Автор серіалу «Останній москаль» Микола Куцик розповів «Телекритиці» про створення успішного ситкому, в якому демонстровано зіткнення приїжджого хлопця з Москви і колоритних – до карикатурного шалу – гуцулів.
Вийшла (з того інтерв’ю, не серіалу) цікава історія про те, як творчо плідна – хоч і банальна – ідея силою колективного «покращення» перетворилася на просто банальну експлуатацію – також ефективну з точки зору масової уваги до неї, ба навіть надефективну, адже працюючу у придатному, підготовленому смисловому полі, але ж таку, що, фактично, у плані творчому починає множити на нуль.
«У нас виникла історія – пригоди міського хлопця-мажора в селі. Далі вже з’явилися деталі – гуцульське село, а хлопець із Москви», – розповідає сценарист. Диявол ховається у деталях, недарма кажуть. Сценарист не уточнює, хто дав ті «деталі» (що з’явилися «далі») – продюсери «1+1», вони самі – сценаристи – вигадали їх, або ж, наприклад, долучилися «британські науковці», які активно сприяли створенню історії (проект допомагали розвивати спеціалісти з ВВС).
Питання немарне. Адже вихідна ідея передбачає приїзд «іншого». І, наприклад, якщо кажемо про Західну Україну, то в місцеве село міг би приїздити хлопець із Польщі, чи навіть з Італії, де мамка зробила кар’єру собі… Але ж обрано було традиційний шлях на північ – в контексті образності та сюжетики найбільш експлуатаційний.
Журналіст питає Миколу Куцика про створення позитивного образу російського хлопця в українському селі: «Телевізійні рейтинги свідчать, що в такій конфліктній ситуації українці вміють над собою сміятися. Але росіяни, певно, ні. Якби ця історія трапилась у Сибіру чи в якесь глухе забите російське село приїхав благородний український інтелігент, навряд чи цей продукт сподобався би російським каналам».
Відповідь сценариста: «Чому це росіяни не вміють над собою сміятися? Подивіться російські комедії. Подивіться «Інтерни» – там усі російські лікарі – дурні. Подивіться «Кухню» – всі російські кухарі – ненормальні. Подивіться «Вороніних» чи на Букіних зі «Щасливих разом». Герої комедій не можуть бути абсолютно позитивними чи ідеальними. Це суперечить законам жанру».
Це відповідь – без відповіді. В жодному з наведених прикладів немає талановитого «іншого» – скажімо, українця (візьмемо проведемо паралелі), який демонструє росіянам, що вони тупі й недалекі. Вони – росіяни – самі демонструють це – один одному. І з того сміються. Це той сміх, який викликав би – у випадку «Останнього москаля» – приїзд до гуцульського села мажора з Києва, чи хлопця з Луганська, наприклад. Не «іншого». Інакшого, але більш-менш свого.
Ну й остання деталь, що демонструє мрійливу відірваність того світового симулякру, в якому існує сценарна робота «1+1» (попри патріотичну риторику), від нашої «опорної» реальності (трудового повсякдення, болісного українського буття): «Ми сподіваємося, що за кілька років ми зможемо жити по-сусідськи й ніхто ні на кого не ображатиметься», – каже Микола Куцик про російсько-українські відносини, експлуатовані у серіалі.
Марні сподівання.
Сергій Васильєв