Кінокритик Ігор Грабович про V Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів KISFF, що тривав у столиці з 20 по 24 квітня 2016 року.

Ігор Грабович, «300/300 – Триста фільмів за триста днів»

Камертоном KISFF–2016 стала для мене ретроспектива коротких фільмів Карла Теодора Дреєра, знятих ним від 1942 до 1954 років.

У програмі була тільки одна його ігрова стрічка, яка більше нагадує документальну – «Вони не встигли на паром». Йдеться про пару, яка намагається дістатися до переправи за сімдесят кілометрів від їхнього місцезнаходження. Вони сідають на мотоцикл і набирають максимальну швидкість…

У фільмі фактично немає діалогів – тільки сама дорога, сама швидкість та завзяття. Саспенс досягається фізичною дією.

Інші картини Дреєра – неігрові, і зняті на замовлення різних соціальних інституцій Данії.

Історія сільських церков Данії, біографія скульптора Торвальдсена, профілактика раку, побудова мосту Сторстрем чи розповідь про соціальну допомогу самотнім матерям – усі ці сюжети начебто і застарілі інформаційно, проте мають історичну і багато в чому мистецьку, ремісничу цінність.

Йдеться, власне, про елементарні речі, які сьогодні не дуже очевидні багатьом – уміння розповісти історію, правильно встановити камеру. Дреєр вдало поєднує ігрові та неігрові кадри, працює з непрофесійними акторами, досягаючи бажаного результату.

І перед нами постає образ країни, власне, сама Данія, чия історія, традиції та сучасність виявляються і важливими, і цікавими, і промовистими. І сам Дреєр, його увага до реалій власної країни гармонійно поєднуються з його творчим методом, жодним чином не затіняючи його.

Такий камертон важливий, оскільки я шукав точку відліку в нових для себе умовах. Я був на Київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів вперше і мене трохи бентежила його аудиторія, яка ніяк не схожа на звичну мені аудиторію «Молодості» чи «Докудейсу».

Мені здалося, що сам фестиваль не тільки молодий за віком, проте юний також за темпераментом та уподобанням. І його аудиторія радше скерована на новації та сьогодення, ніж на традиції та давнину, як у мене. Тому у кожного свій камертон.

Відтак минуле та сьогодення, відчуття реальності та замилування певними персональними ілюзіями і стали провідними сюжетами цього фестивалю.

Ці сюжети можна було відшукати і в спеціальних програмах, і в міжнародному, і в національному конкурсах фестивалю.

Для мене фестиваль почався з програми «Близький Схід», у якій було показано шість стрічок, ігрових та неігрових, які дають таку-сяку можливість розгледіти регіон, далекий географічно, проте чимось схожий на нас за подіями, які там відбуваються, і за рефлексіями, які слідують за цими подіями.

Промовистим став фільм «Ще один день у Єгипті» Ніколи Іліка, який розповідає про цю країну після виборів Абделя Фаттаха Аль-Сісі. Це вже четвертий президент після революції 2011 року; вибори, ймовірно, сфальсифіковані, відтак загальний тон оповіді доволі песимістичний.

Аби щось змінилося у країні, вважають автори фільму, слід міняти не тільки владу, але і певні традиції, які унеможливлюють радикальні зміни.

Цікавою і показовою була стрічка «9 днів – з мого вікна в Алеппо», яка веде мову про перші дні війни у Сирії. Це фактично репортаж місцевого фотографа Ісси Тума, який він вів з вікна свого помешкання. Саме навпроти нього був побудований перший блокпост опозиційних сил.

Згодом картинка змінювалася, проте війна прийшла в Алеппо надовго. Сам автор відео одразу проголосив себе людиною поза політикою та війною. Він тільки фіксував побачене. І це ще один сценарій, близький багатьом у сучасній Україні.

