Режисер Ф. Хав’єр Гутьєррес
В ролях: Матільда Анна Інгрід Лутц, Алекс Роу, Лаура Віґґінс, Еймі Тіґарден, Джонні Галекі, Вінсент Д’Онофріо
Paramount Pictures, США, 2017 рік

Від 2 лютого 2017 року в українських кінотеатрах іде фільм жахів «Дзвінки» – неочікуване і необтяжливе продовження оригінального японського фільму «Дзвінок» Хідео Накати та американського рімейку цього фільму, виконаного Гором Вербінським, яким – в Японії та США – Хідео Наката свого часу зняв продовження, зробивши спроби завершити «дзвінкі» жахи – у випадку фільмів жахів (і бажання Голівуду на них заробляти), як відомо, марні.

На презентаційному показі «Дзвінків» глядачам роздавали запрошення на участь у розіграші, який проводиться з-поміж тих, хто напише про фільм у соціальних мережах, використавши тег #ЯПодививсяДзвінки. При тому одночасно із цим пропонували підписати договір про нерозголошення конфіденційної інформації – тобто всього того, що було під час самого перегляду, коли глядачі власне й дивилися «Дзвінки», встановлюючи жорсткі часові обмеження на вихід слова про фільм назовні.

Себто організатори заходу одночасно вабили висловитися і погрожували за таке висловлювання покаранням. Оця суперечність – боротьби дозволеного і забороненого – характерна і для самих «Дзвінків» і для логіки функціонування всієї серії: глядачів запрошують дивитися фільм про те, як герої дивляться фільм, після перегляду якого вмирають. При тому нерідко дивляться фільм, знаючи, що після перегляду із ними відбудеться щось таке фатально-страшне.

У «Дзвінках» це страшне перевіряють науковим способом, бо дослідженням відеозапису займається професор університету – показуючи касету своїм лаборантам-студентам. Аж поки до одного із «піддослідних» не навідується заклопотано-закохана дівчина, яка за хлопця – горою. І вирішує подивитися відео й собі.

Одначе, тут наперед заведений алгоритм – «дивишся – вмираєш» – дає несподівані результати: приріст відеоінформації у файлі (бо ж дивляться тепер все на комп’ютері). У ньому з’являється «відео у відео», адресоване героїчній закоханій. Дівчинка-привид, що вилізає із телевізора вбивати глядачів, починає таким чином образами спілкуватися із дівчиною-глядачем, яку має вбити. Аби та допомогла їй. І та вирішує допомогти.

Відтак, паралельно із жахіттями розгортається своєрідна детективне розслідування, що заводить у мале містечко, де три десятки літ тому сталися страшні події – потойбічні страхи, звичайно ж, виявляються пов’язаними із реальними жахіттями сексуально-садистичного характеру. Візуально їх відтворення проявляє себе у видіннях головної героїні, яка вміщує себе у простір страхів дівчинки-привида.

При тому жах у «Дзвінках» виникає передусім з майстерно побудованих моментів з’яви несподіваної загрози, супроводжуваної відповідним музичним оформленням, а також – добраних місць дії (напівзатоплений підвал посеред ночі, наприклад) – себто народжується з техніки професійного виконання жахливого, аніж з самої історії, тим більше – з її оригінальності (бо ж оригінальність тут відсутня).

Але сусідить цей жах поруч із певним сумовитим роздратуванням, пов’язаним із некритичністю молодих героїв, які зосереджено розгадують наданий їм примітивний кросворд і при тому, наприклад, навіть не здатні перевірити голосові повідомлення на мобільному телефоні. А також – щоправда, набагато рідше, бо ж депресивну атмосферу автори створюють майстерно, – зі сміхом.

Адже ще одна важлива особливість «Дзвінків», пов’язана із серійним характером виробництва фільму, полягає в тому, що він через самоповторення і бажання посилити жахливий ефект починає нагадувати власну пародію. Зокрема, фінал стрічки цілком може позмагатися із висміюванням вузлової ідеї фільму, зробленої свого часу «Найстрашнішим кіно 3» Девіда Цукера.

Відтак, чи не найціннішим у «Дзвінках» постає життєва порада, не пов’язана із історією фільму, яку старий алкоголік кидає молодим героям: «Кидайте пити, ви ж бо такі молоді». Не заперечиш.

А, зрештою, думалося під час перегляду «Дзвінків» про драму «Ірма Веп» Олів’є Ассаяса про природу кінематографічної творчості (та створення переспівів відомих фільмів), яка після протяжної реалістичної психолого-драматичної оповіді демонструвала у фіналі буквально кілька кадрів чорно-білого експерименту, що вибухав творчістю. Так само і у «Дзвінках» – чи не найцікавішим елементом фільму постають – на контрасті з бляклим «живим» матеріалом – фрагменти чорно-білого асоціативного «страшного» відео та його цифрові візуальні трансформації.

А також думалося під час перегляду про українське кіно. Дівчинку-привида звуть Самара, що перекликається із назвою одного із найкращих українських фільмів 1990-их «Шамара» Наталі Андрєйченко – про молоду жінку-жертву соціального, сексуального та психологічного насильства, вкинуту в реальний (і водночас сюрреалістичний) простір болісного, сповненого примітивно-побутової жорсткості радянського буття. Набагато страшнішого за змальоване у «Дзвінках» вигадане страждання.

І ще чогось згадалося, що нині в Україні знімають анімаційний серіал, головна героїня якого – дівчина Місячна Дзвінка, що дає раду із неслухняним хлопчиком, роблячи його слухняним. Ото б де можна було розгорнутися педагогічній майстерності, залучивши жахні образи «Дзвінків» до виховного процесу. Але сценарист Наталя Гузєєва і режисер Людмила Ткачикова навряд чи на таке підуть.

Сергій Васильєв