Режисер Олег Туранський
В ролях: Олександр Попов (Роман), Дмитро Сова (Олексій), Анна Топчій (Тетяна), Ахтем Сеїтаблаєв (Андрій), Сергій Писаренко (Бітов), Дмитро Лаленков (Борис)«
1+1», Україна, 2016 рік

Від 21 квітня 2016 року в українському кінопрокаті йде гостросюжетна драма Олега Туранського «Я з тобою», що розгортає власний спортивно-кримінально-військовий мелодраматичний сюжет на фоні напружених українських подій 2014-го року.

Щоправда, сама екранна історія розпочинається раніше. Пунктирний заспів фільму – це 2009 рік. Спортивний табір, в якому готують боксерів, фрі-файтерів, гімнасток…

Власне, таким і є цей початковий любовний трикутник, з якого проростає дальша напруга: дівчина Тетяна (Анна Топчій), що тілом займається гімнастикою, а душею мріє про кар’єру у Цирку дю Солєй, та двійко хлопців – прямолінійний боксер Олексій (Дмитро Сова), що прагне перемогами на рингу забезпечити собі існування, та просвітлений китайською філософською мудрістю Роман (Олександр Попов), який усвідомлює, що навіть поразка в ринзі може бути шляхом до перемоги у житті.

Роман – розумний. Він планує поїхати до Москви вивчати китайську філософію. Дівчина обирає Романа. Вночі вони плавають у басейні, тримаючись руками під водою та загрібаючи в унісон. Цнотливо цілуються. Олексій ревнує, стрибаючи з вишки. Потому у душі між хлопцями виникає сварка. Олексій б’є Романа і їхню дружбу. Кров Романа стікає з водою…

Варто відзначити, що стартовий пунктир сюжету відзначається доволі вигадливою операторською роботою – пластично фільм розвивається ніби в іншому від заданого режисером швидкого темпу, сповненого вирізаних фрагментів історії. Вже перший кадр формує достатньо потужне (і до певної міри неочікуване) кінематографічне відчуття втягування глядача до екранного простору – коли камера, що знаходиться всередині рухомого автобуса, також рухається, але вже назад, у напрямку, протилежному його ходу. А у наступному кадрі – вийшовши назовні – охоплює навколишній простір, м’яко обходячи героїв, що прибули на спортивну базу.

Такий суто кінематографічний ефект, вартісний широкого екрану, певною мірою дисонує із телевізійною спрощеністю діалогів і «позачасовою» зовнішністю героїв – спершу на екрані-бо вони мають виглядати на п’ять років молодшими, ніж далі у фільмі, але ж ні.

Ще раз дисонанс виникає у сцені бійки у душі, вирішеній аж надто цнотливо: розмову героїв знято кадром, в якому вони представлені по мокрі груди, аж потім – після удару – камера вихоплює їх у повний зріст. І виявляється, що в душі обидва знаходяться у чорних мокрих шортах до колін, які «прикривають» не так статеві органи героїв, як виробників стрічки – від вікових рейтингових обмежень у її демонструванні.

Кульмінацією пунктирного дебюту фільму стає трагедія із матір’ю Тетяни: вона працює у цирку і, заміщаючи доньку, зазнає падіння під час виконання номеру на трапеції. Епізод, що загалом хибує на адекватне відтворення реалій професійної циркової роботи, вирішено із силуваними акцентами на деталях, які мають пояснити прийдешню драму, кліповим замилуванням виступом майстрині циркового мистецтва і рясно проявленими емоціями. Тетяна запізнилася на виставу через коханого Романа, якого починає звинувачувати у трагедії, що й кладе край їхнім стосункам.

Проходить п’ять років. На дворі лютий 2014-го. Роман у Москві, опанувавши китайську філософську мудрість і мистецтво фрі-файту, умиротворено готується їхати до Лондонського університету, аби занурити власну свідомість у найбільше у світі зібрання китайсько-філософських текстів. Олексій, продовжуючи успішну бійцівську кар’єру, марить UFC і надіями на грошовитий контракт. Тетяна – тепер вже його кохана (хоча повною мірою любовну динаміку їхніх стосунків буде прояснено згодом) – хворіє на саркому і очікує на операцію, провести яку, звісно, теж можуть лише за кордоном – у Німеччині. І то – за великі гроші, яких у дівчини нема. Дівчина мешкає у Слов’янську, а там «важко».