Ігрова стрічка Бассама Брехе «У вільному вигулі» розповідає історію про ізраїльську корову, яка через мінне поле зайшла на ліванську територію. Її привела додому шістнадцятирічна Малакех, яка віртуозно обійшла небезпеки. Видно, що родина потребує цієї корови, оскільки живе досить бідно, а двоє чоловіків, батько та брат, явно непрацездатні через отримані на мінному полі поранення.

Проте незабаром приїжджає мер містечка з вимогою вбити ворожу ізраїльську корову. Це майже стається, проте у справу втручаються міжнародні миротворчі сили. Проблема тільки у тому, що Ізраїль корову назад не хоче приймати…

У цій досить моторошній історії показане життя прикордоння між двома ворожими державами, які мають за мету знищення одне одного. Мирне життя тут неможливе за визначенням. Фільм є одночасно реалістичною, проте все ж більше метафоричною історією, яка може цілком презентувати сповнене конфліктів сьогодення.

Ще одна історія, картина «Перекладач», розповідає про маленького турецького хлопчика, біженця з Сирії, який закохався у місцеву дівчинку, проте вона обирає іншого. Водночас дівчина потребує перекладача, оскільки її коханий –турецький військовий. Несподівано доля небайдужої йому дівчини опиняється у примхливих руках ревнивця…

У всіх цих та інших фільмах Близький Схід виявився цілком близьким до нас, оскільки сповнений суперечностей та гострих конфліктів, не дуже придатних до розв’язання.

У подібній ситуації небагато залежить від маленької людини, яка навряд чи зможе протистояти силам історії. Вибір невеликий.

Наприклад, зануритися у власні марення, як у картині «Хвилі 98», де розчарований мешканець Бейрута Омар знаходить цілком прийнятну для нього альтернативу у рятівній фантазії.

Подібна втеча від реальності ще не раз буде трапляться у фільмах конкурсу, проте важливим є зафіксувати саму тему конфліктів та розбіжностей, які опираються звичним кінематографічним щасливим фіналам.

Подібні фільми були і в конкурсних фільмах, проте вони цікаво зреалізувалися у програмі «Долаючи кордони», де зібрані картини, які оповідають про конфлікти та деякі способи їх подолання.

Скажімо, стрічка «Лампедуза» веде мову про історію та сьогодення однойменного острова біля Сицилії, який постав з океанських глибин 1831 року, був присвоєний британськими підданими, проте незабаром опустився нижче рівня моря.

На поверхні залишилося небагато, проте ця незначна територія відігравала і відіграє стратегічну роль у регіоні. Дивним чином нова земля стала ніби провісником нових процесів, які ведуть до низки трагедій.

Інша стрічка програми, «Враження від війни», розповідає про внутрішні конфлікти у Колумбії, де ведеться війна всіх проти всіх. Виходу із ситуації, здається, не існує взагалі. Фільм цікаво зроблений, оскільки у ньому ми можемо бачити світ очима самих вояків. В аматорських фільмах перемішані цілком мирні картинки зі сценами боїв. Так виглядає воєнна повсякденність, до якої, схоже, можна звикнути, і у якій можна існувати безконечно.

Найдраматичнішою картиною програми стала французька стрічка «Внутрішні вороги», режисера Саліма Аззазі, що розповідає про алжирця середніх років, який намагається отримати французьке громадянство.

Алжирець цілком лояльний до Франції, добре освічений, знає мову та історію країни, був шкільним вчителем. Цього мало би бути цілком достатнім для громадянства, проте не все так прозаїчно.

Його допитує молодий слідчий, який має за мету зробити з алжирця інформатора. Слідчий прагне, аби той назвав прізвища людей, які часто збираються разом для приватних зустрічей. Слідчий підозрює алжирців у тероризмі. У хід йдуть погрози та шантаж.

У фільмі наявні тільки сцени допитів, які виникають з певною періодичністю, і з кожним новим допитом алжирець стає все поступливішим та поступливішим.

Цілком можливо, що фільм відбиває сучасну практику французької еміґраційної служби, проте може слугувати ще й певним узагальненням західноєвропейського расизму, який поширюється не тільки на мешканців країн Маґрибу.

