’язково потрібні для кіно.
Національні кіностудії, Довженка чи Одеська кіностудія, дійсно у складному стані, бо вони були давно збудовані й там старе технічне оснащення. Усі, хто працює в кіно давним-давно звідти пішли. Я, наприклад, офіційно є працівником кіностудії, моя книжка лежить там останні років 10 із нульовою зарплатою і думаю, я не єдиний. Очевидно, є можливість ці студії підняти, але зробити без участі держави це неможливо. Потрібно міняти менеджмент і підхід до якісного сучасного кіно на цих студіях.
Міністр культури говорив про можливість передати наші студії іноземним інвесторам, навіть Голлівуду. Наскільки реальні такі перспективи?
У нас немає бази для зйомки сучасних фільмів. Можливо, це могло б стосуватися окремих проектів і робіт. Україна цікавий натурний майданчик: тут дуже якісно працюють фахівці, є компанії, які на світовому рівні виробляють фільмотехніку, крани, на яких працює весь Голлівуд, у нас добре підготовлені технічні працівники: світло, камера, звук – це світовий рівень. Але важливо, щоб це був і світовий рівень ідей та їх втілення. За останній рік в кіно з’явилося кілька відомих режисерів…
Цей шанс потрібно використати й зробити все для того, щоб не втратити цю енергію, бажання глядача дивитися своє. З цим пов’язано і розширення мережі кінотеатрів, має бути утворена промоційна агенція по просуванню українських фільмів, сценаріїв, ідей, яка б мала своїх агентів у світовій кінематографії. Для мене це найважливіше.
Зараз з’являться люди, які готові в вкладати в цей бізнес. Якщо є фільми, які можуть зібрати не тисячу, а 100 тис., 200 тис. і більше глядачів, а це серйозна кількість людей для такої держави і такої кількості кінотеатрів, інвестори знайдуться. Якщо людина має гроші і хоче мати вплив на інших людей чи зиск із них, вона буде в це вкладати.
Зараз Мінкульт постановив зняти з українського ефіру російські серіали, але на зміну їм має прийти національний контент. Ви були б готові знімати багатосерійні фільми?
Я думав про таке і вже був зайнятим таким проектом. Коли мені буде цікава якась історія, щоб прожити з нею кілька років, я її зроблю.
Що ж стосується виробництва українських серіалів, якщо ці фільми будуть погані, навіть з відчуття патріотизму, ніхто їх дивитися не буде. Головне, щоб історія хвилювала глядача і був контакт – мета кіно буває різною. Небайдужість і є головною у цьому мистецтві.
Над якими проектами ви зараз працюєте?
Один з цих проектів – телевізійна форма «Поводиря», навіть не телевізійна, а онлайнова. Телебачення як жанр і комерційно приваблива структура помирає, принаймні у нас. 90% людей дивляться телевізійний контент через інтернет або шукають кіно, яке вони хочуть у мережі. Тож, така форма перегляду більш конкурентна. Є багато хороших фільмів, які відмовилися від телевізійної трансляції. Це практика цивілізованого світу.
Новий проект також стосується історичної тематики?
Будь-який фільм стосується історії, не важливо, про 1932-й він рік, чи про 2035-й. Мене не цікавить історія, мене цікавлять характери, які проявляють в різних обставинах та умовах, цікава історія спротиву, боротьби, кохання, а не самі історичні події.
Анна Черевко, «Главком», 23 листопада 2014 року