Дізнавшись про хворобу Тетяни у всесильному Фейсбуці, Роман вирішує їй допомогти – і замість поїздки до Лондона прямує до Києва – з Москви. Так само як і Олексій, що теж опікується Тетяною, він вирішує добути для дівчини грошей силою спортивних звитяг: взявши участь у змаганні з фрі-файту, що має відбутися у Києві. Одначе, якщо Роман прагне перемогти у турнірі, подолавши за один вечір чотирьох суперників, Олексій, навпаки, мусить програти в фінальному поведінку. Такою є умова отримання ним грошей, яку поставив перед ним власник спортивного клубу, в якому займається хлопець – масно задоволений власною безкарністю негідник Бітов у виконанні Сергія Писаренка.

Автори фільму занурюють глядачів у світ важкого спорту – підготовки до змагання (виконаної слідами традицій спортивних драм родом із Голлівуду), підпільного доларового тоталізатора, напівкримінальних і напівофіційних домовленостей і контактів, що вирують навколо фрі-файту (при тому одні від інших відрізнити надзвичайно важко). Сам турнір проходить під егідою київської влади – її логотип присутній в кадрі під час змагань, і при тому відзначається правдивим для багатьох вітчизняних псевдо-статусних заходів провінційним антуражем і силуваним масштабом, що цілком відповідає часу первісного накопичення капіталу фінансового на шкоду капіталу культурному.

Цей запозичений (і водночас такий свій) несмак уособлюють конферанс у виконанні Геннадія Попенка, телевізійний коментар події (змагання-бо транслюється на всю країну), а також особливості зйомки поєдинків. Свідомо концентруючись на «клітці», у якій відбуваються бойові зіткнення, та загалом успішно намагаючись відтворити їх активний фізичний динамізм, автори фільму втрачають у масштабі – перетворюють захід на камерний, розірваний на мереживо крупних планів, позбавлених простору, і – саме візуально, не за сюжетним значенням, – роблять сам по собі турнір до певної міри незначним.

За сюжетом, правильно налаштованим на нагнітання екранного драматизму, бажаного успіху у турнірі ані один, ані інший протагоніст не отримують. (При тому Роман зазнає фатальної поразки у власному прагненні головно через те, що жодним чином не застосовує мудрі принципи китайської філософії до свого життя). Відтак, Олексій забирає кримінальні гроші тоталізатора силою. Несподівано дізнавшись, що Роман також бився, аби допомогти Тетяні, він поєднує зусилля із ним, аби доправити Тетяну зі Слов’янська, який вже захоплено проросійськими терористами, до Німеччини на операцію, й водночас уникнути власної наглої смерті, що йде за ними разом із бандитами. Допомагає їм у цьому тренер Романа – мудрий, справедливий, рішучий Андрій, що відтіняє поміркованістю молоду імпульсивність юнаків, – «правильна» протилежність Бітова (Ахтем Сеїтаблаєв грає його харизматичним і в тому дещо одномірним).

В тому візиті хлопців до окупованого Слов’янська по хвору дівчину, безумовно, полягає найголовніший інтерес і принада фільму, що вписує спортивну кримінальну мелодраматичну історію в реалії сучасного українського життя, якого спрагло не вистачає чинному вітчизняному кінематографу.

При тому слід зазначити, що без цих свіжих – болісних – маркерів нашої реальності стрічка «Я з тобою» цілком могла би існувати, трохи обмеживши масштаб втілюваного екраном протистояння: власне, запровадивши замість сили, що контролює зброєю місто із політичних причин, банальний бандитський контроль населеного пункту міцним зрощенням кримінальних та силових (так само кримінальних) структур (і в тому перетворивши фільм на позбавлений українського аромату цілком російський мелодраматичний бойовик). Однак, автори фільму пішли достойним шляхом впровадження актуальності в «стандартний» художній простір історії.

