29 вересня 2018 року кінорежисер Марина Степанська опублікувала допис у Фейсбуці про те, що режисерів українських фільмів, які виходять нині у вітчизняний кінопрокат, турбує питання «Як пережити зловтішання?», в якому в якості прикладу «зловтішання» було використано допис «За другий вікенд «Коли падають дерева» подивилися півтисячі глядачів», опублікований БУК.
Зокрема, Марина Степанська написала таке: «Злорадство это сквозит уже в анонсах киножурналистов, в обсуждениях тизеров-трейлеров, фотографиях, даже в сухих отчетах по боксофису, где уважаемый критик внезапно советует продюсерам картины не выставлять свои довольные фото с премьеры в сеть, а вместо этого начать самому покупать билеты на свое кино (sic!).
Каждый имеет право говорить резкие вещи о произведении искусства, в конце концов, это субъективная оценка, пусть и эксперта с широким опытом. Однако ж, такая вещь, как прокат и положение украинского фильма в прокате – ситуация объективная, в том смысле, что каждый киножурналист в курсе (или должен быть) о факторах, которые на него влияют.
- Малое кол-во кинотеатров,
- Плохое оборудование в части из них, которое часто сводит на нет художественные достоинства фильма,
- Низкая рентабельность кинотеатров,
- Отсутствие опыта киносмотрения у абсолютного большинства жителей страны последние 20 лет, etc.
И вот в этом контексте выходят статьи про премьеры с комментариями “очередной украинский фильм тихо упал”.
Да, блядь, не упал он, а привел в кинотеатры 4-10 тыс зрителей. На кино ноунейма с ноунеймами, о котором в публичном пространстве никто ничего не слышал (в том числе и благодаря злорадствующим).
Чего я завожусь? Потому что ваше злорадство, которое есть на самом деле главным симптомом выученной беспомощности (гугл ит), вредит прокату больше негативных рецензий. Потому что вы, дорогие критики и киножурналисты, давая “экспертную” оценку падения фильма в прокате, не упоминая контекста, поддерживаете эту выученную беспомощность у широких, прости господи масс.
Важное уточнение два. Все вышеперечисленное касается, в основном, кино “авторского” (так в Украине называют все, что не про гетьманів, войну и не производства 95-го квартала).
Никто из злорадствующих не удосуживается разобраться, каким образом при таких невыгодных стартовых условиях в прокате, современная кинопропаганда показывает приемлемую кассу (подсказка: возьмите хоть один комментарий хоть у одного директора регионального кинотеатра)».
***
Перш ніж відповісти на репліку Марини Степанської, непрямо адресовану мені (хоча в коментарях, зрештою, було ідентифіковано мене особисто і навіть за мене пояснено мотивацію моїх слів і оцінок і чинники, які зумовили їх), наведу повністю допис «За другий вікенд «Коли падають дерева» подивилися півтисячі глядачів», на якому вона, значною мірою, будує свої аргументи.
«За другий вікенд кінопрокату, з 20 по 23 вересня 2018 року, дебютну стрічку Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» подивилися 489 глядачів.
Касові збори стрічки склали 38 тис. 590 грн.
«Коли падають дерева» демонстрували на 32 екранах – це на 60% менше, ніж попереднього вікенду – за середньої ціни квитка 79 грн.
Інтерес до стрічки у глядачів був вельми незначним – у середньому 15 глядачів на один екран.
Відтак, у порівнянні із першим вікендом, з 13 по 16 вересня 2018 року, падіння касових зборів склало 84%.
У київських кінотеатрах у неділю, 23 вересня, мали відбутися 26 сеансів фільму. Однак, не всі з них відбулися. Сеанс у кінотеатрі «Оскар» у торгівельному центрі Gulliver о 21:40 було скасовано, оскільки до його початку на фільм не було придбано жодного квитка. Тож глядачі, які трохи запізнилися, вже не мали змоги її подивитися.
