Головні нагороди фестивалю молодого українського кіно отримали фільми про війну.

Надія Заварова, «Cultprostir»

Свіже повітря, ніжність літніх сутінків і близькість води завжди роблять будь-яку кінематографічну подорож трохи більш захоплюючою. З усіх українських кінофестивалів у «Відкритої ночі» – найкраще і надихаюче місце й час проведення.

19-й фестиваль українського короткометражного кіно відбувся в ніч з 25 на 26 червня 2016 року на київському Арт-причалі. Одночасно показ транслювався на площадках по всій Україні, включаючи зону АТО.

Всього працювали 56 фестивальних майданчиків і, одночасно з українською публікою, глядачі Чехії, Молдови, Великобританії, Польщі, Казахстану, Білорусії, Словенії могли побачити роботи молодих українських кінематографістів.

І в цій здатності об’єднати людей кінематографічною історією, можливо, полягає головна заслуга фестивалю. Останнім часом, ефектом симультанності й такою щирою залученістю різношерстої публіки в те, що відбувається, може похвалитися хіба що футбол.

Дев’ятнадцятий дубль «Відкритої ночі» виявився вельми цікавим і неоднозначним – і це дійсно «дубль», робочий матеріал, який одночасно хочеться і переглянути, і перезняти, щоб не спиняти роботи.

За 19 років існування «Відкритої ночі» в роботі фестивалю в тій чи іншій ролі взяли участь чи не всі студенти Університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Серед переможців були і оператори Андрій Лисецький і Артем Рижиков, і режисери Роман Бондарчук та Марина Врода, і композитор Антон Байбаков – і багато інших з тих, хто сьогодні оживляє своїм талантом і неприборканістю уяви український кінопроцес.

У програмі фестивалю цього року зустрілися дуже різні за ступенем таланту і за вмінням розповісти історію автори. Часом навіть здавалося, що всі шматочки екранної смальти складають частини різних мозаїк, але, врешті-решт, вони все ж склалися в єдине полотно. В ньому не було гармонії, але було щире прагнення висловитися і прожити у власних кіноісторіях досвід навколишньої дійсності.

А оточує нас війна. І це тільки здається, що війна для режисерів – невичерпне джерело історій і характерів. Такою для художника вона може стати тільки з часом, коли автора від трагедії будуть відокремлювати час і простір, які і подарують можливість справжнього художнього осмислення того, що сталося.

На жаль, ми не знаємо, коли всі ми і наші кінематографісти опинимося від війни на безпечній фізичній і душевній відстані, щоб наші рефлексії не видавалися гучними схлипами страждальця, що ледь стримує ридання. Сьогодні вони саме такі, і не можуть бути іншими: ми кричимо, не підбираючи слова, але немов оглухли від звуку власного голосу. Ми мріємо бути почутими, але не чуємо навіть себе і власного плачу. Цей стан душі виразився у багатьох фільмах фестивальної програми, а теми війни торкалася чи не половина показаних картин. Говорили про війну і переможці.

Гран-прі «Відкритої ночі» дістався документальній стрічці Юлії Шашкової «Волонтери війни».

Це історія українського села, де кожен житель намагається допомогти солдатам, відправляючи на фронт консервацію, пиріжки, картоплю. «У перший раз бачу, щоб на передову передавали мішок смаженого насіння», – говорить один з героїв. Але на фронті все стане в пригоді: та для тих, хто воює, ці посилки з тилу – часом єдине втілення дому та затишку.

Режисеру вдалося уникнути безапеляційності висловлювань і пафосу, що подарувало її історії все розмаїття людських реакцій, яке тільки можна відобразити в шістнадцятихвилинному фільмі, і зробити це так, щоб він не здавався замальовкою про колоритність характерів, але був закінченим художнім твором, де крізь сумніви, запал і переконаність героїв незмінно проступає надія.

Юлія Шашкова входить до творчого кінооб’єднання «#Babylon’13», і ми раді представити її фільм цілком:

Кращим ігровим фільмом журі назвало картину Павла Острікова «Голден лав».