Ведучи мову про цей «стандарт», безумовно, практично одразу можна починати копирсатися в сценарних недобудовах стрічки, що демонструють неповноту розкриття її дієвого потенціалу – через недостатньо вишукану оздобу масово-культурного каркасу. Власне, головна драматургічна проблема тут ховається в деталях історії: ніхто з героїв ні про кого нічого не дізнається доти, доки цього не починає потребувати сценарний хід, відтак, інтимні подробиці виникають нізвідкіля (а деякі, зрештою, так ніколи і не виникають – як-от, наприклад, сім’я Романа, на яку натякають його розмови мобільним); так само, не надто вдало продемонстровано хід екранного часу (вочевидь, хронологію художніх подій, визначених часовою бомбою фатальної хвороби Тетяни, слід перевіряти історичною хронікою сепаратистських виступів на Сході).

В тому виявляє себе вірус багатосерійного телевізійного «продукту», яким інфіковано повнометражний ігровий фільм: екранне пояснення подій виходить тут не з усвідомлення необхідності забезпечити лакуни історії, які глядачі мають заповнити більш-менш самостійно, не споживаючи розжовані заздалегідь подробиці, а навпаки – завдяки різким викреслюванням цілих діяльних фрагментів сюжету (серій) із недоречним збереженням цих – відсутніх – подій мотивацій (із їх вербальними поясненнями укупі). А втім, з огляду на чітке – принаймні топографічне – прив’язування історії до охопленого конфліктом Слов’янська, на такі недоліки, що зменшують кінематографічну принадність стрічки, особливої уваги не звертаєш.

Адже у повнометражному ігровому фільмі Олега Туранського дійсно уперше зроблена спроба сказати прямо про східноукраїнські події 2014-го, що продовжують болісно кривавити у колективній свідомості нації – на відміну від чорно-білої снафф-драми Анатолія Матешка «Captum (лат. – Полон)», формально першої за часом появи і розміщеної сюжетно на окупованому Сході України, але такої, що цілеспрямовано відійшла від називання України Україною на користь узагальнено-філософському осмисленню феномену військово-конфліктного насильства і можливих причин, які зумовлюють його взагалі.

«Я з тобою» говорить про новітню історію російсько-терористичної окупації не криючись: із російськими прапорами в кадрі та георгіївськими стрічками, прикріпленими на куртках мешканців Слов’янська. І тим – у чинних ситуативних соціально-політичних змаганнях за звання найголовнішого патріота і захисника національних інтересів – власноруч формує собі додаткову загрозу: силою контекстів, які стають важливішими за кінематографічні тексти (з яких виходять) як такі.

Кінопрокат «Я з тобою» співпав зі скандалом навколо телесеріалу «Не зарікайся», що він демонструється на телеканалі «Україна». Нагадаю, його 66-та серія, за сюжетом якої українська мати бере у заручники дитину переселенки, аби чоловік переселенки, що воює у терористичних військах, відшукав на окупованих територіях її, української матері, захопленого сина, спровокувала бучні виступи у соціальній мережі.

Телесеріал звинуватили у багатьох гріхах, зокрема таких:

– у «Не зарікайся» показано терористів із людським обличчям, що піклуються про власну сім’ю, прагнуть досягти своїх, терористичних, цілей-перемог, негативно висловлюються на адресу українців;

– у серіалі розставлено неправильні політичні акценти щодо причин війни: такими для переселенки з Донбасу є київський олігархат й інтереси політиків, які не дають простим людям спокійно жити своїм життям, і проукраїнська героїня таких закидів прямо не заперечує;

– російська агресія проти України знівельована, в окремих серіях використовується словосполучення «громадянська війна», яке можна потрактувати як оцінку конфлікту, що триває на Сході України;

– в кадрі з’являються прапори, що їх використовують терористи «ДНР/ЛНР» для ідентифікації власних незаконних територіальних утворень (був і такий критичний закид із боків представників активної спільноти);

– натомість, українську символіку нерідко «прив’язують» до негативного персонажа, формуючи відразливе емоційне відношення до неї;

– найбільший негативний персонаж є представником української влади, тим самим, художній твір формує негативне ставлення до державницьких інститутів України;

– серіал є головно російськомовним, українською мовою говорять лише окремі герої другого плану, навіть тоді, коли у кадрі демонстровано Київ; така мовна ситуація не відображає реалій тієї дійсності, з якої прагне постати твір.

