Режисер Сет Макфарлейн
В ролях: Марк Волберг, Сет Макфарлейн, Аманда Сейфрід та інші.
2015, США, Universal Pictures
Від 25 червня в українському кінопрокаті – «Третій зайвий 2» Сета Макфарлейна, продовження успішної «дорослої» комедійної історії про дорослі пригоди ожилого плюшевого ведмежатка Теда та його ліпшого друга (Марк Волберг).
В оригіналі й перша, і друга частини мали назву «Тед» – за іменем вже вирослого тридцятилітнього ведмедика, що замість меду надавав перевагу наркотикам, сексу й алкоголю, присмачуючи усе жахливою лайкою і колоритними жартами нижче ватерлінії. «Локалізована» версія назви – «Третій зайвий» – відсилала до сюжетної колізії першого фільму, в якому м’якотілий герой у виконанні Марка Волберга (що як актор парадоксально відійшов від власного канону брутальної фізичної сили бойовика) мусив подорослішати, унормувавши відносини із товаришем-ведмежатком і тим самим порятувавши майбутній шлюб із коханою.
Той перший фільм дійсно говорив про «Третього зайвого» у відносинах – і був відзначений більш-менш рівномірним розподілом персонажів за їхньою сюжетною «вагою». Друга ж частина цілковито змінює напрямок дії «рольових» сил – замість першорядної історії кохання, якому заважає давня дружба із ведмедиком і ситуації вибору з-поміж трьох, вона пропонує фактично історію консолідованої боротьби ведмедика, підтримуваного другом, за його громадянські права. «Зайвого» між героїв тут вже немає. «Зайвою» є окостеніла державна машина, яка вважає ведмежатка не особистістю, а майном.
Звичайно, комедія народжується не лише з цього громадянсько-правового сюжету (центральної, але аж ніяк не виключної стежки фільмової оповіді). А втім, відзначити у першу чергу хотілося б саме громадянський – іронічно непафосний – пафос, підкресливши максимально точне «влучання» стрічки у суспільно-політичну північноамериканську актуальність: на кіноекранах картина з’явилася саме у той момент, коли Верховний суд США прийняв рішення про законність одностатевих шлюбів на всій території країни. (Принагідно можна зазначити, що ведмедик Тед також виступає за їхні права, у залі суду викрикуючи, що він – упосліджений системою – підтримує «гомиків», упосліджених також).
«Процедурно-процесуальний» сюжетний пласт, ґрунтований на багатолітній американській традиції фільмів і телесеріалів про судочинство (один із таких творів – довгограючий у різних версіях та ітераціях «Закон і порядок» – герої навіть переглядають по ТБ, підспівуючи головній музичній темі), Сет Макфарлейн доповнює ще кількома – також ґрунтованими на масовій американській аудіовізуальній традиції. Йдеться про стрічки-серіали про сімейні розлади і спроби подолати їх (саме з апеляції до цієї когорти творів починається розгортатися пружина інтриги), а також – і в тому вбачаємо пряме продовження інтриги першої серії – історію маніяка (Джованні Рібізі), що прагне заволодіти ведмежатком.
«Сімейний» пласт історії також пов’язано із ведмежатком Тедом, що у перших кадрах фільму бере шлюб із колежанкою-касиркою. Далі ми зустрічаємо його після півторарічного сімейного життя – у по-італійському гострій сварці із киданням посуду та взаємними звинуваченнями. За порадою колежанки пара вирішує завести дитину, щоб повернути гармонію та кохання в сім’ю. А втім, зробити це важко. У ведмежатка нема «пісюна», а дівчина – як виявляється – втратила репродуктивну функцію внаслідок вживання наркотиків. Коли пара звертається за всиновленням дитини, влада – нарешті – помічає, що Тед плюшевий ведмедик («майно, а не особистість»), і у нього починаються проблеми із законом.