Режисер говорить про любов в дусі кращих оповідань О’Генрі, коли в приємний на смак для глядача коктейль додані простота, живі характери, показані кількома яскравими штрихами, справжня краса сором’язливості, іронія, несподіваний фінал і скромна чарівність повсякденності, яка не мріє про диво, а проживає його. І саме в «Голден лав» зіграна одна з кращих ролей фестивалю: її тонко створив на екрані Олег Треповський.

Якби українські режисери, подібно до Павла Острикова, частіше зверталися до ясності й легкості добре розказаної історії, наше кіно назавжди б забуло про кризу.

Є у «Відкритої ночі» спеціальний приз «За пошук, створення та повернення героя». Його віддали художній картині «Шрам» Юлії Тамтури (на фото – кадр із фільму).

Фільм – близька за сюжетом, але абсолютно далека від оригіналу за атмосферою екранізація оповідання Соммерсета Моема «Людина зі шрамом».

Режисер занурює персонажів в реальність війни на Сході України. Головний герой, захоплений в полон сепаратистами, вельми рішуче за допомогою ножа рятує честь, але не життя коханої.

Фабула Моема залишилася майже не без змін, але втілена вона на екрані з такою підкресленою багатозначністю, де жоден кадр не знято в простоті душевній, і кожен план несе на собі тягар крику про вічне, що відчуваєш себе абсолютно збентеженим, і ні про яке співпереживання героям мова не йде, тому що пафос – хоч на крупному плані, хоч на загальному – просто не може викликати співчуття.

У програмі фестивалю було досить фільмів, які можна було б нагородити «за нового героя». Наприклад, документальна картина В’ячеслава Бігуна «Найбліжчі до Бога». Журі відзначило її нагородою «За кращу операторську роботу» (В’ячеслав Бігун).

Історія про стійкість духу людини, що зіткнулася з трагедією, яку складно не те що пережити, а навіть усвідомити. Його син пішов на фронт і потрапив в бійню Донецького аеропорту. Невідворотність того, що сталося, самотність, смерть – все це стало для героя нестерпним випробуванням і жорстокою вимогою долі продовжувати жити. Доля його сім’ї – не ілюстрація війни, а її текст – слова, перетворені на дію, дієслова, втілені в болі та рішучості.

Зовсім інша війна в ігровому фільмі Романа Попадька «Мішень», що отримав приз «За кращу роботу художника-постановника». Головний герой – юнак, який переховується від призову в армію. Він не просто не горить бажанням потрапити в зону АТО, а боїться цього, як вогню. Головна ознака фільму – уважне слідування режисера за характерами персонажів, що дозволяє йому відшукати правду і справжність в найчистішому вимислі і приводить його від особистого до загального, без особливих спотикань об каміння пафосу.

Приз глядацьких симпатій отримав фільм «Відлуння» Олександра Шкрабака, що в повній мірі підтвердило одвічне прагнення глядачів стежити за сюжетом, і не звертати особливої уваги на те, як він втілений на екрані.

У кадрі зустрічаються дві героїні: кожна чекає видачі урни з прахом чоловіка. Різні долі, різні причини смерті, різне ставлення до війни. Публіка вловила тривожне для багатьох з нас розшарування сучасного українського суспільства, частина якого живе так, немов навколо немає війни, і ніби війна стосується когось іншого, а не кожного з нас.

Злободенність теми і сила щирого судження майже вбиті нарочитістю реплік, але в мовчанні, в паузах, в крупних планах і тиші глибокого переживання відчувається міць акторського обдарування виконавиць – особливо в героїні Римми Зюбіної.

Кращою анімаційною роботою журі назвало фільм Тетяни Кабаєвої «Big man», студентки курсу видатного українського аніматора Євгена Сивоконя. На щастя, майстру вдається передати своїм учням прагнення висловити на екрані те, що завжди воліє залишитися не відчутним на дотик – людяність, народжену від здатності співчувати і любити навколишній світ. Анімація Кабаєвої зуміла подарувати форму чомусь надихаючому для душі будь-якого глядача, тому живий відгук в серцях журі та публіки був практично неминучий.

Надія Заварова, «Cultprostir», 1 липня 2016 року