Загалом, такі звинувачення – далекі розуміння самобутньої природи мистецького твору (навіть такого «серійного») і засновуються на концепції тотальної виключності мистецтва, яка передбачає, що мистецтво може бути всім тим, що потрібно за чинного суспільно-політичного моменту, – і то у найефективніший спосіб. Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів Державного агентства України з питань кіно своїм рішенням залишила чинним прокатне посвідчення серіалу, не угледівши у «Не зарікайся» порушень норм українського законодавства – і спробувавши ствердити саме «вузьку» мистецтвознавчу практику в оцінці художніх творів. Одначе, це не зупинило виступів проти серіалу – і не зупинило голову Держкіно Пилипа Іллєнка, який ту Експертну комісію розпустив.

Відтак, цілком доречно перевірити наведеними закидами художнє тло стрічки Олега Туранського «Я з тобою». Тим більше, що вона отримала прокатне посвідчення для аудиторії «12+».

1) Терористи із людським обличчям.

Для того, щоб вивезти дівчину з окупованого Слов’янська, герої спершу мусять проникнути туди, пройшовши блокпост терористів. У тому їм допомагає один із польових командирів, пов’язаний із Тетяною родинними зв’язками. Автори наповнюють образ цього другорядного персонажа справжнім трагізмом, розриваючи між почуттям і обов’язком: попри бажання допомогти хворій дівчині, він змушений виконувати накази бандитів, які хочуть полонити її. При тому персонаж цілком відповідально ставиться до власного завдання обороняти місто від українських сил. І на відміну від бандитів, що приїжджають до Слов’янська полювати на хлопців і вкрадені ними гроші та вже самим своїм виглядом викликають негативні емоції, відчуття загрози і відрази, цей польовий командир постає цілком адекватним і благопристойним.

Ще один спосіб олюднення терористів, представлений у стрічці «Я з тобою», втілено з допомогою комедійних мотивів – у сповіді терориста, що розчарувався у терористичних ідеалах, які замість «русского міра» (до якого – у Ростов – він відправив свою сім’ю тільки-но почалися заворушення) принесли у місто лиш бандитизм і віджимання авто. Олег Прімогенов, який грає цього персонажа, оповідає героям, що, напившись, він почав проводити із власними «колегами» агітацію, а потім – не сказати, щоб спеціально, а скоріше просто з п’яних очей, – помочився на портрет Путіна, терористичну «ікону»… І тепер чекає на вирок: чи то судитимуть за п’янство, чи то за державну зраду. (Відповідну інформацію передає йому племінник, що також служить в ополченні; і тут – сім’я).

Зазначу: образу нерозумного «свого», що, не розібравшись, став на шлях насильства, але у майбутньому, вочевидь розібравшись, може повернутися на позиції українства, попри його неповноту, водночас, не можна відмовляти у правдивій достовірності. Схожий «латентний сепаратизм» демонструє, наприклад, Юлія Гонтарук у документальному фільмі «10 секунд» – прямою мовою героя.

2) Київ як розпалювач війни.

Пов’язуючи виступи «нерозумних» спільно із виступами бандитів, художній простір стрічки переносить акцент на причини збройного протистояння всередину України. І центром бандитизму – в силу сюжетних особливостей – виявляється Київ. Саме звідти до Слов’янська їдуть бандити, аби шукати героїв із грошима, мотивуючи свою владу над польовим командиром тим, що саме їх – керованих із Києва – бійців він використовує, щоб утримувати окуповане місто…

При тому, оскільки між бандитами і олігархами у фільмі цілком можна поставити знак рівності, через зрощення влади і криміналу, знаходить своє підтвердження й ідея про те, що за всім стоять саме «київські олігархи», а не донецькі. Попри те, що в авторів стрічки був цілком дієвий спосіб ще більше вписати стрічку в реалії України, вивівши одним із прихильників фрі-файту саме представника «донецьких» сил – наприклад, керманича міністерства зборів доходів, що своїм виглядом ілюстрував любов до бійцівських змагань, – головного бандита, гроші якого вкрадено, було вирішено зробити цілком «європейським»; він-бо навіть з’являється на екрані в метелику.