Третя складова фільму найповніше пов’язана із попереднім досвідом споглядання за персонажами: її центровано на маніяку з першої серії, що не полишив планів заволодіти Тедом (тепер він мріє знайти секрет життя ведмежати і зробити й собі такого). Зусилля він об’єднує із керівником потужної корпорації з виробництва іграшок, який шукає нових індустріальних ідей для продовження свого всесвітнього панування над серцями споживачів. За великим рахунком, цю лінію розроблено найгірше. Її просто вписано в рамки існуючого шаблону чистої кінематографічної комедійності, без необхідних логічних підкріплень і маркувань реальністю.
Часткову відсутність сенсу в сюжетній лінії потенційного викрадення Теда для подальших експериментів Сет Макфарлейн компенсує у фізичний спосіб. Історія переслідування ведмежати кульмінує масштабним зіткненням учасників Комік Кону, перебраних на героїв фантастичних стрічок і коміксів, – із веселою насмішкою над цим святом популярної культури з його традицією одягатися у карнавальні лахи (святом, яке, до речі, нещодавно у такому – майже інституційному – вигляді прийшло в Україну).
Паралельно у «Третьому зайвому 2» розгортається історія персонажа Марка Волберга, що болісно переживає «закадровий» розрив із коханою, що стався поміж подіями першого і другого фільмів. (Цей розрив – чи не радикальніший сценарний виверт з усіх можливих, – дозволяє перевести продовження в ранг більш-менш самостійної історії, з іншим, сказати б, темпоритмом). Він поступово закохується у молоду адвоката (Аманда Сейфрід), що безкоштовно захищає права ведмежати.
Структуру фільму доповнюють три музичні номери. Перший існує самостійним кліпом на теми весільних танців, що розгортається під час «перегортання» стартових титрів фільму, відображаючи анімаційну привабливість ведмежати, оточеного довгоногими танцівницями у негліже (і недвозначно закріплюючи дорослий характер фільму). Другий кліп-епізод пов’язано із музичним ілюструванням підготовки персонажів до судового процесу. Третя музична пауза виникає тоді, коли посеред поля конопель, куди героїв випадково закинуло дорогою, молода адвокат виконує пісню під гітару. (Із традиційними романтичними наслідками такого кроку).
Під час перегляду зазначені складові «Третього зайвого 2», загалом, добре тримаються докупи, але при тому не приховують своєї популярної традиції та архітектури. Значною мірою автор фільму Сет Макфарлейн перетворює свою роботу на каталог американської масової культури, прямолінійно наголошуючи на «запозиченому» походженні стрічки і навіть, з огляду на самобутню природу його гумору, вичавлюючи своєрідний масово-культурний концентрат. При тому використання коду американської масової культури для творення кіно виявляється виправданим і художньо, з причин поєднання живої гри та анімації та вже згаданої специфічної гумористичної інтонації Сета Макфарлейна.
Завдяки анімованому ведмежаті штампи набувають нового прочитання, частково позбавляючись тавтології серійності. Водночас, глядач стає свідком того як максимально віддалений від «реального» світу персонаж все ж таки знаходить спосіб розмістити себе у структурі традиційної жанрової пропозиції й комфортно почувати себе там, що дозволяє (на певному мінімальному рівні) виявити симульований, віддалений від реальності характер демонстрованого – і не лише у конкретному творі з елементами «фантастики», а й в інший творах, які наповнюють більш земними варіаціями штучний світ.
Разом із тим лінійний розвиток історії «Третього зайвого 2» сповнено внутрішньої спазматики, пов’язаної із неймовірно високою – фактично, радіаційно-небезпечною – концентрацією гумору, що нівелює будь-які враження від блочного схематизму сюжету. У багатьох випадках творення комедії тут є демонстративним: чи не кожна репліка Теда-ведмежати б’є гумором в діафрагму, заздалегідь визначаючи себе смішною. І потім – аби виправдати повсякчас завищувані очікування – впадає у високоякісну грубість і вишуканий примітив, посилено маркуючи елементи популярної культури, на яких засноване жартування, та впевнено розміщуючи гумор у «естетично контрольованому» жанровому просторі.
