9 жовтня 2017 року у віці 87 років помер видатний французький актор Жан Рошфор, творчість якого означила шість десятиліть світового кінематографа.
Розпочавши із ролей в костюмному пригодницько-романтичному кіно, до якого пасував його акторський «консерваторський» вишкіл, він здобув славу у комедійному жанрі: у першу чергу вдячні глядачі, особливо на пострадянському просторі, пам’ятають його багатофільмову співпрацю із Івом Робером, зокрема, комедію «Високий блондин у чорному черевику».
Своєю непоказною, стриманою манерою Жан Рошфор нерідко відтіняв експресивні екранні ситуації. Ховаючи посмішки і душевні гризоти у пишні вуса, без яких його годі було уявити, він наділяв своїх персонажів тим життєвим драматизмом, який повертав їх реальності, що була по той бік екрану, поруч глядачів.
Цей ефект активно використовував Патріс Леконт, настроюючи комедійно-драматичний тон своїх стрічок. Плідна співпраця Жана Рошфора із ним охопила чотири десятиліття й посіла помітне місце у його потужній кар’єрі, відзначеній творчими зустрічами із Луїсом Бунюелем, П’єром Шендерфером, Бертраном Таверньє і багатьма іншими талановитими режисерами.
Цієї кар’єри могло б і не бути.
Принаймні, вона могла скластися інакше.
По не надто щасливому завершенні навчання у Консерваторії драматичного мистецтва у Парижі, де у 1950-ті він навчався поруч із Бруно Кремером, Клодом Рішем, Жан-Полем Бельмондо, Жан-П’єром Мар’єлем, не впевнений у власних творчих силах молодий безробітний актор перебував у депресії, розглядав варіант самогубства.
Витягнув його із цього стану Жан-П’єр Мар’єль, допомігши підготуватися до і прийти на прослуховування до трупи Grenier-Hussenot, яка стала першим кроком у видатній кар’єрі митця.
Сам Жан Рошфор таким чином згадував про це у книзі спогадів «Ce genre de choses»:
Буває, до тебе приходить товариш, який сам отримав приз у Консерваторії, справжній товариш, Мар’єль, і ти йому говориш: «Знаєш, у мене сьогодні прослуховування у театрі, по обіді, я не піду».
Буває, що справжній товариш відповідає: «Ти підеш!» і протягом двох годин намагається тебе переконати.
Буває відповідаєш: «Ні».
Буває слухаєш Мар’єля, який не відступається і каже: «Туди іде прямий автобус і я буду кидати тобі репліки».
Буває, на це встаєш, знімаєш піжаму, голишся, одягаєшся та їдеш автобусом з Мар’єлем.
Буває, що тебе беруть після прослуховування і ти наступні сім років працюєш у трупі, якою захоплюєшся.
Буває, що вже у цьому, літньому віці кажеш своєму другові: «Дякую».
Буває, чекаєш шістдесят років, щоб сказати другові: «Завдяки тобі почалося життя, про яке я мріяв. Дякую».
Життя Жана Рошфора минуло. Але його ролі та слова лишилися.
Сергій Васильєв