Режисер Пітер Берг
У ролях: Марк Волберг, Курт Рассел, Джон Малкович, Джина Родрігез, Кейт Гадсон та інші
Lionsgate, США, 2016 рік

Від 29 вересня 2016 року в українському прокаті демонструють фільм-катастрофу «Глибоководний горизонт», присвячену жахливій аварії на нафтовій платформі у Мексиканській затоці, яка відбулася у квітні 2010-го, спричинивши найбільший вилив нафти в історії США.

Щоправда, сам фільм про наслідки того виливу нафти для світової екосистеми (чи-то пак, навіть для екологічного добробуту США) говорить неохоче, обмежуючись фінальним інформаційним текстом – констатацією кількості барелів, що вийшли на поверхню, та кількості днів, протягом яких марно намагалися загасити пожежу. Оптика авторів зорієнтована аж ніяк не гармонійному узгодженні людини і природи, що її оточує. Навпаки – виключно на «людське, занадто людське». Режисера Пітера Берга цікавить людина, що постає у боротьбі із природою. І перемагає. Навіть ціною екологічної катастрофи.

Нафта – не корисна копалина, що залягає на глибині, а монстр, якого людина має здолати. Таку історію розповідає мала донька головного героя, готуючись популяризувати роботу батька у шкільній доповіді. Майк (Марк Волберг) працює на нафтовій платформі, лагодячи там усю можливу техніку-електрику. Донька – завченими від батька словами і прикладами – пояснює за сніданком на банці з «Кока-Колою», яким саме чином роблять дірку в землі, щоб викачувати нафту, і як заливають у ту дірку спеціальний розчин, аби не випустити «нафтових монстрів» на волю. Щоправда, демонстраційний експеримент іде не за планом – шипляча солодка маса вичавлюється на гору, заливаючи кухню. Під сміх сім’ї, яка не вбачає у тому прелюдії до катастрофи.

Таким простим прикладом Пітер Берг спільно із сценаристами Метью Майклом Кернехеном і Метью Сендом демонструє і подальшу логіку катастрофи, що сталася на «Глибоководному горизонті» – нафтовій платформі у Мексиканській затоці, яка мала підготувати родовище до приходу нафтовиків, що системно викачують «чорне золото». Майк і його донька особливо підкреслюють розвідувальний – а отже більш небезпечний – характер такої роботи, пишаючись ризикованою боротьбою із природою, яку прирівнюють до монстра.

Водночас, окрім примітивного (і дійсно такого, для дітей бо молодших класів підготовленого) тлумачення катастрофи цей стартовий епізод гармонійного сімейного сніданку напередодні батькового виїзду на чергову зміну на «Глибоководний горизонт», слугує впровадженню фільму – від самого початку – в поле дії американського міфу, з якого і постає-проростає справжній герой – пересічний сім’янин силою професії та обставин кинутий у полум’я подвигу.

Сцени сімейного затишку нагадують ідеальний світ телевізійного серіалу. Члени сім’ї кохають один одного і м’яко демонструють це у коротких сценах, кожна із яких є чітко продуманою, незайвою. Донька повідомляє, що не стукала до батьків, які займалися вранішнім сексом, бо хоче братика. Сам вранішній секс засновано на іронії: подружжя вирішує скільки часу буде їм займатися – від тридцяти секунд до півтора хвилин. Зрештою, цементує відносини чоловіка і дружини також і негативне ставлення до дружининої матері. Гармонія повсюди.

Окрім Майка із демонстрацією «допрофесійної» сторони життя у фільмі виведено лише одного персонажа – рульову нафтової платформи Андреа (Джина Родрігез). Вона намагається поїхати на роботу, завівши класичний «Мустанг», але той замість бажаних кінських сил видає лише чорний дим. Тож довозить її хлопець на мотоциклі. Майк обіцяє дівчині допомогти полагодити авто. І нагадає їй про обіцянку під час катастрофи.

Ефективність таких сцен, що малими деталями і самою манерою зйомки наближають простих глядачів до простих героїв, нагадує режисерську манеру Клінта Іствуда, осучаснену більш показним характером «героїчного», яке виводиться на перший план. Але сам по собі зміст демонстрованого подвигу, скоріше, нагадує про радянські міфи-звершення – засновані не так на слідуванні кодексу і виконанню правильних дій, як на подоланні обставин, спровокованих нехтуванням правил і норм.

У тому «Глибоководний горизонт» постає своєрідною антиномією «Саллі», нового фільму Клінта Іствуда, що також йде кінотеатрами нині, оповідаючи про реальний подвиг пілота, що посадовив літак із людьми на борту, в якого відмовили обидва двигуни, на води Гудзону. Але якщо пілот на прізвисько Саллі діяв за інструкцією, доповнивши її сорокалітнім професійним досвідом і швидко прийнятим рішенням, яке виявилося єдино правильним, то працівники нафтової платформи – як то продемонстровано у фільмі – скоріше робили усе навпаки, власними діями збільшуючи ризик катастрофи, аби потім героїчно рятуватися від вибуху стихії.

Пітер Берг підкреслює наявність таких порушень правил, розбалансованості у діях персонажів, яке призводить до трагедії, тиску на їх ризиковані рішення потужних фінансових чинників – «Глибоководний горизонт» на чотири десятки днів вибивається з графіку, до того ж його планують переводити на нову місцину розробки. Але воліє, скоріше, акцентувати на силах природи, що діють проти людей, аніж на людях, які йдуть проти здорового глузду. Зрештою, у фільмі вибух стихії постає взагалі своєрідною фатальною необхідністю: про катастрофу герой говорить на чорному фоні стартових титрів, даючи свідчення перед комісією. Відтак, його «катастрофічне» майбутнє вже з нами.