Сет Макфарлейн творить комедію надмірну, перенасичену, при тому – вільно запозичує з усіх сегментів багатої американської популярної культури: неполіткоректний афроамериканський гумор (дозволений жертвам некоректності) сусідить із молодіжними жартами шкільних комедій, експлуатацію усіх форм тілесності та фізичної взаємодії розміщено поруч із жартами на теми наркоманії та «зміненої свідомості». Присутній тут і пласт соціальної сатири, прикметної дрібними, акуратними деталями, що виявляють суть соціального розшарування, а також – елементи гострої самоіронії. Сет Макфарлейн висміює ту ж таки масову культуру (по суті, тут він із задоволенням шмагає самого себе, що, зрештою, цілком відповідає садомазохізму масової культури, відзначеному ще представниками Франкфуртської школи).
У фільмі йдеться про «білих негрів» і «чорні члени», і про одного із засновників США Томаса Джефферсона, що «жарив» рабинь. Герої кидаються яблуками з даху у бігунів, сильні чоловіки із задоволенням штурхають слабших відвідувачів Комік-Кону, згадуючи чудові шкільні роки. А ведмежатко Тед і герой Марка Волберга б’ються між собою (при тому сцена розгортається на другому плані, що майстерно втілює завдання «постійності» гумору фільму).
Приводом для дуже багатьох жартів стає інтимна сфера, втілена, зокрема крізь порнографію. Ведмежатко відраджує дивитися на «дівчат із членами, які насправді є чоловіками із цицьками», у банку сперми банки зі спермою використовують не за призначенням (за призначенням комедійним). А оскільки герої постійно вживають марихуану, то й відповідні наркотичні жарти формують помітний (але не вирішальний) гумористичний блок.
Творять сміх перевдягнені персонажі Комік-Кону і неприсутній в кадрі актор Джона Гілл, якого оголошують наступним виконавцем ролі Супермена. До пантеону персонажів масової культури приєднуються і персонажі «Третього зайвого 2». За асоціальну безвідповідальну поведінку ведмежатка Теда порівнюють із Джастіном Бібером. А героїню Аманди Сейфрід (та й саму акторку) за її широко розкриті водянисті очі правдиво ставлять в один ряд із Горлумом.
Натомість соціальна сатира у фільмі, як уже було зазначено, може бути підкріплена проникливими деталями (наприклад, адвокати, що не беруться за справу героїв, ховають від них солодощі), а може, навпаки, демонструвати себе на межі цинічної прямолінійності (як от у сцені оголошення лікарем дружині ведмежати, що вона – безплідна; епізод чорної комедії за своїм деформованим емоційним наповненням нагадує антинаркотичну кампанію, що колись була проведена в Україні під лозунгом «Мамо, чому я урод?»).
Парадокс інтоксикації голосним гумором на соціально значущі теми виявляє себе у тому, що низку «менш голосних» жартів, якими також наповнено «Третього зайвого 2», стає нелегко сприймати як такі. Натомість, несерйозне ставлення – силою непереборної інерції – виникає до цілком серйозного гуманістичного послання. А воно тут є; і не має бути піддане підозрам або ж висміюванню через наявність у фільмі переконливих елементів радісного цинізму: Сет Макфарлейн, ведучи мову на чутливі теми, в цілому вкладається в логіку ствердження «правильних» речей.
Маємо справу зі специфічним способом виповнення кінематографічного гумору, взятого з-поза сфери кіно – перенесеного з клубних виступів американських гумористів, тих, що завзятіше за інших баражують на межі дозволеного і пристойного. Сет Макфарлейн, до речі, бавиться із цією темою у фільмі: герої «Третього зайвого 2» йдуть у клуб, де виступають «майстри розмовного жанру», спеціально або зривати їм виступи – пропонуючи з місця зімпровізувати жарти про 11 вересня, Бен Ладена та інші болісні теми американської сучасності. А втім, сам режисер, йдучи шляхом підтримки широкої громадянської рівності, у власній роботі не ставить собі настільки складних завдань.
