Режисер: Кріс Коламбус
У ролях: Адам Сендлер, Кевін Джеймс, Мішель Монаган, Пітер Дінклейдж
2015, США, Columbia Pictures
Від 23 липня в українському кінопрокаті – голлівудська комедія «Пікселі», що знаходить власну оригінальність в безмежному повторенні повтореного.
Стрічку значною мірою інспіровано екранним образом Адама Сендлера, твореного ним останню чверть століття, й уточнено епізодичною участю його акторської команди, що віддано іде за комедіантом багато років. Колись, на самому початку 1990-х років, талановитий американський жартівник успішно переніс свої невеликі гумористичні замальовки із телевізійного шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі» на великий екран, довівши їхню еластичну здатність повноцінно функціонувати у ритмі не лише п’ятихвилинної гуморески, але повнометражного кіно. А разом із тим – простягнув руку професійної допомоги друзям-товаришам-акторам других ролей, залучивши їхні (часом, доволі «вузькі») таланти до роботи над власними кінороботами. Вірніше, до роботи у власних кінороботах.
Модель експлуатації телевізійного штампу і співпраці із штампами-виконавцями виявилася успішною. При тому свою успішність виявила на тривалому часовому проміжку, протягом багатьох літ із необхідною регулярністю долаючи фільмами-касовими перемогами сумніви, що – так само регулярно – були з’являлися у кінематографічному середовищі з огляду на природу пропагованого Адамом Сендлером гумору – не надто високого штибу, принципово позбавленого навіть натяку на інтелектуальність і водночас розквітчаного широкою посмішкою блискучої американської Мрії (де «М» сяє жовтим сяйвом логотипу «Макдональдза» й захоплює антуражем переповнених полиць гіперМаркету).
Тож із часом «серіальний» підхід телевізійного шоу з набором привабливих доброзичливих образів, що їх можна із тижня у тиждень, із року в рік демонструвати вдячним глядачами, у кінематографічній роботі Адама Сендлера лише закріпився. І власні – доволі рідкісні й не надто вдалі – спроби талановитого актора вийти за межі комедії у поле драматичного кіно парадоксальним чином посилили цей штамп-вектор, продемонструвавши особливу природу його акторської гри, що – як і будь-яке породження телевізійної масової культури – біжить опорної реальності на користь образів, сконструйованих з більш-менш неоригінальних напівфабрикатів, які існують у віртуальному світі колективних фантазій.
У «Пікселях» функціонує типовий «козирний» персонаж Адама Сендлера – оптимістичний американський хлопець зі статками і соціальними успіхами трохи нижче середніх, із широкою американською посмішкою, міцно вмурований у масову американську культуру з її пріоритетами, ідеалами і способом дій: такий, що з ним хочеться заприязнитися і випити пива навіть американському президенту (Кевін Джеймс), який на початку стрічки таке пиво з героєм п’є. Образ американського президента у «Пікселях» (а він із героєм Адама Сендлера товаришує із дитинства) також викоханий американською моделлю світосприйняття, де прямодушність і щирість важать більше за професійні якості лідера: один із перших жартів, пов’язаних із його президентством, полягає у тому, що він не вміє читати і виявляє це, затинаючись, коли розповідає діткам казочку під час візиту у школу (читати дітям казочки у школі, до речі, саме собою – канонічний образ демонстрування президента найпотужнішої у світі країни у голлівудському кіно).
У юності герой Адама Сендлера вправно грав у відеоігри на ігрових автоматах і навіть змагався за корону чемпіона світу. Однак, програв фінальний поєдинок, що, судячи з усього, дещо підрізало його талановиті крила. Тавро невдахи (звичайно, відносного, адже він посів друге місце, та й ніхто окрім нього вже і не пам’ятає «автоматні» баталії початку 1980-х років), яке він досі несе на собі, герой отримує можливість зняти, врятувавши світ від інопланетної загрози, що прийшла у формі аркадних ігрових-автоматних ігор: так історія про другий шанс і спокуту – ще один канонічний голлівудський сюжет – отримує неочікувані героїчні інтонації міжпланетного масштабу, а віртуальність екранного світу подвоюється пікселями відеогри.
Подвоюється вона, власне, тому, що «нормальна» Америка, представлена у фільмі до початку позаземного вторгнення, – несправжня, шаржована, є країною голлівудських фільмів, що відштовхується від цифрових, навіть не плівкових образів, і тим більше не від життя. А головне, що так само несправжнім є і герой, що виявляє себе невдахою (та й то дуже відносним) лише на магістралі сюжету – змаганнях у відеоігри, для яких має талант, але не має впевненості у собі, втраченої багатолітньої давності поразкою. Натомість в усіх інших соціальних сферах – отримує автоматичний і надзвичайно масштабний, особливо як на свої «стартові» позиції, успіх, постаючи людиною, що здатна легко знайти мову із усім світом – із раптово зустрінутими чужими дітьми, із щойно розлученою інтелектуально, соціально, економічно та політично вищою за нього жінкою (Мішель Монаган), ба навіть із тими таки прибульцями. В ілюзії кривих дзеркал лакованої ірреальності американського кінематографа він отримує бажаний успіх-результат без зайвих зусиль, порухом пальців кіносценариста клавіатурою.
