Анна Родічкіна, «Вечірній Київ»
Режисер і сценарист «Київнаукфільму» Віктор Олендер за свою кінематографічну кар’єру зняв чимало документальних стрічок і першим в Радянському Союзі торкнувся «закритих» для суспільства тем.
Незабаром йому 75, але він про пенсійний відпочинок і думати не хоче – готовий дознімати документальну картину про Степанкова, про друга. 2010 року вийшла перша стрічка про легендарного українського актора, а позаминулого Олендер представив ще чотири серії цієї картини – «Костянтин Степанков. Спогади після життя».
– Фільм насправді не тільки про Степанкова. У конкретному завжди є загальне, – каже Олендер. – Хотілося через долю актора показати історію київського кінематографа, який був, правду кажучи, не гіршим за ленінградський чи московський. Це була своя школа, своя традиція.
– І все-таки, чому Степанков?
– Наше близьке знайомство зі Степанковим відбулося не одразу. Довго ми знали одне одного поверхово. Він – народний артист, народний улюбленець, я – лише один з режисерів «Київнаукфільму», – розповідає Віктор Петрович. – Cерйозно ми познайомилися після одного засідання секретаріату Спілки кінематографістів. Я зайшов до кафе – Степанков гукнув мене: перехилили чарчину, дві, три… Розговорилися. Додому йшли пішки – метро вже не працювало. Я живу на Рейтарській, він недалеко – на Володимирській, біля Оперного. Тоді, як годиться, стали один одного проводжати додому. Так і ходили туди-сюди, нарешті підійшли до мого будинку вкотре. «Тут живеш?» – питає. «Ну так», – кажу. Піднімаємося сходами на третій поверх. Він і говорить: «Ти фільми про екстрасенсів знімав? Знімав. То скажи мені, що тут було написано?» Я дивлюсь на стіну, пофарбовану в зелене, і нічого не розумію. А Костя тоді: «А тут метровими літерами було написано «Адо, кохаю!» (дружина Степанкова – Ада Роговцева. – Авт.). І якщо напис стирали, наступного дня він з’являвся знову. У цій квартирі жив я!»…
– Випадковий збіг?
– У житті багато випадковостей. Чи невипадкових збігів? Коли я прийшов на студію, то був записаний чи то виконуючим обов’язки асистента, чи то освітлювачем. Начальниця відділу кадрів мене з порогу відшила і записала в освітлювачі, але директор знав, що у моїх батьків є знайомий у ЦК партії. Він зайшов у відділ кадрів, і через три хвилини начальниця відділу загукала на увесь коридор: «Олендер, де Олендер?» Я думав вже, що мене геть зі студії вигнати хочуть. А виявляється, все-таки беруть в асистенти. Одного дня, вже після того, як я пропрацював кілька років на «Київнаукфільмі», до мене підійшов такий похилого віку, як мені тоді здавалося, чоловік – років тридцяти двох-тридцяти трьох. І, замислений такий, потер вус і каже: «Хочеш до мене піти працювати?» Фільм називався «Мова тварин». «Картина, – каже, – повнометражна». І він це так сказав, неначе знімати треба було «Війну і мир»…
– То був режисер Фелікс Соболєв, ваш учитель, про якого ви пізніше зняли фільм?
– Так, але погодився я не одразу. Прийшов додому і подумав, що коли ми завтра зустрінемось, то я йому відмовлю. Але сказав «так». А у квітні 1984-го, прощаючись із Феліксом Соболєвим, я пообіцяв розповісти у фільмі про його життя і його загибель…
– Чого він вас навчив?
– Він мене нічого не вчив, не розповідав, як знімати й монтувати, не давав порад. Але його ставлення до життя, до роботи, його поведінка на знімальному майданчику… Він показав: режисер на майданчику завжди має бути підготовлений. Потім був мій перший відзнятий епізод, перший фільм…
– І перший успішний фільм – «А мама мене не любить». Про пияцтво…
– Успіх його народився з маленької поразки. До Москви я привіз фільм про робітничі професії. Нічого поганого у професії токаря чи слюсаря я не бачу, бо сам колись був учнем токаря і слюсаря, працював освітлювачем. Та помилка моя була в тім, що перед зйомками ми з асистентом обійшли усі київські профтехучилища і вибрали найбільш ясні, показові обличчя. Після показу стрічки в Москві відгуки були одностайними: кон’юнктурщина. «Ах, кон’юнктурщина!?» – скипів усередині я і вирішив показати ще незатверджену картину «А мама мене не любить». У всіх був шок!