3) Російська агресія чи громадянська війна.

Таким чином акцент на російських коренях агресії постає другорядним у порівнянні з вибухом агресії внутрішньої, суто бандитської – і при тому загальноукраїнської, вже не локалізованої одним східним регіоном.

З «прийшлих» терористів, потенційно ідентифікованих російськими, представлено хіба що одного «казака» у папасі, який окрім зовнішнього вигляду нічим не вирізняється від інших – питомо українських – учасників терористичного «процесу».

Підкріплює цей «внутрішній» мотив широко поширена думка про те, що досягненнями революції користуються покидьки, які вигідно «ловлять рибку у мутній воді». Не випадково тому саме негативні персонажі піднімають келишок «за революцію», а також публічно – «для телебачення» – експлуатують патріотичні настрої, що існують в суспільстві. І роблять те вони виключно для власних низьких цілей (наприклад, заявляючи, що грошима підтримують армію). Головні ж герої про Революцію гідності не згадують взагалі – вони є аполітичними у своєму прагненні врятувати кохану, рухомі конкретними – нестратегічними і недержавницькими – завданнями… (І лише розібравшись із приватними гризотами в останній сцені фільму допомагають українському війську – по-волонтерському і по-справжньому).

Оце і є сили, відповідальні за конфлікт: ті, що були при владі раніше та, до певної міри, досі залишаються при ній, заважаючи простим громадянам на Сході України «просто жити», будуючи світ приватного затишку. Інших бо – по-справжньому патріотичних представників владного табору – у фільмі – немає.

Українська влада як така – в її чітко ідентифікованих офіційних проявах – у фільмі «Я з тобою» взагалі майже відсутня. Навіть блокпости українських військових навколо Слов’янська виникають і зникають із необхідності – волею сюжету. Ані герої, ані бандити не відчувають жодних проблем з українського боку, аби в’їхати до окупованого міста, тоді як проминути блокпости терористів – і на в’їзд, і на виїзд – не вдається.

4) Символіка терористичних угрупувань.

Вона присутня: від російського прапора, на фоні якого у Слов’янську виступають агітатори із автоматами, до прапора так званої «ДНР», розміщеного на блокпості терористів. А, зрештою, до георгіївської стрічки, яку вдягає на себе один із мешканців, той, якого – за кадром – буде згодом убито під обстрілом (у тому прихильники прямого трактування мистецтва за принципом «стимул – реакція» можуть забачити і позитивну деталь: «Георгіївська стрічка – вбиває»).

5) Символіка української влади

Українська жовто-блакить натомість символічно вибухає лише у самому фіналі – образом хлопчиків у спортивному клубі, вбраних у форму кольорів українського прапора (світлого майбутнього нації). Одначе, протягом фільму символи української державності візуально «мовчать», не даючи можливості ідентифікувати за їх допомоги Україну Україною. Так само, як і мовчить «публічна» українська влада.

6) Українці як негативні персонажі.

А от українське військо все ж не мовчить, супроводжуючи власними вибухами життя окупованого терористами Слов’янська.

«Жахи війни» продемонстровано у фільмі крізь «оптику» мирного населення, вкинутого у протистояння. Тому вину за загибель прихильників сепаратистів – вже названих невійськових «носіїв георгіївської стрічки» – прямо не покладено на жодну зі сторін конфлікту. Персонажі, ховаючись у підвалі, запитують одне одного: «А хто стріляє?» І не мають прямої відповіді на це питання…

Але подальше розгортання сюжету робить опосередковано винними за перший обстріл і загибель мирних мешканців саме українські сили. Втікаючи на авто зі Слов’янська, герої на чолі Андрієм, прямують саме в зону обстрілу, який ведуть українські збройні сили, аби відірватися від переслідування терористів, скориставшись ризикованим шансом на порятунок. Натомість свідчень сепаратистських обстрілів у фільмі не наводиться.

