Від 6 по 9 травня 2016 року у Славутичі тривав ІІІ Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». Подаємо фестивальні щоденники Анастасії Марковської, Moviegram.

Чорнобильські бабусі, урбаністика та Славутич. Перший день фестивалю «86»

Ранок. Навколо ще тиша. Провінційний Славутич спить, але нечисленні, яскраві як один туристи з’являються довкола центру. До офіційного початку фестивалю «86» – дев’ять годин.

Коло поколінь, головна тема кіноподії, об’єднує не тільки оголошені 42 (!) стрічки, але й мешканців Славутича, стягнутих сюди ще за часів Радянського союзу. Мультинаціональне підґрунтя тягне ковдру до Омська, Тбілісі, Луганська та хтозна ще яких кутків світу, пропонуючи потужну перспективу для досліджень.

Екскурсія містом від директорки краєзнавчого музею, вражаючі фото Нільса Акерманна, інтерактивний проект «Made in Slavutych» Катержини Шеди і найголовніша подія дня – відкриття фестивалю, фільм «Чорнобильські бабусі».

The Babushkas of Chernobyl, США, 2015, 71’, реж. Голлі Морріс, Енн Боґарт

«Я просто набрала землі до рота та вирішила, що більше нікуди не поїду», – каже бабуся Марія. Більше ста літніх жінок вирішили повернутися до зони відчуження – сіл, розташованих навколо Чорнобиля. Вони долали охорону, страх смерті від отруєння, небезпеку перед хижими звірами, аби тільки знову побачити свій дім. Після сумнозвісної аварії бабусь ставало все більше, але, розпочавши власне «коло поколінь», вони його, на жаль, самі й закінчують. Чоловіків у селах майже немає. Вони не повертаються. Чи не єдині представники сильної статі – працівники дослідницьких центрів. Вони обережно загортаюсь підозріло великі буряки у пакети та везуть їх на аналіз, копають ґрунт, зачерпують воду. Яйця декількох курей Марії теж йдуть на дослідження.

«Радіація може бути де завгодно. Ми вивчаємо, як вона переміщується. Розумієте, сьогодні вона у воді, а завтра – вже у рослині. Хто її зна», – чоловік в уніформі знизує плечима.

Якщо Чорнобильські радіологи досліджують саму зону, то американські режисерки Голлі Морріс та Енн Боґарт вивчають невичерпний ентузіазм та любов бабусь до життя. Сум за домівкою, самотність, сміливість, спогади. «А як я танцювала, а як ми ковбасу розподіляли». Голлі Моріс не вперше розповідає про життя сучасних жінок – новозеландська спільнота  у «Мана Вагініс», іранські «За закритими чадрами», кубинський «Знайдений парадокс». І хоч бабусі можуть здатися не сучасним явищем, це лише омана, адже старість – неминуче майбутнє людини. «Коло поколінь, – нагадує фестиваль, – коло поколінь…» На сімдесят одну хвилину ти забуваєш про власне життя, і суцільно перетворюєшся на світло проектора в невеличкому славутицькому залі.

Історія бабусь настільки захоплює свідомість, що око не встигає стежити за естетично-точними кадрами, де на головні ролі претендують великі листя рослин, краплі дощу, гриби і порожнеча Чорнобильських лісів. Попри єдину камеру, використану під час зйомок, стрічка вражає своєю всебічністю та чудовим монтажем. Світлі, трохи блакитні кольори ніби парадоксально відображують концепцію «чистоти» життя у найзабрудненішому місці планети. Під час перегляду мимоволі виникає ще одна внутрішня суперечка. Як людині зовсім не українського походження вдається так влучно транслювати якийсь невимовний міжрядковий сенс нашого сьогодення?