У цьому контексті продюсерам українських фільмів, які, як виявляється, потрібні вельми невеликій кількості глядачів, варто задуматися над тим, аби замість влаштовувати одну масштабну прем’єру, яка дає кілька сотень фотографій у Фейсбуці та кілька десятків залюблених постів друзів, що робили захоплені селфі із авторами, викуповувати по одному квитку на кожний сеанс свого фільму в тих кінотеатрах, політика яких передбачає показ стрічки за умови придбання навіть одного квитка. Буде більше користі. Хоча й менше публічної «соцмережної» любові.
Загалом, від початку кінопрокату фільм «Коли падають дерева» подивилися 4 тис. 494 глядачі. Касові збори склали 373 тис. 255 грн.»
***
Марина Степанська зазначає, що «злорадство это сквозит … даже в сухих отчетах по боксофису, где уважаемый критик внезапно советует продюсерам картины не выставлять свои довольные фото с премьеры в сеть, а вместо этого начать самому покупать билеты на свое кино (sic!)». І далі додає, що «положение украинского фильма в прокате – ситуация объективная, в том смысле, что каждый киножурналист в курсе (или должен быть) о факторах, которые на него влияют» та наводить такі фактори, які є, на її думку, головними.
З тексту новини добре помітно, що рекомендація купувати один квиток на сеанс фільму в кінотеатрі, політика якого передбачає демонстрування стрічки за умови придбання одного квитка, заснована саме на оцінці особливостей кінопрокату українських фільмів. І в моєму викладі є набагато менш «зловтішною», аніж у гіперболізованій художній інтерпретації Марини Степанської, що створює напружений емоційний фон, але віддаляє від суті озвучених тез і, певною мірою, приписує мені те, що я не говорив.
Якщо вести про особливості кінопрокату українських фільмів, як того прагне Марина Степанська, слід до факторів, які вона наводить у своєму дописі та які, загалом, обумовлюють кінопрокат усіх без виключення фільмів (наприклад, погане обладнання використовують не лише під час показу українських стрічок, а мала кількість екранів не дозволяє розвиватися українській кіноаудиторії в цілому), враховувати чинники, пов’язані саме з особливостями демонстрування вітчизняних робіт, – особливо у другий і подальші вікенди їх кінопрокату.
Один із таких чинників – це мала кількість глядачів на сеансах українських фільмів.
Через таку малу кількість глядачів кінотеатри сеанси українських фільмів нерідко скасовують, навіть якщо на цей сеанс глядач (чи навіть декілька глядачів) прийшли.
Після кількох скасувань сеансів – і появи кількох незадоволених глядачів, у яких сфоромовано відповідне негативне ставлення і до кінотеатру, який не дає їм того, чого вони хотіли, і до українського кіно, яке виявляється вельми «незручним» ще до початку його перегляду, – такі фільми знімають з афіші кінотеатру зовсім.
Через відсутність реалізованого попиту на них.
А в кінотеатрів, своєю чергою, формується упереджене ставлення до українських фільмів, які погіршують їх взаємодію з аудиторією.
Ось, наприклад, як виглядала кілька років тому ситуація із вимогами до мінімальної кількості глядачів на сеансі у кінотеатрах київської мережі «Київкінофільм». Це саме та об’єктивна ситуація, неврахування якої Марина Степанська мені закидає.
Відтак, якщо у авторів фільму є прагнення максимізувати можливості використання тієї невеликої кількості сеансів, яку їм (з об’єктивних причин) виділяють кінотеатри, та налагодити контакт із аудиторією, такий необхідний сучасному українському кіно, їм варто прагматично розглядати інструменти, які існують для забезпечення умов, за яких усі заплановані сеанси українського фільму відбудуться. І глядачі, які мали намір подивитися вітчизняну стрічку, реалізують таку можливість. Принаймні, у столиці. Принаймні, у вихідні.