При тому саме другий – власне, присвячений «професійному», – акт фільму, в якому показано напружений виробничий процес і динаміку колегіального приймання рішень, видається найцікавішим, розкриваючи негероїчний людський фактор, що призводить до катастрофи. Коли навіть рішучий керівник нафтової платформи у мужньому виконанні Курта Рассела все ж дає слабину, дозволяючи ризиковану дію і пристаючи на пропонований комерційними інтересами замовника хід подій.

Автори майстерно стискають комунікаційну напругу, створюючи детективну історію на рівному місці. Для того, щоб завершити роботи на платформі, треба пересвідчитися у міцності залитого на глибинах морських фундаменту, який стримує нафтові шари. Але чи були проведені фахові діагностичні процедури і чи є офіційний висновок про них, дізнатися украй важко (не допомагає в тому і порушений на нафтовій платформі телефонний зв’язок). Просте, здавалося б, запитання передається від однієї виробничої ланки до іншої, розмиваючи відповідальність і не даючи певності. У тому стрічка є прекрасною ілюстрацією складнощів отримання управлінської інформації взагалі. У випадку із «Глибоководним горизонтом» – фатальних.

Дають у другому акті й принагідну американську житейську мораль, знову ж таки, засновану на примітивній боротьбі людини із природою. Майк пояснює представнику British Petroleum (Джон Малкович), який тисне на усіх, аби вони швидше завершили роботу, особливості ловлі сомів: для того, щоб робити це голіруч, встромляючи сому руку у пащу, треба бути спеціально підготовленим. «Глибоководний горизонт» такою підготовкою знехтував, вочевидь.

Втім, роблячи такі висновки, слід нагадувати собі про особливості роботи пам’яті: критичні міркування щодо персонажів фільму – у томи числі головного героя, який також не без професійного гріха, – виникають під час перегляду стрічки, спираючись на знання про те лихо, яке відбудеться пізніше, і про яке герої ще й гадки не мають. І дуже добре, що режисер не виводить ці знання на перший план, концентруючись на живому перебігу часу, часу відтворюваного, часу, коли «майбутнього» ще не існує.

Власне, третій акт стрічки, присвячений «героїчному», цілком заглиблюється у цей реальний час – який існує лише тут і зараз. Дія розгортається на нічній палаючій нафтовій платформі, сповненій полум’ям, димом, розпеченою смертю, від якої прагнуть врятуватися герої. В реальності від вибуху до прибуття до «Глибоководного горизонту» перших вертольотів рятувальників минуло тридцять п’ять хвилин. Приблизно стільки ж часу триває і хід максимально напружених екранних подій, де мужність і справжній подвиг втілюють себе у великих і малих деталях.

При тому в цьому акті продовжує розвиватися і тема професійної відповідальності та діяння за інструкцією, яка ще більше посилює смислові зв’язки фільму із «Саллі» Клінта Іствуда. Рульова нафтової платформи Андреа, розуміючи, що не може втримати її над свердловиною, розглядає можливість запустити механізм, який обріже трубу, якою має йти нафта, і тим самим, закривши їй хід, припинити катастрофу. Разом із тим такий крок перекреслить і багатомісячну роботу компанії, спровокувавши багатомільйонні втрати. Повноважень на такі дії у неї немає. Дилема героя трагедії часів французького класицизму – вибору між почуттям та обов’язком – знаходить чергове втілення в живих умовах технологічного часу.

Втім, на відміну від театральної класики, життя, демонстроване Пітером Бергом, береться саме у його банально-людському. Індивідуалізованому, втіленому у долях конкретних осіб, що домінують над загальними – планетарними – наслідками екологічної катастрофи, прямими чи опосередкованими учасниками якої ці особи стали. Тож вибір між совістю та інструкцією відходить на другий план перед визнанням значущості людського самого по собі – у фіналі, що зводить Майка у сімейній зустрічі, сповненій відкритими емоціями, непідробними слізьми.

Сила сповненого патріотизму американського кіно, уособленням якого значною мірою і є творчість Пітера Берга, повною мірою виявляє себе у фінальних кадрах стрічки, які йдуть за тим, – документальних світлинах, на яких довгий час показують одинадцятьох працівників нафтової платформи, які загинули у катастрофі. По черзі називаючи імена кожного, одного за одним. Постулюючи надзвичайну важливість людського життя.

Під час перегляду ловиш себе на думці, що таким могло бути кіно про Чорнобильську катастрофу – про подвиг тих працівників атомної електростанції, які попередньо припустилися жахливих помилок, або ж дали іншим їх зробити, занапастивши світ, але й самі наклали життям, рятуючи інших і спокутуючи власні гріхи, які, при тому, втрачають «власність», перетворюючись на фатальну силу. У цьому, повторю, «Глибоководний горизонт» має певні конотації з радянським кінематографом.

Зрештою, останні міркування, безпосередньо з фільмом не пов’язані.

Про тіло. У фінальних кадрах стрічки представлено справжнього Майка з «Глибоководного горизонту», від реальної історії якого вибудувано екранний образ Марка Волберга. Представлено і його сім’ю – доньку і дружину. Дружину, варто зазначити, достатньо дебелу, в тілі. У фільмі її грає Кейт Гадсон. Актриса, яка, вочевидь, своїми доволі мініатюрними формами має уособлювати голлівудські уявлення про тілесну міць. Широкий екран, попри запевняння продюсерів, кілограмів не додає.

Про маркетинг. Афішу фільму, в якій з-під бюсту Марка Волберга вивергає вогняне полум’я палаюча нафтова платформа, цілком можна використовувати для реклами медичних препаратів, які тамують печію.

Сергій Васильєв