– Як тривали зйомки цього фільму?
– Спочатку я для себе зрозумів, що не зможу отак показати все, як є. Не тому, що хотілось «залакувати» дійсність, а просто через те, що це було справді страшно. Коли директор картини, колишній голова колгоспу, величезний чоловік, зайшов до одного із будинків, де мешкали ці люди та їхні діти, він прямо спиною назад подався, ледь не впав. Це – пекло! І бачити це дуже важко: як вони, ці діти, там живуть, у якому жахливому просторі. Я зрозумів, що цього просто не зможу показати. Але був дуже зациклений на задумі, от і знайшовся вихід. Ми почали «виривати» дітей з цього простору і знімати окремо кожного на білому тлі. А потім – «винних», з причини пияцтва яких з’явилися такі хворі діти.
– Проте більшої сміливості, очевидно, вимагали фільми «Дев’ять років з екстрасенсами», «Війна білої і чорної магії», чи не так?
– Нас вчили: має бути фільм-подвиг, фільм-відкриття. Отак сидиш і думаєш: «Яке я можу зробити відкриття?» Коли показав картину «Дев’ять років з екстрасенсами» колегам, та ще й на двох плівках, то Соболєв назвав її героїчним вчинком. Кінокритики потім писали, що ця стрічка ламала все – і в першу чергу ідеологію. Тому що прийнято було вважати – немає нічого, крім того, що прописано в підручниках. А прокуратура приписала директорові студії: «Негайно припиніть знімати пройдисвітів». Картина п’ять років припадала пилом, нікому не потрібна.
– Вікторе Петровичу, як спромоглися на таку заборонену тему?
– Тема ззовні дійсно заборонена. Ми пройшли через якісь страшенні фільтри. Але потім виявилося, що радянська система – від КДБ до ЦК – цікавиться цим. І не тільки в Радянському Союзі. От до чого ми прийшли… Врешті, серед наших консультантів опинився віце-президент Академії наук СРСР. Коли набрали 4–5 годин серйозних епізодів, почали давати «зелену вулицю».
– А самі ви у житті до послуг екстрасенсів зверталися?
– Коли працюєш з чимось, маєш бути в міру захопленим і в міру відстороненим. Були якісь дрібні випадки, коли знімальній команді щось говорили екстрасенси, з якими ми працювали… Щось і мені говорили, мабуть… Ми знімали фільм, і це було все, що нас цікавило.
– Сьогодні документальне кіно потрібне глядачеві?
– Документальне кіно – це хроніка епохи. Звісно, воно потрібне. А глядачеві… Свого часу перші серії фільму про Степанкова йшли в кінотеатрі «Київ». Було це у 2010 році. Була велика афіша. Колеги вітали з успіхом: мовляв, у теперішні часи рідко можна потрапити на великий екран. Але за тиждень цей фільм подивилося не багато глядачів. З іншого боку, документальному кіно зараз більше місця на телебаченні, де воно іноді з’являється.
ДОСЬЄ
Олендер Віктор Петрович, режисер-кінодокументаліст. Заслужений діяч мистецтв України (1988). Лауреат премій імені Я. Галана та Ф. Соболєва, вітчизняних і міжнародних кінофестивалів. Член-кореспондент Академії мистецтв України. Член Національної спілки кінематографістів України.
Народився в Оренбурзі у родині службовця. Закінчив педагогічний інститут. Працював підсобним робітником, токарем, слюсарем на заводі «Геофізприлад», освітлювачем на Київській кіностудії імені О. Довженка, асистентом режисера в «Укрторгрекламафільмі». Служив у армії. З 1972 року працював режисером студії «Київнаукфільм».
На його режисерському рахунку: «Костянтин Степанков. Спогади після життя» (2008); «Фелікс Соболєв. Перервана місія» (1998); «Екстрасенси очима очевидців» (1994); «Ламбада для хілерів» (1992); «Війна білої і чорної магії» (1991); «У пошуках прибульців» (1987); «На прицілі ваш мозок» (1985) та ін.
Анна Родічкіна, «Вечірній Київ», 10 травня 2016 року