Звичайно, за цих обставин – забезпечення мінімального виторгу кінотеатрам, які демонструють український фільм, аби вони не скасовували сеансів цього фільму, – не йдеться про отримання доходу від кінопрокату. Але для більшості українських фільмів – тих, які Марина Степанська у своєму дописі називає «авторськими», – про отримання доходів від кінопрокату не йдеться ще до їх виходу в український кінопрокат. Взагалі.
***
Далі Марина Степанська пише: «И вот в этом контексте выходят статьи про премьеры с комментариями “очередной украинский фильм тихо упал”. […]
…не упал он, а привел в кинотеатры 4-10 тыс зрителей. На кино ноунейма с ноунеймами, о котором в публичном пространстве никто ничего не слышал (в том числе и благодаря злорадствующим). […]
…ваше злорадство … вредит прокату больше негативных рецензий. … давая “экспертную” оценку падения фильма в прокате, не упоминая контекста, [вы] поддерживаете эту выученную беспомощность у широких, прости господи масс».
В цьому випадку Марина Степанська, вочевидь, теж апелює до мого коментарю в Фейсбуці про те, що «…дерева» Марисі Нікітюк «тихо впали» у кінопрокаті, та, використовуючи ефективний риторичний прийом узагальнення, переносить згадку про «тихе падіння» з конкретного випадку, до якого образ «падіння» було застосовано, на всі українські фільмі, які виходять нині у кінопрокат.
Тож я розгляну наведені нею аргументи.
Марина Степанська стверджує, що українські «авторські» фільми, які виходять на екрани, відсутні в публічному просторі та створені кінематографістами, яких ніхто не знає, а тому про результати цих фільмів не можна висловлюватися без повсякчасної апеляції до контексту, в якому функціонує український кінопрокат (і українське кіно в цьому кінопрокаті).
Фактично, це означає давати українським «авторським» фільмам індульгенцію від будь-якої критики.
Також, це означає вимогу автоматично забути про всі ті новини та інформаційні повідомлення про участь згадуваних фільмів у «фестивалях класу “А”» та інших видатних світових кінематографічних акціях, які були оприлюднені свого часу – і то доволі рясно.
В англійській мові є добрий вислів «You can’t have it both ways». Важко всістися одразу на два стільці, тим більше – важко на них всидіти.
Зокрема, не випадає говорити про те, що відсутні у публічному просторі та нікому (особливо із тих, хто є глядачами кінотеатрів) невідомі Марися Нікітюк та її фільм «Коли падають дерева» (якщо від загального переходити до випадку, що спровокував допис Марини Степанської).
Варто згадати, що кілька років тому Марисі Нікітюк навіть були приписали «сценарну» нагороду Каннського МКФ, що навряд чи на її внутрішню українську публічність вплинуло негативно.
Разом із тим, для того, щоб бути демонстрованими в кінотеатрах, українські «авторські» фільми мають виконати (або принаймні намагатися виконувати) ті ж індустріальні правила, що й інші – неукраїнські – стрічки, в тому числі – щодо інформування глядачів про себе.
Тому що, коли український фільм потрапляє в кінопрокат, він частково втрачає свою «національність», стає одним із шереги фільмів у репертуарі кінотеатрів – поруч із голлівудськими і європейськими стрічками, які там знаходяться. І глядачі вільні у своєму виборі, які з цих фільмів їм дивитися за власні гроші.
При тому, навіть за цих «рівних» обставин, результати українських – тим більше українських «авторських» – фільмів у кінопрокаті аналізують, зазвичай, саме в рамках своєрідної національної «резервації», порівнюючи із результатами інших українських кіноробіт.
Так, у своєму коментарі до підсумків першого вікенду кінопрокату стрічки «Коли падають дерева», я зазначив, що «старт фільму … виявився більш ніж удвічі гіршим за дебютні показники містичної соціальної драми Володимира Тихого «Брама», створенням якої також опікувався продюсер Ігор Савиченко, а дистрибуцією – “Кінокомпанія ММД”».
