В Україні розпочалися зйомки нового французько-українського фільму «Земля забуття», присвяченого темі Чорнобиля.

Дмитро Десятерик, «День»

Про цей проект було оголошено ще взимку, а до практичного втілення справа дійшла лише зараз. Режисер фільму, Міхаль Боганім, давно знайома з Україною, адже зі своїм короткометражним дебютом вона брала участь у конкурсі київського фестивалю «Молодість» 2002 року, також зняла у нас 2007-го драму «Одеса… Одеса» про українських емігрантів.

«Земля забуття» — перший великий фільм Боганім. Це історія молодої дівчини з Прип’яті. Життя героїні руйнується одного ранку, після вибуху на ЧАЕС. Гратиме цю драматичну роль Ольга Куриленко — наша землячка, акторка і модель, уславлена завдяки участі в останньому фільмі «Бондіани» «Квант милосердя».

Минулої суботи Ольга Куриленко, Міхаль Боганім та продюсер фільму з французького боку Летиція Гонзалес зустрілися з українськими журналістами.

Летиція Гонзалес: — Велике спасибі, що ви всі прийшли. Тема Чорнобиля дуже чутлива, дуже животрепетна. Тож рішення про зйомки фільму було прийнято швидко, минулого року. Ми одразу обрали Ольгу на головну роль. Почали шукати фінансування, знайшли його спочатку у Франції, потім у інших місцях. А потім приїхали до України, щоби тут також знайти фінансування, і завдяки Ользі, котра бере участі у виробництві фільму, нам це вдалося.

Ольга Куриленко: — Так само хочу сказати, що дуже рада зніматися в Україні. Адже це вперше. Я ніколи тут не знімалася. Все ж таки я тут народилася, і це, можна сказати, мій перший фільм російською і українською мовою. Раніше в мене була в основному французька. Так що це для мене дебют.

Міхаль Боганім: — Я довго писала сценарій. Вивчила багато матеріалу, багато працювала з людьми з Білорусі, з України, щоби написати цю історію. І перед тим, як почати писати, я чимало часу провела у зоні відчуження, збирала свідоцтва людей. Так що сценарій написано на основі реальних подій. Чорнобильська катастрофа представлена з трьох різних поглядів. По-перше, це головна героїня, яку грає Ольга Куриленко, і її бачення трагедії; також є ще два важливі персонажі, кожний з яких переживав це по-своєму. Я хотіла зіставити ці різні бачення. Історія доволі тривала, вона стосується не тільки самого моменту аварії, а й сьогодення. Основну героїню звати Анна, окрім того, це ще й метафоричний жіночий образ, котрий представляє Україну — розділену країну з нелегкою долею.

Запитання «Дня»: — Пані Міхаль, в основі будь-якої історії лежить конфлікт. Який конфлікт у «Землі забуття»?

Міхаль Боганім: — Стосовно конфлікту мушу сказати, що цей фільм не написаний класично, як грецька трагедія. Немає конфлікту між персонажами. Конфлікт виникає, можна сказати, стосовно правди, знання про щось. Один герой щось знає, а другий — ні. І ось цей пошук правди, ставлення до правди і є конфліктом. До того ж я не хотіла знімати сенсаційний фільм, бо Чорнобиль — це драма вже сама по собі. Я хотіла показати людей, як вони діють і почуваються в цій історії, драматичній апріорі. Це фільм про людей, які пережили катастрофу. Про Чорнобиль багато документалістики знято у Європі. Але за кадром лишилися особисті переживання тих, кого зачепила аварія. Я хотіла показати, як катастрофа вплинула на окремі життя.

Запитання «Дня»: — Ольго, як ви працювали над образом, на чому будували його?

Ольга Куриленко: — Я граю українську жінку, тож найперше, що сказала Міхаль: «Тобі знову доведеться стати українкою. Обов’язково треба над цим попрацювати. Повертайся туди жити». На що я відповіла: не треба забувати, що я 15 років прожила в цій країні, і я чудово пам’ятаю все. В образ мені увійти буде нескладно, все ж таки це в мені є. З другого боку, моя героїня не схожа на мене. По-перше, я граю жінку, старшу від мене на десять років, що є складністю, адже в такому віці люди поводяться геть інакше. Звичайно, в мене змінено обличчя, на ньому дуже добре помітні відбитки катастрофи. Мені дуже багато доводиться працювати над психічним станом героїні, бо в її випадку аварія дала ускладнення саме на психіку, як це сталося з багатьма людьми. Я працювала над жестами, над руками, над тілом, над обличчям — в мене цілковито інакша міміка у фільмі. Мені довелося шукати позицію губ, я працювала над нервовим тіком і тому подібним. Також я передивилася дуже багато документальних фільмів про Чорнобиль. Слухала розповіді ліквідаторів, котрих сьогодні вже нема серед живих. Наприкінці фільму вони зникають, і говориться, що тиждень по тому вони померли, розказано, як вони помирали… Це дуже сильно впливає — коли бачиш людину, котра розказує, як все це було, і знаєш, що її вже немає. Також там є хворі діти, вони розповідають про те, які в них ускладнення після аварії… Все це вражає і дає поживу для розуміння того, як все це було. Коли стався вибух, мені було лише шість років, все, що пам’ятаю, — батьки мені більше не дозволяли гуляти під дощем, оскільки він вважався радіоактивним. Підготовки до фільму було багато. Психологічно ніколи я так до жодного фільму не готувалася, тому що в цього персонажа дуже сильні переживання, працювати доводиться над усім.

