Режисери: Кайл Балда, П’єр Коффен
2015, США, Paramount Pictures

Від 9 липня в українському прокаті – повнометражна анімаційна стрічка «Посіпаки», що у ній Голлівуд вчергове переконливо демонструє як можна з обрізків кіноплівки зробити комерційно успішне – і по-своєму мистецьке – кіно.

Ідея фільму з обрізків кіноплівки, того, що не потрапляє в казан завершеного твору належить передовсім світу авторського кінематографа. Прикладом такого підходу може слугувати творчість французького режисера Філіпа Гарреля, що його експериментальні німі кінороботи 1970-х років – зокрема «Високі самотності» – були виконані саме з таких методологічних позицій: чорно-біло концентруючись на жіночих обличчях, свідомо – і фрагментарно – вихоплених з лімбу, розташованого поміж стихіями життя і мистецтва.

У Голлівуді з обрізків плівки також було роблено кіно, але, звичайно, дещо інакше. Як-от стрічка «Прокидайтесь, Рон Бургунді: Втрачений фільм» (реж. Адам Маккей). Фільм, звичайно, не «втрачений» (бо ж існує), а «потенційний» – той, що міг би бути зробленим для широкого розрекламованого прокату, але таким не став: завдяки сценарним композиційним зусиллям і закадровому голосу оповідача у цьому «альтернативному» творі були пов’язані в одне ціле усі ті імпровізації та екранні анекдоти, які не увійшли до корпусу комедії «Телеведучий: Легенда про Рона Бургунді» того ж таки Адама Маккея, що зазнала широкого прокатного поширення кінотеатрами.

В обох випадках – якими б несхожими вони не видавалися за мистецьким результатом і естетичними підвалинами, відштовхуючись від яких його було здобуто, – утім, йшлося про дещо спільне: прагнення фіксації чистої творчості, непідвладної розрахунку. В обох випадках стрічки поставали з дихання самого життя митця, силою мистецтва (життя в мистецтві). А вже потім, на «другому рівні» творчого процесу – більше аналітичному, аніж інтуїтивному – вони були розбудовані у сталу кінематографічну форму.

Анімаційну стрічку «Посіпаки» – історію коротконогої жовтої дрібноти із великими очима, що говорить приємною абракадаброю, – зроблено інакше. Її від початку засновано на (багато в чому нетворчій) калькуляції, комерційному продюсерському розрахунку, що визначає жорсткі рамки подальших мистецьких актів і не передбачає ігрових варіацій із результатами виробленого поміж межових прапорців задуму «продукту». Натомість «обрізками кіноплівки» (радше, «цифри») тут постають самі персонажі – другорядні фігури обслуговуючого персоналу, пред’явлені у двох успішних частинах анімаційної історії «Нікчемний я», які отримують самостійне – незалежне від власного господаря-лиходія – екранне життя.

Від першої до другої серії «Нікчемного Я» увага авторів до персонажів посіпак зростала, аби тепер забезпечити їм повноцінну екранну самореалізацію, вивівши на перший план. Схожого розвитку – усамостійнення – свого часу зазнала білка із анімаційного серіалу «Льодовиковий період», пригоди якої – що існували паралельно «титульному» сюжету і також були позбавлені взаємоузгоджених артикульованих висловлювань персонажа – привертали високу автономну увагу глядачів. Щоправда, шлях до авансцени посіпаки пройшли швидше – очевидно, в силу своєї численності, що дозволяє урізноманітнити екранну жовту масу оригінальними гумористичними мотивами.

Стрічку «Посіпаки» присвячено передісторії знайомства малих жовтих істот із їхнім нинішнім господарем – головним лиходієм усього світу та головним героєм дилогії «Нікчемний Я», власне – пошуку посіпаками собі господаря. Важливу роль у ній відіграє голос за кадром. Він коментує окремі події, що відбуваються із жовтими персонажами – адже самі вони говорять емоційне казна що. Виявляється, посіпаки існували від давніх часів – і завжди служили найсильнішому. Короткі замальовки такої служби – вельми невтішної для попередніх господарів посіпак – показано у перші хвилини стрічки. І динозаври, і первісні люди, і фараони – усі стають жертвами безглуздого ентузіазму і дій обслуги, що стоїть, по суті, більше на сторожі еволюції, аніж власних хазяїв.