І в цьому контексті, на мою думку, дійсно можна було обгрунтовано говорити про «падіння» «…дерев», що не реалізували навіть скромні – в межах українського «авторського» фільму – очікування, які на них до початку кінопрокату можна було покладати.
Також треба пам’ятати, що індульгенція непублічності та незнання спрацьовує лише тоді, коли йдеться про результати першого вікенду демонстрування стрічки у кінотеатрах. Підсумки другого вікенду кінопрокату залежать вже значною мірою від чеснот кінороботи.
Якщо касові збори стрічки падають у порівнянні з першим вікендом на 84%, а середня відвідуваність на один екран з 35 глядачів до 15 глядачів, як це відбулося із українським «авторським» фільмом «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, це, значною мірою, свідчить про відсутність позитивного розголосу щодо стрічки. Адже на цей момент «хтось» «щось» про фільм вже почув.
***
Останньою риторичною маніпуляцією, використаною Мариною Степанською, на яку хотілося б звернути увагу, є згадка про «широкі маси», упереджене ставлення яких до українського кінематографу, на її думку, своїми виступами закріплюють кінокритики і кіножурналісти, що коментують результати українських «авторських» фільмів у кінопрокаті, якщо вони при тому не згадують повсякчас про специфіку демонстрування вітчизняних стрічок кінотеатрами.
Сама по собі теза про те, що кінокритики і кіножурналісти звертаються до «широких мас», особливо, коли коментують результати кінопрокату українських «авторських» фільмів, – не відповідає дійсності, з огляду на стан вітчизняної культурної журналістики загалом (про нього Марина Степанська, до речі, згадує на початку свого допису, зазначаючи, що редакторів відділів культури ЗМІ в Україні занесено до «Червоної книги»).
Але такий – усвідомлено хибний – акцент на впливі кінокритиків і кіножурналістів на «широкі маси» Марина Степанська робить, одночасно виводячи поза публічний простір кінематографістів, які долучаються до творення сучасного українського «авторського» кіно.
Це створює емоційно переконливу, але цілком відірвану від реальності ситуацію «владної нерівноваги», в рамках якої кінокритики і кіножурналісти як носії «влади» отримують моральний обов’язок певним – чітко визначеним для них ззовні – чином поводитися із роботами творців українського «авторського» кіно і творцями цього кіно – так званими «ноунеймами», які наділені всіма правами і яких, упосліджених, слід захищати за будь-яку ціну.
Такий «бідний» статус українського «авторського» кіно Марина Степанська підкріплює, додатково протиставляючи його українським фільмам «про гетьманів, війну і виробництва “95-го кварталу”» і даючи кінокритикам і кіножурналістам «домашнє завдання» розібратися, яким чином сучасна українська «кінопропаганда» демонструє «прийнятну касу» (не визначивши при тому межі «прийнятного», але це вже турбота тих, хто таке «домашнє завдання» буде виконувати).
В дійсності, українське «авторське» кіно, що нині виходить у вітчизняний кінопрокат (й аналіз невтішних результатів якого у цьому кінопрокаті спровокував допис Марини Степанської), упослідженим не є.
Його створють за державної підтримки.
Держава виділяє певні – нехай і невеликі, але відчутні, у порівнянні з касовими зборами, – суми на його просування.
Його кінопрокатом опікуються дистриб’ютори, що включають українські «авторські» фільми у річище індустріальних практик функціонування українського кіноринку.
В такій ситуації відміна кожного сеансу українського «авторського» фільму, на який глядач прийшов до кінотеатру, щоб, зрештою, розчаровано усвідомити неможливість подивитися стрічку через відсутність мінімального інтересу до неї, робить для закріплення негативного ставлення до українського кінематографа набагато більше, ніж будь-який допис про результати українського фільму у кінопрокаті.
Сергій Васильєв