— Скільки часу ви працювали в зоні відчуження? Де ще ви вели зйомки?

М.Б.: — У зоні ми знімали тільки в дозволених місцях. Безумовно, час там обмежений, і всіх необхідних заходів безпеки ми дотримуємося. Довго там не лишаємося. Знімаємо також у багатьох містах України — зокрема в Одесі. Решту міст ми не хотіли б називати, бо не хочеться весь час бути перед очима журналістів.

— Який бюджет фільму, яка частка грошей — українська?

Летиція Гонзалес: — Бюджет майже чотири мільйони єврів, а українська частина — майже мільйон доларів, тобто близько 800 тисяч єврів. Це спільне виробництво Польщі, Німеччини, Франції й України. Ольга одразу повірила у фільм, вона стала також і співпродюсером.

— Олю, від якого фільму ви відмовилися заради цих зйомок, і чому ви це зробили?

О.К.: — Насправді я відмовилася від фільму з величезним бюджетом. Там пропонували дуже великий гонорар. Але за сюжетом мені був набагато цікавішим цей фільм, і справа тут не у грошах, для мене має особливе значення, що ці події стосуються і моєї країни, і світу — адже катастрофа зачепила всю Європу, весь світ. Отже, важливо те, що цей фільм про світову подію, про хід історії всього світу, навіть якщо події показано через сприйняття цієї жінки.

— Яких заходів безпеки ви дотримувалися?

О.К.: — Ми пройшли медичний огляд до того, як знімати у зоні. Без цього ніхто не їздив. У нас є фахівець на майданчику. Він мені все пояснив, розказав, наскільки висока радіація нині, на дану мить. Він нас заспокоїв, адже ситуація зараз не та, що була 25 років тому. Звичайно, працюємо на свіжому повітрі, тож дотримуємося правил гігієни, одяг завжди перемо, коли повертаємося додому. У команди є одноразові костюми. Я, звичайно, працюю в костюмі мого персонажа.

— Міхаль, коли ми зустрічалися у лютому, ви казали, що проводитимете кастинг українських акторів. Чи багато їх у фільмі?

М.Б.: — Так, основний кастинг був український. Є також один французький актор і росіяни.

О.К.: — Мене Міхаль возила на всі кастинги. Зазвичай головний актор фільму цього не робить, бо неможливо бути присутньою на пробах кожного актора. Я була тут приблизно тиждень, а також у Москві, щоб пройти сцени з кожним претендентом на виконання ролі кожного з героїв, з якими зустрічається мій персонаж. Це величезна робота. Так ми їх всіх і знайшли. Але, що цікаво, на обговореннях, коли кандидати виходили, ми всі в один голос говорили про одну й ту саму людину. Нам пощастило, ми завжди мали спільну думку.

М.Б.: — Перша частина фільму відбувається ще за Радянського Союзу, тож там переважно російська мова, а друга вже за часів Незалежності, тож там частіше звучить українська.

— Міхаль, а чому вас, француженку, зацікавила тема Чорнобиля?

М.Б.: — Я вже зняла один фільм в Україні — «Одеса… Одеса», і брала участь у фестивалі «Молодість», тож часто сюди приїздила. Оскільки довго лишалася у Києві, то якось призвичаїлася до цього поняття — Чорнобиль. Коли я побувала у Прип’яті, то побачила це надзвичайне місто, порожнє, цілком евакуйоване, і воно справила на мене надзвичайне враження, як і вся зона відчуження. Я стала багато читати про катастрофу, дивитися хроніку і почала вже бачити власний фільм, який можна було б про це зняти.

— Вже було багато фільмів про Чорнобильску катастрофу, тож чим ваша картина відрізнятиметься від них?

М.Б.: — Я не хотіла знімати документальну або наукову стрічку про наслідки аварії. Я прагнула зробити картину про людські відчуття. І мушу сказати, що саме ігрових фільмів на цю тему небагато, переважно документалістика. І потім, катастрофа — це щось невидиме. Я її багато не показую. Це скоріше людські долі, людське життя. Адже про цей аспект — людське життя, на яке вплинув Чорнобиль, — у Європі нічого не знають.

Лишається додати, що українська прем’єра «Землі забуття» відбудеться 26 квітня 2011 року.

Дмитро Десятерик, «День», 18 червня 2010 року, №105