Ця тенденція, на жаль чи на щастя, кожного року набирає все більших обертів. Нещодавня прем’єра фільму «Майже святий» американського режисера Стіва Гувера так само вражає силою своєї щирості – так, ніби це історія дуже вразливого українця, що чекав близько тридцяти років, аби її розповісти. Неймовірно, але здається, що народна (можливо, навіть урбаністична) приказка про соломинки в оці і власні колоди працює. Славутицький глядач у цьому переконався, аплодуючи п’ять чи шість разів поспіль – після закінчення фільму, після закінчення треку, після закінчення титрів… Коло поколінь запрацювало та пустило коріння в міський ландшафт. Долучитися до якого зможе й київський етнос, переглянувши стрічку 11 травня.

А поки фестиваль «86» пропонує провести своє урбан-дослідження у Славутичі. 11 повнометражних фільмів, 31 короткий метр, прем’єра нового формату «360» замість застарілого 3D, андеграундні арт-проекти та фотовиставки, заняття йогою, велопробіги і таємничі музичні тусовки speakeasy, розкидані містом. Урбан-кіно йде в маси! І поки ми слідкуємо за ним, воно слідкує за нами.

Атомічні надії, Ферелл Вільямс та котики. Другий день фестивалю «86»

Пів на першу ночі. Ми їдемо ще невідомим для нас районом Славутича. Ліворуч – високі сосни, які тримають чорне зоряне небо, праворуч – кругле тихе містечко, попереду – темрява. Здається, ми потрапили до фільму Девіда Лінча, і десь от-от зазвучить чарівна музика Анджело Бадаламенті. Велосипеди трохи поскрипують і цим рвуть навколишню тишу. Туман сідає на наші плечі, і ми важчаємо. Ось він – останній ліхтар. А за ним – нічого, принаймні, нам так здається. Ми, семеро нічних диваків, дивимось один на одного, ніби питаючи: «Їдемо чи вертаємо назад?», ніби намагаючись отримати згоду на власні дії.

Це схоже на життя, де кожен день – останній ліхтар, а попереду – невідоме навмання. Що там? Хто там? Як дізнатися заздалегідь? Наближаємось до пітьми, наші очі засліплює чорна стума, і ми вже не бачимо один одного. Нас поглинає ніч. Але оберт за обертом – і попереду видніється коло. Воно пропонує декілька шляхів, серед яких доведеться обрати один. Вагаючись, ми робимо коло за колом, поки самотні автівки кудись звертають. А що ж з нашим життям? Ми рухаємося колом поколінь?

Здається, людство виявилось більш універсальним за дороги. Воно впроваджує власні шосейні відхилення, і наступні покоління їх лиш подовжують. Так, за останнім ліхтарем завжди хтось буде, навіть якщо ми цього не дізнаємось.

Після десяти хвилюючих кіл, ми врешті-решт звертаємо. Другий день фестивалю урбаністики і кіно «86» закінчився. Поки ми шукали зв’язок поколінь у місті, режисери пропонували віднайти його у стрічках.

Атом: Життя в надії та страху
Atomic: Living in Dread, Англія, Шотландія, 2015, 72’, реж. Марк Казінс

Шотландець Марк Казінс з самого початку праці над фільмом обмежив себе майже у всьому: ніякого сюжету, ніяких навмисних коментарів, ніяких головних героїв. Однак, не зважаючи на це, стрічка вражає тонким наративом, де замість звичної драматургії проглядається розвиток людства за останні сімдесят років. Найважливішим коментарем до фільму стала мінімалістична музика гурту Mogwai, а головним героєм – атом. Він вбиває тисячі людей – Гірошіма, Фукушіма, Чорнобиль, і в той же час лікує їх, пропонуючи рентген та МРТ. Атом нагадує зернятко, з якого за добрих умов проглядає паросток.

Ірландський режисер фокусує увагу на дивному факті, що страх, який породила атомна сила – це страх, винайдений самою людиною. Кінематографіст стиснув біля тисячі архівних часів до сімдесяти хвилин динамічного, мов сама атомна бомба, фільму. Сховища британських хронік, записи очевидців, інтерв’ю, випадкові кадри огортають життям – життям атому.

Другий день фестивалю розпочав перший національний конкурс документального кіно «Пальма Півночі», і перші три фільми вже зібрали свої славутицькі шишки (своєрідна система голосування).

