Сергій Тримбач, спеціально для «України молодої»
У вівторок програма фестивальних показів Берлінале розпочалася двома конкурсними картинами — «Посеред світів» німкені Фео Аладаг і Praia do Futuro, або «Берег майбутнього» бразильця Каріма Аїноуша.
Днем раніше відбувся Український кіноклуб у Берліні, який очолює Олександра Бінерт. Було показано годинну програму документальних фільмів кіноспільноти «Вавилон’13» — усі про події, пов’язані з київським Майданом, практично всі зроблені молодими кінематографістами. Потому почалася дискусія, яку вели гості Берлінале, критики Володимир Войтенко та Дмитро Десятирик.
Майдани, майдани…
В одній iз головних програм Берлінале, «Форумі», показали (що цікаво — майже одночасно з показом фільмів «Вавилона’13» в українському кіноклубі) документальну стрічку «Майдан / Al Midan» Джейхан Нойджаім — американсько–єгипетську стрічку, номіновану на цьогорічний «Оскар» (її у нас показувало Громадське телебачення). Про єгипетський протестний рух, що огортає країну три роки поспіль. Каїрський Майдан дуже нагадує київський — надто схожими є ситуації, що склалися в державі, у суспільстві.
Утім Майдан у Каїрі триває три роки — то спалахуючи, то згасаючи. У Києві — з 1990–го, часів студентського голодування. Потому був рух «Україна без Кучми», далі Помаранчева революція і вже нині те, що спостерігаємо, а хтось і участь бере. Так що правильно було б, аби хто зробив неігрову аналітичну стрічку про цей перманентний процес, який триває вже майже чверть століття і який усе нічим путнім не завершується.
«Майдан» симпатичної режисерки Джейхан Нойджаім має ваду, дуже поширену в сьогоднішньому неігровому кіно – він задовгий. Поширену, бо ж тепер не треба, як то було раніше, плівку економити: крути, скільки терпцю вистачить. А потім так жаль відмовлятися від знятого, та ще й змонтованого. Що ж до переваг — у центрі чітко прописані персонажі протестувальників, такі собі соціально–психологічні портрети. Є маса, є виразні епізоди масових протестів. І ще — висновок, який є очевидним: від зміни прізвищ на державній верхівці нічого не змінюється. Змели Мубарака — так його наступник виявився ще гіршим. Замінили і його — теж ніяких змін. Проста і стара, як світ, істина: не ліжка треба переставляти, і навіть не жриць любові міняти — мусять настати, народитись нові суспільні відносини, нове суспільство.
Люди бояться
На заваді перемін стоїть ще й страх тих перемін. Та й звикли до життя, в якому напхом напхано всіляких товарів, а ще ж недавно ми в чергах стояли, за часів «розвинутого соціалізму». Суттєвим є також ставлення до змін молодого покоління.
Ось фільм «Недруг / Unfriend» філіппінського режисера Джозеліто Альтарейоса (представлений у «Панорамі»). У центрі — п’ятнадцятилітній хлопчина Девід, чия матір — на заробітках в Америці, батько взагалі невідь де, а він живе з бабусею, яка, як більшість її ровесниць, «уся в телевізорі». Тож хлопець навіть в одностатеві стосунки, ба навіть любов устиг вскочити, з чого, власне, фільм і починається. Подумалося, що черговий номінант на приз «Тедді», який розігрується тут уже багато років, аж ні, не в цьому справа.
Уся оповідь ведеться за допомогою дуже нервової, мало не дражливої камери, яка з мінімальної відстані спостерігає за цим життям. У Девіда є все, а найперше — є можливість жити у віртуальному світі, гарантованому комп’ютерними чудесами. Так вони й живуть поряд — бабуся в телевізорі, онук в інтернеті й інших комп’ютерних прибамбасах… Одначе відчуття самотності наростає, особливо ж на тлі святкових днів Різдва. Хоча хлопчина виявляє повну байдужість до церковних обрядів та їх смислів, єдине, що сприймає позитивно — різдвяні страви.
В «Історії страху / Historia del Mieldo» аргентинця Беньяміна Найштата (це повнометражний дебют 27–річного режисера) йдеться саме про страх — той самий, який позірно не має раціональних мотивувань, одначе ж виникає і буквально пронизує простір. Відтак і люди тут справляють враження приморожених, саме обличчя, дзеркало душі, насправді ніяке не дзеркало, а так, спроба мімікрувати під обставини. Двічі, на початку й у фіналі стрічки, що надає епізоду рівня символу, один із молодих персонажів виконує на замовлення то посмішку, то любовну пристрасть, то бажання поїсти… Та ні з чим це не монтується, в житті немає ні любові, ні радощів, ні навіть бажання попоїсти всмак, а не так, механічно. Зв’язок часів зник, і все навколишнє виникає спонтанно і безпричинно…
Сергій Тримбач, «Україна молода», 12 лютого 2014 року