19 лютого 2015 року в малий російський кінопрокат вийшла стрічка Мирослава Слабошпицького «Плем’я».
Подаємо інформацію про її поточні касові збори та реакцію кінокритики на український фільм.
Касові збори
За даними видання «Кинобизнес», за перші чотири дні прокату, з 19 по 22 лютого, стрічку подивилися 753 глядачі. Вийшовши лише на трьох копіях, вона зібрала у російському кінопрокаті 2915 доларів (180 755 рублів). Це дозволило «Племені» посісти 25-е місце за касовими зборами серед стрічок, демонстрованих минулого уїк-енду в Росії.
Натомість, за середніми зборами з кожного екрану «Плем’я» потрапило у топ-десятку (972 долари з копії, дев’яте місце). За цим показником із дев’яти стрічок, які вийшли у Росії у прокат на тому тижні, українська робота стала третьою – після «Приниження» Баррі Левінсона (1706 доларів з копії) і «Батальйону» Дмитра Месхієва (1609 доларів з копії).
Дайджест реакцій
«Плем’я» – це «радикальний і відвертий портрет суспільства, заснованого на насильстві та утиску, що не приймає кохання та не терпить слабкості», підкреслює Антон Долін. Це портрет «руйнівної сили», який «шокує та хвилює глядача, виходячи далеко за рамки так званого правозахисного кіно про проблеми певних упосліджених меншин». При тому «радикальність і натуралістичність сцен насильства та сексу (у «Племені» – НСКУ) є безпрецедентною для пострадянського простору: в новому російського кіно нічого сумірного точно не було» («Вести FM», 19 лютого 2015 року).
Стрічка «не має прямих аналогій із тими подіями, що нині відбуваються в Україні. Але вона ніби акумулювала в собі ту величезну соціальну напругу і загальне пожорсткішання, якими було вагітне українське суспільство напередодні Майдану», вважає Леонід Павлючик. У Мирослава Слабошпицького вийшло «страшне, болісне, гірке, провісницьке за смислом і новаторське за кіномовою кіно – німий крик» («Труд», 20 лютого 2015 року).
«Найкраще те, що до фільму не липне термін «висловлювання». Він – вряди годи – не мітингує (хоча міг би), не закликає і не розповідає із задушевною інтонацією. Мовчить і показує», зазначає Іван Чувіляєв, передбачаючи, що саме це дратуватиме «(пост)радянських» глядачів: «Подивляться – і почнеться: о, цей Слабошпицький своїх героїв не любить, не входить, розумієш, у їхню шкіру, не співчуває і не закликає співчувати, безсердечний».
«Статика, нещадність, холод – звідти, зі світу мистецтва, а не громадянськості, вживання та інших дурниць», продовжує Іван Чувіляєв. Адже чорнуху та жорстокість у «Племені» «також демонстровані холодно, вишукано, майстерно, зі сторони. Так, як їх, зазвичай, і заведено демонструвати в європейській культурі – хоч у румунських нових авторів, хоч у Ханеке або Зайдля. Чим не євроінтеграція – набуття професіоналізму, відточеності, й уже разом із ними – виразності та решти складових споживчого кошику митця» («Фонтанка.ру», 20 лютого 2015 року).
Відсутність у стрічці скандальної спекулятивності підкреслює й Наїля Гольман. Автор «Племені» – «не бог, не слідчий, але уважний хронікер, якому – й це можна відчути – важко лишатися безстороннім, але він все ж лишається таким». Тим самим стрічка «не перетворюється на бойовий листок і не непритомніє синопсисом у фестивальному каталозі. Вона живе – вона ранить і болить. […]. Кричати ми вже давно навчилися, а «Плем’я» пропонує мовчки дивитися прямо, не відводячи очей. На бруд, на смерть – і вчитися виявляти у них надію» («Коммерсант-Ъ-Weekend», 20 лютого 2015 року).
Не оминули своєю увагою кінокритики і рішення Українського Оскарівського комітету віддати перевагу «Поводирю» Олеся Саніна над «Племенем». Про це писали Антон Долін і Леонід Павлючик, а найповніше думку російського кінокритичного середовища висловив Андрій Плахов: «На премію Американської кіноакадемії висунули не «Плем’я», а історико-фольклорну драму «Поводир» Олеся Саніна. Лобісти цього рішення риторично запитували: яким ви хочете бачити імідж України у світі? Хто буде її представляти – сліпі кобзарі на фоні жахів совєтизації («Поводир») або глухонімі підлітки, що продають своїх подруг у сексуальне рабство («Плем’я»)? Патріотичний пафос або чорнуха? Питання приблизно ті ж самі, що й циркулювали на нашій території в момент важкого оскарівського висунення «Левіафана». Усе ніяк не можемо засвоїти просту істину: імідж будь-якої кінодержави створюють не фільми про добру країну, а добрі фільми про країну та світ, яким би цей світ не поставав у суб’єктивній оптиці митця» («Коммерсант-Ъ», 19 лютого 2015 року).