Острів
Island, Польща, 2015, 18’, реж. Наталія Красильникова

Дорослий чоловік перемішує сірий важкий розчин у великому кориті. Його оточують темрява, повінь, сотні скульптур та кіт. Інколи біля будинку з’являються екскурсії з дітьми. «А тут живе відомий український митець – Микола Головань, – каже гід, – а там ви можете погладити лева. Тільки обережно».

«Острів» – історія життя, історія митця. Три роки за вісімнадцять хвилин. Неперевершена операторська робота Руслана Гіріна, чорно-біла палітра, яка висвітлює кожну скульптуру, але не віддає перевагу жодній, тепло холодного каменю та нескінченний процес. Чи то художній, чи кінематографічний.

Котики
Kittens, Україна, 2016, 8’, реж. Жанна Озірна

Кумедна стрічка про життя двох дівчин торкається неймовірно серйозних речей, серед яких – виховання спільної дитини, дитяче підґрунтя та його подальший вплив на доросле життя. Ховаючись за яскравими шубами та светрами, дівчатка розкривають найінтимніші речі так, ніби камери ще не винайдено, а глядач – рідна людина.

Дивокрай
Wonderland, США, 2015, 25, реж. Анатолій Ульянов, Наталія Машарова

Щастя існує, але переважно десь далеко. Можливо, воно є і тут, в Україні, але скоріш за все десь там – у Дивокраї. Анатолій Ульянов і Наталія Машарова розповідають про життя українців, які вирушили на пошуки дива до країни мрій – Сполучених Штатів Америки. Сотні українців кожного року потрапляють у пастку самонадії, витрачаючи останні гроші, продаючи квартири та віддаючи усе заради примари. Але чи знаходять вони щастя або стають ще самотнішими, ще нещаснішими? Фільм схожий на ліки від еміграції та боляче вражає у серце української діаспори.

Основний конкурс повнометражних фільмів другого дня завершився яскравими історіями стріт-культур великих та маленьких міст – графіті та гіп-гопу.

Girl Power
Girl Power, Чехія, 2016, 90’, реж. Сані, Ян Заїчек

Дебют чеської режисерки Сані присвячено життю графіті-художниць з усього світу від Кейптауна до Нью-Йорка, які приречені стикатися зі здавалося б химерною проблемою – чоловічим опором. Їх малюнки псують написами: «Іди вари борщ. Твоє місце на кухні. Не жартуй з мистецтвом, ти ж жінка», та не сприймають у маскулінному світі мистецтва як щось вагоме. У звичайному житті дівчата – представниці відомих компаній, успішні бізнес-леді, керівниці та працівниці. Але вночі вони обирають найяскравіші балони і вирушають розмальовувати потяги. Їх переслідують, зупиняють, заважають – та попри все вони творять. Сані досліджує, що саме пов’язує художниць з нічними вулицями. Мистецтво, протест чи бажання назавжди закарбувати згадку про себе?

На стилі
Fresh Dressed, США, 2015, 90’, реж. Саша Дженкінс

Ферелл Вільямс та Каньє Вест захопливо переповідають хроніки свого життя, а отже – хроніки гіп-гопу. «Тебе могли запитати: «Який в тебе розмір взуття?», і, якщо ти був «на стилі», то відповідав: «Такий, як в тебе». Тебе розуміли і не чіпали. Якщо ж ти був лохом, і відповідав щось незрозуміле, залишався без взуття. В той час просто необхідно було бути «на стилі». Це був закон гіп-гопа. Це був закон життя». Широкі штани, яскраві фарби, нутрощі Нью-Йорку – стрічка відтворює архівні записи з найвідомішими постатями репу та гіп-андеграунду.

