Сергій Тримбач, «Дзеркало тижня» про Василя Цвіркунова.
Кілька років тому я вів вечір з нагоди 85-річчя одного знаного кінематографіста. Усі промови, адресовані ювіляру, починалися зі слів «Вадику, Вадюшу…» — наче це відбувалося у дитсадку…
Кілька років тому я вів вечір з нагоди 85-річчя одного знаного кінематографіста. Усі промови, адресовані ювіляру, починалися зі слів «Вадику, Вадюшу…» — наче це відбувалося у дитсадку. Ну, так прийнято у кінематографістів: сленг підлітковий, фамільярний, безофіціозний. Я знаю тільки одного з нашого фахового кола, Цвіркунова, якого звали тільки на ймення й по-батькові — Василь Васильович.
Звичайно, багато літ — у 60-ті й на початку 70-х — він очолював кіностудію імені Олександра Довженка і це наклало свій відбиток на ставлення до нього. Особливо ж шістдесятників: для них він був як батько. Вони так до нього і ставилися — підкреслено шанобливо. Не без дрібки іронії, звісно, бо ж це в них в крові — таке покоління. Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Артур Войтецький — усі вони незмінно показували ходу Василя Васильовича, його інтонацію, милу й відтак старомодну афектованість розповідей. Одначе ж його любили — от що. Він належав до іншого покоління, власне батьків, одначе був своїм.
Один лише приклад. В Карпатах знімають «Тіні забутих предків». Директор студії приїздить туди і стає свідком різкого загострення стосунків між режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Конфлікт був суто творчого порядку, але все дійшло піку нетерпимості. І навіть виклику на дуель. Про це мені розповідали кілька учасників зйомок. Кого б ви думали обрали одним із секундантів? Цвіркунова, директора студії. А гарячі київські хлопці мали намір стрілятися всерйоз, на гуцульських пістолях. Нічого собі… Мабуть, Василь Васильович прийняв такі умови з однією метою: по-батьківськи розборонити в останній момент. Хоча хто б іще з директорів повівся так само? За тодішнього сексотства… Партквиток на стіл — і кроком руш…
Один лише із оповідачів не підтвердив факт дуелі (вона, зрештою, не відбулася через бурі й повені: природа була проти) — художник Георгій Якутович. «Все то вони вигадують, — сказав він мені. — Не слухайте їх, це ж митці…». Я одразу до Василя Васильовича: так ви, мовляв, мені локшину на вуха вішали? Ох і розсердився ж він! Таким сердитим Цвіркунов бував рідко. Дійство ж відбувалося легендарне, і як то можна ставити це під сумнів?
Ми жили поруч, і він частенько підвозив мене на своєму авто. В’їжджали до нього на подвір’я письменницького будинку, який на Чкалова (тепер Олеся Гончара), і він притримував мене за плече: «Куди спішиш? Давай ще поговоримо». Ми сиділи в машині й іноді розмова тягнулася годину-півтори. Говорив переважно Василь Васильович, а я слухав. Слухачем я був вдячним, адже історик кіно. Тому охоче слухав і навіть провокував його на оповіді про 60-ті: як воно було, як прийшли в кіно ті, хто нині є його славою й гордістю?
Брати Іллєнки, Осика, Войтецький, Борис Івченко, Миколайчук, Борислав Брондуков — усі вони прийшли на кіностудію за діяльної участі Цвіркунова. А він сам прийшов туди з партійної роботи і завдання в нього було «держать і не пущать», і, звичайно ж, «не поощрять» якихось вольностей і творчих «безобразій». Студія тоді, на початку 60-х, вочевидь потребувала свіжої, молодої крові, і Василь Васильович заходився її шукати. Поїхав, скажімо, до Москви, у ВДІК, а там йому Сергій Герасимов, знаменитий режисер і педагог, одразу й нараяв: «Та в мене вчиться ваш український хлопець, чистісінький геній, Василь Ілляшенко…». Все! Невдовзі Ілляшенка вже запущено в роботу зі сценарієм «Перевірте свої годинники» (одним із авторів була Ліна Костенко, молода, зухвала і вже знаменита). Директор прикривав очевидну ідеологічну (тоді все визначалось «настановами партії») сумнівність проекту, аж поки не трапилася біда: увесь відзнятий матеріал було знищено, режисера й директора тягали аж на саму «гору», в ЦК, й «розмазували» по партійних стінах.
І що ж? Ні, Цвіркунов і далі правив своєї: нехай молоді роблять своє, не варто замикати їх у звичні кліті прісних й обридливих традицій. Він просто був сміливий, навіть безстрашний. Бо козацького, степового роду. Бо фронтовик. Прочитайте вражаючу оповідь Ліни Костенко (журнал «Кіно-Театр», 2002, № 2) про свого чоловіка і ви багато що зрозумієте. Василь Васильович був Лицарем. Смерть багато разів чигала над ним, а в 42-му він був навіть убитий у страшному бою на Синявських болотах. Але щоразу воскресав. То чи ж йому було боятися партійних бонз? Хоча не будемо ідеалізувати: звичайно, що він би не втримався й півроку у директорському кріслі (на «ідеологічній передовій»), якби не умів бути достатньо гнучким. В ньому жила мудрість стратега, він знав, що іноді чимось можна було пожертвувати в ім’я мети. Але саме під його «патронатом» (справжнім, а не показушним) відродилася школа українського кіно, його високої й водночас земної поезії.
У 73-му його усе ж зняли з посади: закручували «гайки». Він працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології, а потім, уже в кінці 80-х і в 90-ті, став деканом кінофакультету Київського театрального. Знову заходився біля свого улюбленого діла — ростити молодих. І як же він бився за створення осібного кіноінституту! Не вдалося навіть йому і навіть у новітні часи. А тепер факультет кіно і телебачення запхали в тридцятий ряд, нинішнім «державникам» він не потрібен. Як і кіно в цілому.
Грудневі холоди. Я виходжу з Будинку кіно у вечірні вогні і звично шукаю очима авто Василя Васильовича. Ні, не приїхав. Ну, нічого. Ще стрінемось. Його світла постать назавжди засвітилася у наших душах, у наших зіницях. Гріє, зігріває. Життя триває, і ті, хто любив його, лишаються в ньому назавжди.
Сергій Тримбач, «Дзеркало тижня», 20 грудня 2002 року