Інші картини розповідають про спроби якщо не загладити конфлікти між різними цивілізаціями та культурами, то хоча б їх пом’якшити. І це стається завдяки індивідуальному вибору персонажів.

У фільмі «Кола» йдеться про Сюзану, успішного лікаря зі Стокгольма, яка час від часу покидає власне життя, аби допомогти людям з Центральної Африки.

Фільм «Батьківщина» Сари Брос веде мову про біженку з Сирії, яка опиняється у Швеції. Дівчина дуже чутлива до музики, і це в першу чергу музика її батьківщини, мусульманська музика.

Водночас вона пригадує, як у дитинстві слухала знамениту пісню норвезького гурту «A-ha» «Hunting high and low». Незабаром вона стрічається з солістом гурту Мортеном Гаркетом, і ця зустріч на якийсь час виводить дівчину зі стану самотності та навіть ізоляції, проте ми розуміємо, що все це ілюзія, оскільки батьківщина, яку вона втратила, все ж більша за музику, за дитячі спогади та враження.

Розбіжності, насильство чи його передчуття були також у міжнародній програмі.

Наприклад, фільм «Swizzair» Г’юґо Раді веде мову про групу темношкірих молодих людей, які цілком комфортно почувають себе у Швейцарії, обговорюють якісь незначні речі, як звичайні європейці, проте вони тримають у руках вогнепальну зброю, ніби маніфестуючи внутрішню готовність до насильства. Важко сказати, чим воно може бути зумовлене і на кого буде скероване, проте мирна і нейтральна Швейцарія у фільмі виглядає загроженою.

Чи історія наглядача з португальського однойменного фільму Родріґо Арейаса, який вночі чергує в музеї, що розповідає історію ткацтва, а вдень займається традиційним вівчарством. Цей чоловік знає тільки одну книгу – «Капітал» Маркса, і, ймовірно, втілює сьогодення теперішньої Португалії, яка затиснена між колишньою славою та теперішнім досить примарним існуванням.

Ті та інші картини конкурсу вели мову про тривожне існування сьогоднішнього світу, у якому об’єктивні фактори тісно переплелися з людською суб’єктивністю, й інколи цілком залежні від неї.

Прикметною з цього погляду була британська картина «Оціни мене» Фізала Буліфа, яка розповідає про юну повію Коко. Оповідь ведеться через записи на певному інтернет–ресурсі, де цю повію обговорюють клієнти. У кожного з них своя історія та своє бачення, проте з розгортанням сюжету, версії починають різнитися, далі суперечити одне одному, і незабаром до правди стає неможливо дістатися. Отже, чи була Коко?

Ця тема досягає певного апогею у французькій картині «Хотару» Вільяма Лабурі, яка веде мову про дівчину Марту з надзвичайними здібностями, чий мозок використовується у космічній програмі. Завдання програми – контакт з чужопланетянами.

Дівчина спить, вона фактично мертва, живою є тільки її мозок, наповнений знаннями про людську цивілізацію. Проте незабаром важливішими для дівчини стають її спогади про нетривалий роман, який був у неї з японським хлопцем Хотару. Вона впевнена у своїй пам’яті. Проте чи існував цей Хотару насправді?

Експериментальним аж до ексцентричності варіантом цієї теми став португальсько-швейцарський фільм «Фройд і друзі» Ґабріеля Абрантеса, у якому ученій вдається візуалізувати внутрішній світ свого хлопця-кінематографіста. Зрозуміло, що цей внутрішній світ аж ніяк не відповідає її очікуванням і наповнений непристойними і навіть неприйнятними образами.

Сам фільм при цьому абсолютно вільний і в плані сюжету, і в сенсі створюваних образів, і він не обмежується основою фабулою, долучаючи до неї різного роду пародійні скетчі, які висміюють рекламу, у тому числі і кінофільмів.

Фільм не просто творить альтернативну реальність, висміює відомі вчення та інтелектуальне кіно, проте він говорить про взаємозамінність, рівнозначність усіх варіантів реальності.

