3 вересня 2015 року відбувся круглий стіл «Зміни до законодавства як рушійний фактор розвитку українського кіновиробництва».
Ініціатором його проведення виступив кінопродюсер Володимир Філіппов, голова Громадської ради при Держкіно (він став модератором дискусії), а участь узяли голова Нацради Юрій Артеменко, голова Держкіно Пилип Іллєнко, генеральний директор «1+1 медіа» Олександр Ткаченко, директор-президент каналу ICTV Олександр Богуцький і заступник голови правління ПрАТ «Міжнародний Медіа Центр – СТБ» Анатолій Максимчук.
Дискусія вийшла гарячою, адже обговорювали, зокрема, те, як протягом трьох місяців після вступу в дію закону, що забороняє показ частини російських фільмів і серіалів, мовники навчилися обходити його вимоги. Але найголовніше питання, яке, напевно, мали б усі піднімати в стосунку до закону про заборону телетрансляції усіх російських фільмів, вироблених після 1 січня 2014 року, на круглому столі було майстерно закинуте убік. Замість того, аби замислитися над доречністю такої практики взагалі, говорили про те, як недосконалість виписаних положень і норм не дозволяє ефективно досягати застосування заборони і болісно карати усіх тих, хто її обходить (намагається обходити).
Попри те, що у спікерів лунали репліки про те, що закон було прийнято не у тій формі, в якій його було розроблено, і з голосу депутатів-популістів розширено у ненормальний спосіб не лише на пропаганду, а на всю російську продукцію на телебаченні, пропозицію змінити цю популістську (бо популістами продавлену) норму закону і зняти заборону на новий непропагандистський російський продукт ніхто не висловив. Хоча про те, щоб переписати закон говорили (цьому власне й було присвячено поважний круглий стіл).
Отже, виявляється, присутніх цілком влаштовує цензурна норма, не пов’язана із забороною шкідливого в умовах інформаційної війни та агресії пропагандистського матеріалу (бо пропаганду російських силових органів забороняють окремо; і активно), але пов’язана із забороною російського фільму на ТБ як такого. І проти цієї заборони – як такої – ніхто виступати не збирається, попри те, що відповідна законодавча норма – результат популізму.
Тобто популізм продовжує творити і відтворювати себе уже в середовищі медіа-професіоналів. І долати його ніхто з них не наважується, усі хочуть лише цей популізм «очолити», зробивши дієвим механізм практичного дотримання популістської – незрозуміло навіщо створеної – норми.
Чому популізм? Адже, якщо вважати, що весь російський аудіовізуальний продукт, вироблений після 1 січня 2014 року, є продуктом держави-агресора (що несе загрозу тепер вже й офіційно, в рамках військової доктрини України) – а саме з цих позицій виписано закон про захист інформаційного простору – тоді ні в якому разі не можна зупинятися на забороні трансляції такого небезпечного продукту на ТБ. Він тоді має бути забороненим тотально – і для демонстрування в кінотеатрах, і для розповсюдження на відео-носіях, і в українському сегменті Інтернету. Всюди.
Але ж усі без виключення розуміють абсурдність такої заборони. І головно тому, що Росія, попри пропагандистську силу, – не Німеччина і не Радянський Союз, які тоталітарним чином тримали абсолютно усіх митців під контролем і не дозволяли творення і розповсюдження непідцензурних кінотворів. В сучасній Росії цілком може існувати творчість, непідконтрольна цензурі. Опозиційна. Ба навіть проукраїнська.
Фактично, законодавці унеможливлюють нині демонстрування на ТБ «Труби» Віталія Манського, що розкриває гниль путінського міфу про добробут країни, чи навіть надважливого саме для України фільму «З.О.С.» («Звільнити Олега Сенцова») Аскольда Курова (якщо цей ще недороблений фільм не запишуть копродукцією Росії, України та Естонії, звичайно). Багато чого іншого дивитися виявиться також не можна. На самому круглому столі про таке говорив кінопродюсер Володимир Філіппов, згадавши «Левіафана» Андрія Звягінцева. Далекого будь-якої пропаганди чи шкоди. Шкідливого у першу чергу для тієї Росії, яка проти України розпочала війну.
Таким чином тотальна заборона – і в кіно, і на ТБ – всього «російського» за паспортом виробника і роком народження продукту виглядає абсурдно. Але ті ж аргументи демонструють абсурд такої тотальної заборони й лише для телетранслювання російської продукції. У цій ситуації говорити про вдосконалення механізму дотримання абсурдного рішення – чому й було присвячено круглий стіл – виглядає справою, достойною фантазії Франца Кафки.
(Про чинний кафкіанський за походженням бюрократичний абсурд на круглому столі також говорили багато – про те, як за найдрібнішими приводами заводять масштабну кореспонденцію, надсилаючи один одному папірці та проводячи беззмістовні експертизи, що не впливають ні на що, окрім завантаженості чиновницької праці).
Російська мілітарна пропаганда має бути заборонена в будь-якій формі. Те, що її не стосується, але є російським за паспортом, забороненим бути не повинне.
Другий аспект, що може тут виникати (і також відгонити популізмом) – це можливість стимулювання власного телесеріального виробництва шляхом заборон російської продукції. І такі аргументи можна було почути від депутатів, що хизуються прийняттям популістського рішення. Але ж якщо про таке говорити вголос, то треба очікувати на відповідні реакції з боку Світової організації торгівлі, що негативно ставиться до обмежень бізнесових свобод. Навіть Китай лібералізує правила входу на власний ринок кінопрокату некитайського кіно, піднімаючи квоту до чотирьох десятків фільмів на рік, йдучи за СОТ-вимогами… А Україна – не Китай, аби таким чином робити бізнес.
Чи принаймні намагатися створити його.
Сергій Васильєв