Все ж, попри усю потенційну образливість «Третього зайвого 2» і його сатиричне коментування американської дійсності, стрічка передовсім є широким зібранням елементів американської масової культури, що не виходить за її межі, – і є в тому на диво безпечною. Укоріненість у масово-культурну традицію виявляється не лише у повсякчасному використанні її елементів для творення історії, але й у обраному способі оповіді, що застосовує ефективні високоякісні запатентовані прийоми художньо-емоційних спекуляцій (комедійних, мелодраматичних тощо) там, де цього потребує авторський – хоча в цьому вже не зовсім авторський – задум.
На екрані вибудовується подвійна, потрійна гра із масовою культурою: герої, народжені нею, грають один перед одним, використовуючи набутий культурний досвід. Автори, за допомогою тих таки масово-культурних прийомів, грають із глядачами, експлуатуючи їхні очікування та (лише тимчасово) обманюючи їх. А глядачі, піддані цьому впливу, й самі затягуються у болото гри, упіймані на гачок нібито «оригінальних» тавтологій. Розчинення коду американської масової культури у повторах, переспівах і навіть гострих пародіях, не призводить тут до усвідомлення тотального абсурду самої процедури його застосування, тим більше до зникнення масово-культурного носія. Навпаки, закріплює його чин гострим враженням від наближення до межі резервації дозволеного.
У тому секрет ефективності впливу «Третього зайвого 2» – він розвивається в рамках проторованого американською традицією художнього шляху. І навіть тоді, коли начебто висміює його, не демонструє функціональну природу використаних у фільмі художніх прийомів, не розбирає привселюдно механіку маніпуляції, вивалюючи її тельбухами деталей назовні. Сет Макфарлейн хіба що натякає на неї, хіба що знімає лоск окремих варіацій голлівудських історій, що «адаптують» глядачів до існуючих моделей життя, практично не стишуючи їх смисловий пафос. Що, зрештою, у випадку «Третього зайвого 2» виявляється цілком достатнім для творення вельми майстерного гуманістичного розважального проекту.
Насамкінець, деякі деталі.
Першу пов’язано із епізодичними виступами знаменитостей. Взявшись за ролі у «Третьому зайвому 2», вони розквітчують історію «зоряною силою», народжуючи гумор унаслідок їхнього сприйняття в контексті життєвої слави, руйнованої екранною історією (гуморист Джей Лено у туалеті пересічного бостонського бару заграє до чоловіків), або просто – будучи собою (важлива для американців з їхнім народним спортом американським футболом участь Тома Брейді, сперми якого шукають герої).
Поруч із тим окремі акторські роботи у фільмі також виявляються виконаними за сценарієм апеляції до вже знаного глядачами – багаторазово повторених екранних штампів виконавців-зірок. Суцільною передбачуваною тавтологією постає у «Третьому зайвому 2» Морган Фрімен (що він сприймається саме як Морган Фрімен, а не визначений йому персонаж). Так само упізнаваним видається і екранний образ Лаяма Нісона у самостійному – дещо абсурдистському – епізоді, що знаходиться окремо від магістралі історії (він грає покупця магазину, в якому працює Тед). Свого завершення новела набуває вже після фінальних титрів, стаючи підсумковим акордом стрічки – і то без словесних ескапад, мовчазною силою майстерної постановки. Варто дочекатися.
Друга деталь, що її обов’язково слід відзначити, – талановитий український переклад Олекси Негребецького, який майстерно вправляється у перенесенні американської лайки у простір вітчизняної мовної практики. Виринають тут і окремі знахідки з адаптації жартів. Зокрема, про їжу з лопати та – передовсім – черемшину, яку згадує ведмежатко, зачудовано споглядаючи поле конопель.
Сергій Васильєв