Чорне небо підіймається все вище. Хтось обговорює «Girl Power», хтось підкидає дрова до багаття. В кожного свій спосіб урбан-досліджень. Фестиваль «86» у розпалі, все більше киян тягнуть каремати до Славутичу, все більше стрічок ще попереду, головне – встигнути

«Від станції до станції» – від фільму до фільму. Третій день фестивалю «86»

Останні кадри стрічки «Я – Белфаст». Озираюся і бачу, як жінка позаду ридає. Поруч її подруга широко всміхається, вона щось шепоче тій, першій, і вже незабаром обидві сміються. Але сльози не вщухають. «Це біль любові, розумієш?» – питається жінка. «Можливо, й любові до кіно?» – думаю я і радію такій здатності відчувати.

Третій день фестивалю урбаністики і кіно «86» подолав усі рекорди емоційних станів. «Лічба» доводила деяких до сказу, хтось буркотів на «совєтщину» в «Атомограді», сповнювався шаленою енергією під час «Від станції до станції», ридав на «Я – Белфаст» і несамовито реготав посеред «Черьомушек». Якої емоції прагнути вам, то вже справа смаку, але фестиваль надав усі можливі для цього інструменти.

Атомоград. Монтаж Утопії
Atomopolis, Україна, 2016, 45’, реж. Олександр Телюк, Станіслав Мензелевський, Анна Онуфрієнко

Стрічка-дослідження утопічних українських міст – атомоградів, ідеально сконструйованого простору для життя не менш ідеальних людей з щирими думками та намірами. Голос Юрія Макарова вдумливо та вагомо супроводжує архівні записи та телесюжети 1970–1986 років. Українські міста енергетиків здаються раєм. Діти без сумніву слухають дорослих, а дорослі охоплені радістю від роботи, адже не може бути нічого кращого, аніж працювати у вільний від неї час.

Тут панує тотальне, беззаперечне, диктаторське щастя. В атомоградців нема альтернатив – ніякої самотності, безробіття, ліні чи суму. Навіть природа якась безхмарна, а стіни – цнотливо білі. Загальні плани – помітна відмінність кіномистецтва тих років. Радянські ідеологічні жарти не дозволяють бути щасливим окремій людині. Це суперечить усій конструкції збудованої утопії. Національний центр Олександра Довженка, за словами одного з режисерів, втомився писати нариси з цього приводу, тому вирішив зняти кіно. Він долучив до створення  фільму new wave/deep ambient гурт Nisantashi Primary School, який розгойдував енергетичні домівки глибокими басами та майже дозволяв стукати у кожен дім, оглядаючи слухняне середовище.

Лічба + Київський етюд
Counting + Kyiv Sketch, США, 2015, 111’, реж. Джем Коен + УРСР, 1966, 9’, реж. Едуард Тимлін

Фільми-щоденники міст, які дивним чином нагадують життя звичайної людини, що закохується, працює, створює або руйнує. Автор численних міських історій, серед яких «Building a Broken Mousetrap» або «Benjamin Smoke», кабульський режисер Джем Коен впевнено бере до рук камеру та документує життя Стамбулу, Житомиру, Москви. Він бавиться символами, додаючи птахів, готичні зображення і темні кольори до постатей будівель чи то брудного асфальту. Невичерпний романтизм у поєднанні з просторовим сумом пронизує п’ятнадцять лічильних історій.

Фестиваль «86» невипадково додав до «Лічби» київський етюд, бо сорок дев’ять років тому Едуард Тимлін захоплювався міською поетикою не менш за Коена. Його кіномова більш тонка, більш ніжна, більш ламка за сучасну. Київ 60-их малюється обличчями людей під м’який джаз Володимира Губи.

Від станції до станції
Station to station, США, 2015, 71’, реж. Даґ Ейткен

Поїзд Нью-Йорк – Сан-Франциско. 24 дні. 2500 кілометрів. 10 зупинок. 62 однохвилинні розповіді про єднання людей шляхом гепенінґів, перформансів і концертів за участю відомих музикантів. Даґ Ейткен власноруч розробив таку собі живу скульптуру – потяг-квінтессенцію сучасного, і, що набагато головніше, комунікаційного мистецтва. Тут танцюють фламенко, розлітаються бризки гітарних рифів, світлові перспективи тіла, філософія спогадів, аналізу, духові оркестри на станціях, речитативні наспіви ковбоїв, пейзажні вікна, дорога. Тут відбувається життя.

