Подаємо лист голови Національної спілки кінематографістів України Сергія Тримбача у відповідь на лист кінорежисера Михайла Іллєнка – щодо принципів.

Пане Михайле,

Я звернувся до міністра культури України Євгена Нищука з проханням прискорити вирішення питання призначення нового голови Держкіно України. Підкресливши, що ми, Спілка кінематографістів, добре знаємо і добре розуміємо, хто і що стоїть на заваді: ВО «Свобода», яка використовує свій статус і свою вагу парламентської партії для того, аби взяти під контроль кінематографічну галузь. Посадивши в крісло керівника Держкіно свого висуванця Пилипа Іллєнка. В листі до Нищука це було кваліфіковано як політична корупція, себто використання ресурсу влади для досягнення особистих та групових політичних цілей. Ніяк не заперечивши цю тезу, Ви, Михайле Герасимовичу, заходилися, по суті справи, доводити, що така корупція – коли вона «во благо» (нібито нашому кінематографу) – то це є добре.

Які ж аргументи? Як на мене, просто дивовижні! Пилип – Ваш племінник, і це є достатньою підставою стверджувати: «за нашим з Пилипом спільним прізвищем стоїть величезний кінематографічний досвід – наш спільний спадок…». Щодо Вашого досвіду сумнівів жодних, але щодо Пилипа… Який у нього досвід, окрім досі незавершеного продюсування фільму «Толока»? Хоча Вам видається некоректним навіть згадувати про це – бо, цитую, «відомо, що зйомки відбувалися державним коштом за затвердженим графіком і мали завершитися прем’єрою на двохсотріччя Тараса Шевченка, якби ми одержали обумовлене угодою фінансування від інвестора (50% кошторису)».  Одначе від інвестора – нуль, і, за Вашою логікою, Пилип у цьому не винен.

Одначе дозвольте несміливо запитати: а в чому тоді полягає продюсерство Пилипа Іллєнка? Втім, почасти відповідь є: «нагадую: поки що за 23 роки нової історії України – Пилип Іллєнко перший продюсер, який взявся за екранізацію твору Тараса Шевченка». Тільки попри такий «героїзм» де ж тут продюсер? Бо сутністю професії останнього є відповідальність (повна!) за результат. А його немає! Про відповідальність говорити не смій… То й виходить, що  продюсера тут не розгледиш, а лишень простого собі директора фільму радянського зразка, якому даються гроші і він стежить за належним фінансуванням картини. Немає грошей – то він не винен.

Скажіть мені, пане Михайле, чому  кінематографічна громада мусить повірити в те, що у Вашого племінника вийде щось на посаді голови Держкіно? За рік він теж саме скаже: «був першим, хто розробив…», «героїчно торував шлях, але не дозволили… грошей не дали…» і т.п.

Ніяких інших доказів «величезного кінематографічного досвіду» племінника Ви не наводите, він існує – за Вашою ж версією – тільки разом з Вашим. То що, Ви будете разом з ним і в кріслі командному сидіти?

Щодо тиску з боку «Свободи» на міністра культури, який і має здійснити подання на голову Держкіно, тут Ви міркуєте філософськи: «Взагалі, ця посада передбачає постійний тиск з різних боків. Особливо у часи політичної боротьби». Одначе ж ми не раз бачили, як виглядає така боротьба в інтерпретації свободівців – більше схожою на бій навкулачки. Спершу це багатьом імпонувало, бо виглядало протидією фракції Партії регіонів імені Януковича, яка вирішила, що сила на її боці, і то назавжди. Одначе після перемоги Майдану і переходу «Свободи» до правлячої коаліції її тактика зберігає таку собі фізкультурну наступальність. Досить пригадати пріснопам’ятний епізод повчання колишнього керівника Національного телеканалу з «поправлянням краватки». Похід восьми нардепів від «Свободи» до кабінету міністра вже не знімали на відео, одначе ж навіщо стільки на одного? А, пан Михайло усе нам пояснив: бо «вилучати ідеологічну складову з кадрових питань в часи війни не виглядає переконливою позицією». Мабуть, саме цю просту тезу довелось пояснювати восьмизалповими зусиллями. Врахували напевно, що Нищуку стояти під пострілами доволі звично, то ж і додали «вогнику» – ідеологічного. Та він встояв. Хоча все одно «Свобода» не заспокоїлась, про що свідчить і лист Михайла Іллєнка.

Складається враження, що ахіллесовою п’ятою «Свободи» є невміння аналізувати власні помилки, власну тактику. Адже падіння її авторитету є річчю надто очевидною – аж до того, що в наступній Верховній Раді може і не знайтися місця свободівцям. Та й результат Олега Тягнибока на президентських виборах доволі приголомшливий. То, може, варто щось відкорегувати? Зокрема, і щодо «ідеологічної складової». Бо вибачайте, Михайле Герасимовичу, Ваші уявлення якось нагадують те, чому нас колись у вузах вчили: що «литературное дело должно стать частью общепролетарского дела, «колесиком и винтиком» одного единого… механизма». Так само й кінематографічна справа… Пам’ятник Леніну повалили, а ідеї живуть і надихають.

Що ж до того, ніби Пилипа Іллєнка не запросили на презентацію проектів пошукачів посади голови Держкіно… Там справді був якийсь ляп чиновницький, одначе ж пан Пилип прийшов і доволі добре й переконливо виклав свою позицію. Мова ж не про його концепцію як таку, а про спроможність їх автора до реалізації. А перелік тих, кого не запросили, а треба було, знов-таки показовий: мало не всі «свої», які б неодмінно б підтримали б «свого». Кумівство не вмирає?

Розмова щодо напрямків реформування нашого кінематографа у Спілці відбулася – на останньому пленумі. Хоча завершеною вважати її ще зарано. Нарада за участі віце-прем’єр-міністра Олександра Сича теж була доволі цікавою й корисною, та й після неї уже було зроблено якісь порухи у правильному напрямі…

Цілком згоден з Михайлом Іллєнком: наш кінематограф мусить рухатися до масової аудиторії, відгукуватись на її поклики і потреби. Тільки навряд чи це відбудеться, якщо політика в сфері культури починатиметься із силових прийомів, з корупційних схем захоплення чи розподілу посад.

Так, війна, одначе якщо її перенести в кінематографічну галузь, то кіна точно не буде.

Сергій Тримбач, голова НСКУ

НСКУ, 30 травня 2014 року