За великим рахунком, головний герой і сам постає елементом відеогри, особливо коли бере участь у битві з прибульцями, перебраними на класичних цифрових персонажів ігор 1980-х років: персонажів масштабних, що перетворюють місто на великий – тепер по-справжньому бойовий – майданчик міжпланетної війни (за сюжетом на початку 1980-х років у космос було надіслано повідомлення зі зразками масової американської культури, у тому числі прикладами відеоігор, які іншопланетяни розцінили як прояв земної агресії й нанесли удар у відповідь – тими таки «ігровими» засобами). Відтак, сама продуктивна ідея (також, за великим рахунком, не надто оригінальна, згадаймо «Матрицю») через свідомий – ба навіть демонстративний – примітивізм свого втілення, втрачає потенціал. Впровадити комп’ютерний простір у реальне життя не вдається. Адже його впроваджують в алгоритми сценарних схем, далеких дійсності настільки, що вони навіть не творять альтернативу реальності – існують до неї паралельно.
Шаблонними виявляють себе і персонажі, що оточують головного героя – за необхідності, аби не викривити його образ, але також за бажання творців робити «традиційно», посилено відтворюючи на ксероксі Голлівуду уже відомі, заяложені варіації образів схиблених, збочених, параноїдальних сил, перебраних в людську подобу і втілених вірною екранною акторською командою Адама Сендлера. Зрештою, внаслідок такого підходу шаблонним у «Пікселях» виринає саме людське страждання, що розгортається другим – ледь не пейзажним – планом паніки мас, підданих інопланетній анігіляції.
Із цими людьми, представленими саме схвильовано-розбурханою масою, глядачі за жодних обставин не мусять ідентифікувати себе: автори фільму роблять усе від них залежне, аби ігнорувати драматизм нищення людства, що чиниться на екрані. Таке ігнорування численних болісних аспектів дійсності заради голосного – до болі у вухах – сміху, який щокадру уявляється авторам фільму, вдається їм чи не найкраще. І це – їхній усвідомлений крок, адже на рівні продюсерського розумування «Пікселі» цілком вправно дають собі раду із можливим обуренням аудиторії, «знімаючи» потенційно гострі екранні моменти тоді, коли вони можуть зашкодити бізнесу. Саме тому для китайських глядачів були підготували спеціальну версію стрічки, у якій ожилі комп’ютерні істоти не знищують Великий китайський мур. Аби ніхто з китайців (або ж китайського політичного і цензурного керівництва) не образився, «образивши» у свою чергу економіку фільму.
Але те, що самі по собі «Пікселі» багато в чому є образою здоровому смаку та оригінальному, дотепному гумору – авторів не бентежить і не обходить. Навпаки, їхня робота із гумором, спеціально витриманим у підлітковому стилі, передбачає творення жартів, орієнтованих нижче людського пупа. Жартуючи, сценаристи «Пікселів» займаються саме роботою – важкою та цілеспрямованою, що демонструє м’язові зусилля гумористів, які провокують глядачів на усміх численними спеціально підібраними примітивними деталями, що з фатальною обов’язковістю присутні ледве не в кожному міні-епізоді. Такий труд виглядає титанічним і сізіфовим водночас, адже формулу підліткового жарту у «Пікселях» накладено на вже постарілих героїв. Тож жарти виходять збоченими і розбурханим тестостероном, але позбавленими наївності молодого віку; зберігають деяку підліткову агресію, але не шарм юності. Обрана стратегія передбачає радше упокорення глядачів гумору, аніж його безпосереднє – від початку – емоційне прийняття.
Разом із тим заявлені – нехай і примітивні – правила гумористичної гри реалізовано послідовно. Саме у незмінності курсу, безоглядному зануренні у викохану форму автори, зрештою, знаходять свій – відносний – успіх, розмістивши традиційні моделі персонажів у вигадливих комп’ютерних обставинах і цілеспрямовано силуючи глядачів усміхатися до них, виробляти до того механічну звичку. Та зрештою, попри агресивний оптимізм своїх творців, ці персонажі, занурені у реалії сучасної інформаційної ери, виглядають дещо розгублено, випромінюючи ностальгійний сум за втраченим минулим, яке вже не вернеш: молодістю, що припала на 1980-ті роки, коли підлітковий характер жартів виглядав адекватно і не дисонував із підтоптаним виглядом героїв, що вже давно пройшли пів шляху свого земного життя.
Така ностальгія проявляється і в еротичних фантазіях (персонаж Пітера Дінклейджа жадає сексу із підстаркуватою телезіркою Мартою Стюарт, реалізуючи, за великим рахунком, гумористичний пасаж телевізійного шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі», у якому два десятки літ тому над нею жартували, презентуючи напівголою та у чуттєвій манері), і у невеликому моральному неспокої, який висловлюють у фільмі на адресу сучасних комп’ютерних ігор, сповнених кривавого гіперболізованого насильства – зрештою, неспокій щодо тем, неусвідомлених самим фільмом, що прагне ретушувати страждання реальності або банально намагається не помічати їх.
Завдяки ностальгійному вияву плинності часу – пророщеному з простого відчуття, що «раніше було не так, як тепер» – «Пікселі» демонструють власний потенціал відійти убік магістралі заяложеного псевдо-підліткового жартування, розгорнувши плідну ідею перетворення життя на комп’ютерну гру у площинах філософського, соціального, культурологічного розумування – популярно-спрощеного, звичайно, та все ж здатного унаочнити несправжність ілюзорних «комп’ютеризованих» уявлень про світ. А втім, в системі заявлених авторами «Пікселів» координат (так само, зрештою, як у багатьох фільмах Адама Сендлера), можливість сказати більше, десь на споді згадувана і наявна, лишається цілком нереалізованою. У штучному світі «Пікселів» несправжньому немає альтернатив.
Сергій Васильєв