Зрештою, після чергової невдачі, яка – традиційно – закінчується для їхнього господаря фатально, посіпаки приходять жити у холодну віддалену печеру. Але із часом починають нудити світом і втрачають будь-яку активність, адже не мають більше сенсу життя, що полягає для них у служінні сильному (і злому). Витягнути плем’я із депресії вирішує один з найактивніших жовтяків і – спільно з двома обраними помічниками не надто гострого розуму – відправляється у далекі краї – власне, США – аби знайти лиходія, якому посіпаки могли б із ентузіазмом служити надалі. На дворі – 1960-ті роки і такого лиходія знайти неважко – достатньо поїхати на спеціалізований конвент, що його злі світу цього проводять у Флориді. Головний лиходій тут – гостроноса англійка Скарлет Противсіх. Вона не проти взяти собі посіпак у прийми, якщо вони виконають її виробниче завдання – викрадуть корону Британської імперії.

Антураж лиховісного злодійства, представлений у фільмі, сповнено іронічними нотами перших шпигунських історій про Джеймса Бонда та решти розважальних фільмів такого штибу (зокрема, серіалу «Місія неможлива» – в аспекті нездійсненної складності викрадення корони, виконуваного із усіма необхідними для того хитрими технологічними пристосуваннями). Йдеться саме про емоційний флер без сутності, адже «Посіпак» позбавлено екранного проживання кривавого результату злочинних діянь, нескореного драматизму, страхітливого жаху смерті. Попри те, що смертей у фільмі чимало, адже усі попередні господарі посіпак гинуть – часто у болісний спосіб.

В реагуванні на такі епізоди насильства і смерті виявляє себе неочікуваний парадокс анімаційної – розрахованої на дітей – історії: зло постає на екрані у привабливій обгортці і, хоча й отримує покарання (одне з них – в особі тих таки посіпак, чий ентузіазм приводить лиходіїв до фіаско), все одно – лишається емоційно теплим і більш-менш прийнятним для глядачів, своїм. І смерть, і насильство у фільмі є, по суті, компонентами, що стверджують «правильність» світобудови, і нерідко викликають співчутливу – навіть радісну – посмішку.

Якщо облишити осторонь цей непривітний сценарний «курйоз», «Посіпаки» постануть професійно виробленою історією, що функціонально чітко виконує поставлене перед нею завдання – зробити другорядних епізодичних персонажів центром анімаційного всесвіту. І при тому виявляє себе вельми продуманою та сповненою точних психологічних спостережень (там де вони взагалі можливі в силу особливостей дійових осіб), гуманістичних прагнень ствердити соціальну рівність, ба навіть з певними натяжками може розглядатися як вельми своєрідна – «обрізана» розміром персонажів – розповідь про «просту людину», що вершить непросту Історію.

Відтак, мотивацію злочинів головної лиходійки Скарлетт Противсіх знаходимо в її минулому: вона намагається компенсувати дитячі травми бідності та невизнання; королева представлена у стрічці із людським обличчям: її привітність доходить ступеню «своя в дошку»; а жовті коротконогі посіпаки захоплюють увагу глядачів – головно майстерним виконанням гумористичних трюкових сцен, які автори фільму щедро нанизують одна на одну. Екстравагантність поведінки посіпак народжує повсякчасні можливості для комікування. Воно дозволяє дивитися стрічку з будь-якого місця та, за великим рахунком, у будь-якій послідовності епізодів – і то без істотної втрати смислової вартості твору, адже розтлумачений сенс подій тут має меншу цінність за сам цих подій екранний розголос (та ще й у 3D, у ньому зроблено фільм).

Посіпаки, безумовно, захоплюють орієнтованих на дитячу розвагу глядачів – це сімейне кіно. Але у першу чергу персонажі захоплюють (власне, вже захопили) Голлівуд. Адже вони – опортуністи, багато в чому схожі на переважну більшість продюсерів Фабрики мрій. Тільки от простота прагнення посіпак – скористатися влучною нагодою, аби зробити своє життя кращим, пішовши у служіння потужним силам зла; а простота прагнення голлівудських продюсерів – скористатись влучною нагодою, аби заробити якомога більше грошей, пішовши у служіння потужним доларовим фігурам. І жовті анімаційні створіння виявляються вельми ефективним інструментом такого «касового» продюсерського служіння.

Епізодичність, короткочасність і дивертисмент, характерні для екранної поведінки персонажів фільму, виявляють себе повною мірою вже по завершенні тривалої ходи титрів «Посіпак» – кадрами спеціально створеного кількахвилинного музичного ролику, своєрідного циркового параду, що дозволяє персонажам – всім і кожному – пройти світами 3D-екрану, в черговий раз продемонструвавши себе – і свої анімаційні чесноти – глядачам. Варто дочекатися, щоб отримати концентрат анімаційного щастя, що існує поза розказаною історією. Доводячи, зрештою, цієї історії необов’язковість.

Сергій Васильєв