Учасник Sundance Film Festival–2015 «Від станції до станції» спрямовує на глядача шквал потужної енергії. Неперевершений монтаж, авторсько-новаторські методи зйомки, ультра-яскраві, але м’які кольори, і безсоромний професіоналізм. З наближенням 62-ої історії відчуваєш необхідність затримати стрічку. Хоча б ще на декілька хвилин. Але як зупинити швидкісний потяг? Тож кіно продовжує розхристувати глядача своїми розмовами, гепенінґами, музичними виставами і відвертощами навіть після показу.

Я – Белфаст
I am Belfast, Великобританія, 2015, 84’, реж. Марк Казінс

Прониклива сповідь жінки-міста на ім’я Белфаст. Вона знає обличчя кожного мешканця, вбачає пристрасть, захоплення, подив. Ілюструє красу і довершеність не тільки урбаністичних споруд, але й стосунків у межах своїх вулиць.

Марк Казінс презентував цілих два фільми на фестивалі «86». На відміну від «Атом: Життя в надії та страху», «Я – Белфаст» сповнений більшої драматургії і балансує на вістрі документальності та художньої гри. Чуттєвий трагізм стрічки не заважає їй лишатися кумедною. Діалоги натхненних Рози і Мод, комічні замальовки Джеймса Янга, довершена природа озер та гір, війна, опале листя – усе має значення для Белфасту.

Черьомушки
Cheryomushki, СРСР, 1963, 92’, реж. Герберт Раппапорт

Музична комедія-оперета, головною темою якої лишається одвічна тема житла.  Низка героїв отримує ордери на новенькі квартири у Черьомушках, а разом з цим – хтось знаходить любов або втрачає її назавжди.

Передивляючись стрічку зараз, неможливо зрозуміти, як радянська влада дозволила Герберту Раппапорту, неабиякому авангардисту, зняти щось на кшталт того, що з’являється у цьому музичному перформансі. Гостра тема 60-их перетворюється на експериментально-пародійний фарс і полишає передній план. Натомість ми чуємо бурхливі арії на подив зіркового складу радянської кіношколи.

Здається, фестиваль, сам того не підозрюючи, плавив глядачів на власний автентичний етнос. І тепер сінефіли співають вулицями Славутича не якісь популярні пісні, а головні партії «Черьомушек» і вітаються уривками фраз з переглянутого. Це навіть не дивує місцевих продавчинь. Кіно – воно небезпечне. Небезпечно захопливе.

«Реве та Стогне» у Славутичі. Останній день фестивалю «86»

Приблизно під кінець першого дня виникає непоборне бажання застрягти десь «між», трохи поблукати колами. Колами поколінь, фільмів, славутицьких лісів, мистецьких розмов, усмішок людей.

Четвертий і останній день фестивалю «86» почався традиційною йогою, яка повинна була загартувати глядача до останнього кінематографічного ривка. Її одразу перехопила перуанська стрічка «Перед злетом» – історія стосунків великого міста Ліми з маленькими мешканцями Сан-Аґустіна, вимушених кидати свій дім через розширення столичного летовища. Трохи згодом наздоганяє документальний експеримент Франсуа Фареллаччі та Лаури Ламанди «Лупіно» про дитинство, прогулянки вулицями та бозна-яку бешкетну, трохи прикру, але все ж таки підліткову романтику. Нарешті – «Проект століття» , кубинське занурення в життя трьох чоловіків у містечку, що загубило сенс власного існування. Майбутній центр атомних досягнень перетворився на повсякденну людську тугу, і, хворий на власну незавершеність, виснажує своїх мешканців.

Однак, незважаючи на екзотичні комбінації кіноліній, емоційну перевагу здобув вечір – церемонія закриття фестивалю, організатори якого, Надія Парфан та Ілля Гладштейн, познайомили глядача з backstage-командою. Авжеж, найбільш хвилюючою миттю стало оголошення переможців національного конкурсу «Пальма півночі» та «My Street Films Ukraine».

