Режисер Шерон Магуайр
У ролях: Рене Зеллвегер, Колін Ферт, Патрік Демпсі, Емма Томпсон
Universal Pictures, США, 2016 рік

Від 15 вересня 2016 року в широкому українському кінопрокаті – так само як і в світовому – демонструють комедію «Дитина Бріджит Джонс», третю романтико-комедійну інсталяцію з життя британської героїні, що сповідає свої інтимні тривоги власному щоденнику – а з ним і захопленим глядачам.

Третій фільм з’являється після тривалої паузи, що її відображено і на екрані – час поміж фільмами, фактично, дорівнює ходу життя реального – «живих щоденників» Бріджит Джонс – глядачів. Героїні вже за сорок. Особисте життя у неї знову відсутнє: із стримано-благородним правником Марком Дарсі (Колін Ферт) – не склалося, він одружений на іншій. Натомість, із роботою усе непогано – Бріджит успішно, хоча і не без курйозів, працює в стресових умовах продюсування новин, насолоджуючись медіа-процесом.

А от із зовнішністю – просто прекрасно – акцент на виключності нового спортивно-омолодженого образу героїні автори фільму роблять невипадково, щоб узгодити дещо змінений вигляд Рене Зеллвегер із екранною пам’яттю про її персонажа. Зазначу, що зовнішні зміни не заважають актрисі відроджувати переконливий емоційний образ Бріджит Джонс – вона виявляє у ролі істинний акторський професіоналізм, максимально точно відтворюючи психологічні маркери персонажа, утретє входячи у ту ж воду.

Власне, таким входженням у стару воду, яке ніби магічно долає закони народної мудрості, закладеної у знаному прислів’ї, можна назвати і весь фільм загалом – він точно передає атмосферу класичних (уже тепер класичних) стрічок. Хоча, все ж, частково відходить від них – знижуючи градус драматичної напруги на користь приємності зустрічі зі старими екранними друзями.

Стрічка починається із двох подій, що підштовхують героїню знову відкрити себе до життя, – власного дня народження, на який ніхто не поспішає, але про «цифрову» складову якого усі голосно говорять, та поминальної церемонії за видавцем-донжуаном-коханцем (що його у двох попередніх фільмах майстерно грав Г’ю Грант), який загинув десь в авіакатастрофі – аж так, що тіла не знайшли. Персонаж у фільмі все ж існує – у вигляді плакатного фото, на якому постає звабливо усміхненим, із широко розстібнутим комірцем сорочки. У церкві під час служби воно засмучує не один десяток східноєвропейських моделей.

«Пам’ятаючи про смерть», Бріджит Джонс вирішує насолоджуватися життям: відправляється на музичний фестиваль, де має п’яний секс із невідомим красенем (ним виявляється американський мільйонер – гуру налагодження відносин за комп’ютерними алгоритмами у виконанні Патріка Демпсі), а за кілька днів – кохається ще й зі «старим знайомим» Марком Дарсі, дізнавшись, що у того сім’я не склалася і він готується розлучатися. Наслідком відродженого статевого життя стає вагітність – і пов’язані із нею подальші романтико-комедійні пригоди героїні та двох кандидатів у татусі.

Глибинного драматизму у новоствореному любовному трикутнику нема. Єдина по-справжньому драматична ситуація, яка можлива в житті героїні, – це втрата дитини, переривання вагітності. На щастя, творці стрічки не йдуть шляхом румунського ново-хвильового драматизму, натомість стверджуючи оптимістичний лозунг життєвої самодостатності жінки.

Бріджит Джонс, підтримувана в тому своїм гінекологом-акушером (Емма Томпсон), вирішує, що в разі чого і сама дитину виховає і виростить: навіть попри проблеми на продюсерській роботі, які виникають із приходом «молодої команди» довгобородих хіпстерів. Спроби героїні закріпитися в нових умовах відроджують комізм виробничих сцен перших фільмів, використовуючи для того схожі прийоми і частини тіла (зокрема, оголені сідниці).

Так само не страшить Бріджит Джонс і дилема вибору – чоловіки, з якими вона скочила у секс, не несуть для неї загрози. Американський мільйонер виявляє себе привабливим і щирим, позбавленим зла. Ну, а про людські чесноти Марка Дарсі глядачам усе відомо ще із попередніх стрічок – вони лише поглибилися, укорінившись в його глибоких морщинах. Саме Бріджит Джонс має реальну силу впливати на чоловіків, а не вони на неї.

Відтак, може виникнути спокуса розглядати «Дитину Бріджит Джонс» із позиції торжества «жіночого», його ширшого ствердження у суспільстві, адже навіть проблеми, із якими герої стикаються дорогою до пологового будинку, виникають через жінок – демонстрацію дівчат із панк-гурту на кшталт «Pussy Riot», які перекривають лондонські шляхи, вимагаючи свобод.

Однак, такий – жіночо-торжествуючий – погляд буде хибним – і не лише з соціологічної точки зору (адже навіть рівності соціально-економічної чоловіків і жінок досі не досягнуто, не кажучи про суспільну першість жіноцтва), або з точки зору комедійної (у фільмі зі здоровою життєвою мудрістю та оптимізмом жартують і над жінками, наголошуючи, що чоловікам не варто бути під час пологів: «Це все одно, що дивитися, як палає улюблений паб»).

Зрештою, такий погляд буде хибним суто із художніх міркувань, оскільки справжнім, наповненим життям героєм стрічки – поруч із безумовною фавориткою Бріджит Джонс – постає чоловік – Марк Дарсі у виконанні графічно постарілого Коліна Ферта. Він проривається крізь затиски стриманого характеру і нервових спазмів витягнутого аристократичним стражданням чола до кохання і сімейного затишку, даруючи загальнолюдську надію.

Насамкінець, слово про український переклад фільму. В силу чинних тенденцій перекладачі комедій намагаються прив’язати дійство до наших соціокультурних реалій. У випадку «Дитини Бріджит Джонс» – також. Один із епізодичних персонажів каже тут, що він – із Глевахи. Однак, міцно вкорінена в британський світ історія не надто добре реагує на спробу наповнити її «українським». Витівка видається задешевою і нічого цінного до стрічки не додає.

Сергій Васильєв