Не дивно, зрештою, що фаворитом журі стала картина «Тематичний парк», мінімалістична історія про надувну людину біля павільйону якогось атракціону.

Вітер примхливо колише цією фігурою, тому виникає спокуса приписати їй певні людські якості, особисті та соціальні, а також розповісти, якою пластичною є її природа, якою сильною є сила її конформізму. Автор фільму Ріско-Рекка Блум цілком скористався з цієї нагоди.

Якщо перекладати всю згадану тематику міжнародного конкурсу на український конкурс, то вона частково відбилася і в ньому.

Наприклад, картина «Мішень» Романа Попадька в чомусь перегукується зі фільмом «Swizzair», проте у кадрі українського фільму агресія все ж виявляється більше-менш зреалізованою, хоч і на побутовому рівні (вбивство півня).

А картина «Панорама» Юрія Шилова римується з конкурсним фільмом «Дорогий режисере». І якщо у шведському фільмі йшлося про взаємодію нью-йоркської піаністки Кедрі Джаксен з фільмом Інґмара Берґмана «Із життя маріонеток», то для кіномеханіка з київського кінотеатру «Кінопанорама» Валентина життя та кіно переплітаються довільно та дуже невимушено.

Українська картина «Дім на краю планети» Олексія Соболєва та Міші Коротєєва у чомусь може бути порівняна з «Хотару», і не тільки в тому, що в обох згадується космос. Тут також маленька дівчинка змушена «покинути» Землю через специфічність земного існування.

Інша річ, що український фільм, вигадливий візуально, містить доволі невиразний сюжет, у якому надто прямолінійно поєдналася космічна тема з актуальною реальністю.

Фільм «E.W.A» Ґіґі Бен Артзі (на фото – кадр із фільму) я би порівняв з фільмом «Оціни мене», різниця тільки у тому, що у британській картині героїню оцінюють сторонні, тоді як в українській вона сама себе презентує світові – і не без ампломбу та навіть виклику.

Взагалі особливістю української програми, як і сучасного українського кіно загалом є його проміжне місце між універсальністю та специфічністю. Ні першого, ні другого українські фільми поки що досягти не можуть.

Тобто з наших фільмів мало що можна дізнатися про сучасну Україну, і так само вони не вміють працювати з певним універсальними (принаймні європейськими) культурними концептами, які були би конвертованими за межам країни.

(Прикладом такого поєднання стала французька картина Антуана Жоржіні «Партнер», яка і перемогла в міжнародному конкурсі. Шекспір тут легко поєднався з темою небезпечних вулиць, підліткової агресії та вірної дружби).

Я пояснюю це загалом аматорським рівнем нашого кіновиробництва, яке не може нікуди вписатися – ні у ринкові умови, ні у європейські культурні інституції. Залишений напризволяще, наш кінематограф живе сам по собі, на розсуд самих кінематографістів, проте надто обережно, як на мене, надто несміливо.

Зрештою, мені подобається, що в наших фільмах дедалі більше звучить української мови. Цілком україномовними були фільми «Останній відвідувач» Олександра Шкрабака, який переміг у національному конкурсі, та «Чекаючи на Маргариту» Святослава Костюка.

В останньому фільмі відбувся навіть тривалий і змістовний діалог на досить специфічну, проте цікаву тему українського кіновиробництва.

Щодо фестивальних фаворитів, то, крім фільмів Дреєра, мені найбільше сподобалася ще програма «Долаючи кордони». З міжнародного конкурсу мені припали до душі і норвезький «Statement too», і «Оціни мене», і «Фройд та друзі».

Дотепним виявися також анімаційний фільм «Секс та податки» Єви Айнгорн з програми «Midnight sexy».

З української програми фаворитом все ще залишається «Панорама».

Я відкрив для себе ще один український фестиваль. Побажаю йому успіху.

Ігор Грабович, «300/300 – Триста фільмів за триста днів», 10 травня 2016 року