Конкурс «My Street Films Ukraine»

Приз глядацьких симпатій

«Вікно навпроти», Київ, 15’, реж. Юрій Юдін

Режисер фільму помічає, що світло у вікні навпроти не згасає вже чотири місяці, і вирішує дізнатися, у чому справа. Але за документуванням процесу розуміє, що є інше вікно, яке його цікавить більше за інші. Вікно його бабусі.

Спеціальна відзнака

«Ти ж Амелія» (Рок-н-ролл), Київ, реж. Олена Москальчук, Дмитро Бурко

Музичні стосунки шкільного гурту конкурують зі звичайною дитячою дружбою, трошки із заздрістю, любов’ю. Незвично великий склад гурту значно підвищує конкуренцію, і діти губляться під тиском музичних перипетій.

Ґран-прі

«Міст», Київ, реж. Олена Москальчук, Оксана Носач

Дивним чином зовсім нежива істота збирає біля себе сотні людей. Вони фотографуються, розмовляють, святкують дні народження саме тут – на Рибальскому вантовому мості. То хто тут насправді жива істота? Олена Москальчук та Оксана Носач пірнають разом у бетонні поклади чарівного місця.

Перший національний конкурс «Пальма Півночі»

Приз глядацьких симпатій

«Дивокрай», США, 2015, 25’, реж. Анатолій Ульянов, Наталія Машарова

Українці лишають рідну землю заради загадкового Дивокраю – Сполучених Штатів Америки, де, на їхню думку, вони обов’язково досягнуть чогось визначного та стануть відомими, успішними або заможними. Що ж пропонує їм дійсність та чи не потраплять вони до пастки самонадії?

Спеціальна відзнака

«В школу», Україна, 2014, 11’, реж. Наталя Шевченко

Життя маленького Антона тепер назавжди зміниться. Сьогодні він вперше йде до школи. До місця, яке значно відрізняється від знайомої дитячої кімнати з іграшками та улюбленими справами. Хто всі ці люди у краватках та з бантами? Чому не можна бавитися саме тоді, коли цього хочеться найбільше? Яке воно – нове життя маленької людини на шляху до гегемонії школярства?

Спеціальна відзнака

«Перемир’я», Україна, 2015, 11’, реж. Валерій Пузік

Розріз політичного стану країни з погляду невеликого селища Піски Донецької області у визначну дату – 15 лютого 2015 року. Що насправді чекає країну? Стрічка чудово документує неможливість подальшого перемир’я, але разом із цим виникає інше питання: «Чому тоді все відбулося так, як відбулося?».

Ґран-прі

«Цвєтаєвої і Маяковського», Україна, 2016, 27′, реж. Поліна Мошенська

Майже сторічна історія двох величних постатей – Цвєтаєвої та Маяковського, вулиці та проспекту київської Троєщини. Використані архівні спогади, незважаючи на вік, підживлюють масивність пагорбів і панельних будинків та створюють тонку поезію вечірніх ліхтарів.

Після отримання заповітних шишечок та філігранно закруглених шматків дерев церемонія офіційно скінчилась, але не скінчився фестиваль. Фільм Надіі Парфан, з яким глядач-естет вже міг бути знайомий раніше, поставив свою жирну та розширено-режисерську крапку. «Reve ta Stohne on Tour» – блукання двох українських музикантів Польщею у пошуках хоч якоїсь роботи. Конфлікт музики та життя пронизує усю подорож, але знаходить потрібну відповідь одразу після показу – в гучних шаманських піснях гурту. Здається, усі питання, які могли виникнути щодо подальшої долі Жені і Макса, вирішені саме тут, під час видовищного продовження фільму-концерту. Кіно буквально лишає екранні простори та вирушає до глядача. «86» закінчився. Але що таке рік очікування для сінефіла? Це тисячі годин режисерських рішень та естетики – адже справжнє кіно не закінчується ніколи.

Анастасія Марковська, Moviegram, 7, 8, 9 і 10 травня 2016 року