Якщо Україна не зробить крок до незалежності від Росії і у сфері кінопрокату, українці не зможуть подивитися не лише “Номер 44”.
15 квітня російська компанія “Централ Партнершип” (далі – “ЦПШ”) виступила зі спільною заявою з Міністерством культури РФ, у якій повідомила про скасування російського прокату трилеру Даніеля Еспінози “Номер 44”, що мав розпочатися наступного дня. Компанія наголосила, що бере на себе повну відповідальність за “усі комерційні наслідки такого рішення”, а влада тут ні до чого – просто підтримує, сказати б, її “громадянську позицію”.
Невдовзі зі своєю заявою виступив міністр культури РФ Володимир Мединський, прозоро натякнувши, що саме він є ініціатором заборони. Мединський пояснив – у художньому фільмі, який оповідає про пошуки маніяка в антуражі радянських повоєнних літ, йому не сподобалося те, що сталінський СРСР демонстровано як “Мордор з фізично і морально неповноцінними недолюдьми, як криваве місиво в кадрі з якихось орків і упирів” (це чи не вперше високий російський посадовець порівняв РФ із казковим світом тотального зла). Насамкінець міністр фактично закликав не допускати поширення творів, що містять критику “величі та унікальності” російської цивілізації.
За своєю “драматургією” російська ситуація нагадала скандал, що виник днями на 34-му МКФ у Стамбулі. У його програмі було заплановано показ політично суперечливої документальної стрічки “Північ” (реж. Д.Джемірель і Е.Мавіоглу), що оповідала про курдських бойовиків. Міністерство культури Туреччини змусило фестиваль скасувати показ, а потім – “вмило руки”, заявивши, ніби це було рішенням самих організаторів. Але у Туреччині директор фестивалю Азізе Тан чітко дала зрозуміти, що ситуація стала наслідком тиску влади, а місцеві кінематографісти колективно виступили проти цензури. У Росії ж “ЦПШ” навпаки стала владі “підігрувати”, закликавши продовжувати в тому ж дусі та “посилити контроль за прокатом фільмів, які мають соціально значущий контекст”.
Здавалося б, до чого тут Україна? Однак виявилось, дію російської цензури може бути поширено і на нас.
Слідом за “ЦПШ” заяву про скасування вже українського прокату “Номеру 44” зробила вітчизняна компанія Multi Media Distribution. Вона повідомила – “ЦПШ” є правовласником фільму “Номер 44” на території СНД і, зокрема, в Україні також, та відкликав ліцензію на український прокат стрічки. Тим самим слухняно виконавши ідеологічну забаганку російського міністра.
Покази стрічки були заплановані у 20 містах України, більше ніж на 60 екранах. Було проведено рекламну кампанію. “Номер 44” отримав прокатне посвідчення від Державного агентства України з питань кіно, обов’язкове для публічного демонстрування фільмів. Тобто у нашої влади до фільму не було жодних претензій. На відміну від Міністерства культури РФ, з цензурного рішення якого легальний доступ до “Номеру 44” українським глядачам тепер заблоковано.
В умовах ідеологічної війни Росії проти України цей кричущий випадок мусить бути не просто засуджений, а стати поштовхом до активних дій нашої кіноспільноти із формування нової архітектури відносин в аудіовізуальній сфері – минаючи посередництво Росії в усіх тих випадках, коли йдеться про домовленості з неросійськими партнерами. Зазначу, що до виробництва “Номера 44” Росія не мала жодного стосунку – це копродукція США, Великобританії, Чехії та Румунії.
Скидається на те, що тепер, не маючи змоги тотально контролювати інформаційний простір України шляхом демонстрування власного ідеологічного продукту (закон, який широко забороняє російську мілітарну пропаганду в аудіовізуальній сфері, почне діяти від 4 червня) – Росія починає контролювати його шляхом недопущення в Україну творів мистецтва, які вирізняються від її примітивних пропагандистських настанов.
Зробити крок від Москви буде непросто. Угоди на прокат фільмів підписано на кілька років уперед (“ЦПШ” придбала “Номер 44” ще 2011 року). До того ж зарубіжним кіновиробникам донедавна модель співпраці з росіянами, які купували права на “територію” (з Україною включно), подобалася. Адже позбавляла мороки самостійно опікуватися кількома невеликими кіноринками, з яких турбот отримуєш більше, ніж фінансової вигоди. Зрештою, подобалася така модель роботи і багатьом формально українським кінодистриб’юторам, які насправді є або “дочками” відповідних російських компаній, або надзвичайно тісно пов’язані із ними.
А втім, зважаючи на започатковану росіянами практику унеможливлення показу “невгодного” кіно, вітчизняні дистриб’юторські компанії таки мають стати українськими по суті, домігшись укладання із неросійськими правовласниками прямих угод. Інакше, за умови посилення шизофренічно-імперського цензурного свавілля, їм просто не буде чого показувати
Сергій Васильєв, для ТСН.ua