7) Мова фільму.

Простір фільму є одномовним: стрічку знято виключно російською. Нею говорять усі без виключення першорядні, другорядні та епізодичні персонажі. Навіть музичні композиції, що тематично супроводжують «Я з тобою», написані російською мовою.

Тотальна відсутність в українському фільмі українського слова відкриває ширші можливості для ціннісно-смислових інтерпретацій екранних подій, власне, підштовхує сприймати збройний конфлікт, представлений у фільмі, суто внутрішньою справою України – України «неукраїномовної».

В умовах, коли інші елементи екранної історії, що шукає свого ідеалу у масовому кіно, прямують до ефективного жанрового спрощення, одномовність стрічки, ігноруючи складне мовне багатоголосся України, призводить до спрощення іншого плану – соціально-політичного, що поширює себе за межі власне екранного твору. За таких умов небажання авторів використовувати мовне розмежування – примітивний, але при тому дієвий маркер екранного означення персонажів (і живої реальності, що їх оточує), – не можна розцінити позитивно.

Наведений аналіз фільму «Я з тобою», концентруючись саме на «політичному», за великим рахунком, має небагато спільного із «чистим» мистецтвознавством чи кінознавством. Скоріше, він ілюструє той шлях, яким нерідко ідуть надміру тривожні глядачі, прагнучи оцінити загрози кінематографії для суспільного життя. І їхні оцінки при тому можуть бути набагато категоричнішими…

Одначе, громадська реакція на фільм «Я з тобою» і резонанс в інформаційному просторі щодо нього (на відміну від виступів проти телесеріалу «Не зарікайся») – відсутні. Попри чималу кількість приводів, полишених авторами для збиткування над ними. І то вже на одинадцятий день кінопрокату вітчизняної стрічки…

З одного боку, це може бути свідченням масового «патріотичного» декодування авторських посилань, відмінного від представленого вище. Але, імовірніше, все ж говорить про те, що усі ті, хто гучно намагається впливати на українське кіномистецтво, формуючи порядок денний його ідеологічного виструнчування, за великим рахунком, це ж українське кіно – у його природній місцині-кінотеатрі – ігнорують, не пізнають.

Адже для того, щоб оцінити «Я з тобою», необхідно піти до кінотеатру та, придбавши квиток, подивитися фільм на широкому екрані – Інтернет-переглядом (добре, якщо легальним, а не піратським) обмежитися не вийде.

З огляду на відсутність переможних реляцій від «1+1» про успіхи прокату «Я з тобою», можна зробити обґрунтоване припущення, що таких успіхів у глядачів стрічка, на жаль, не отримала.

В такому неуспіху значною мірою виявляє себе парадоксальна манера роботи із кінопрокатом телеканалу «1+1», який випускає свої фільми на кіноекрани надміру скромно, без публічного рекламного розмаху. Так само восени минулого року непомітно пройшла обраними кінотеатрами «Пісня пісень» Єви Нейман. Але якщо у тому випадку рішення робити все «тихо» можна було пояснити мистецьким характером стрічки, не орієнтованої аж ніяк на широкі прошарки глядачів, то у випадку «Я з тобою» свідоме «витончення» аудиторії не може бути виправдане нічим. Адже фільм – принаймні, за своїми вихідними параметрами – розміщено з-поміж тих, що мають масовий потенціал.

Автори «Я з тобою» доволі успішно оперують кодами жанрового кіно (нехай і всотано їх за посередництва сучасних російських фільмів). Вони пропонують вигідну мішанину романтико-мелодраматичних, спортивних, кримінальних і військових тем, оздоблену українською актуальністю та підкріплену професійним кінематографічним виконанням.

Привабливих молодих героїв відтіняє зіткнення «дорослих» персонажів-тренерів – Бітова, що прийняв бандитський режим, і Андрія, що зберіг духовність. До боїв «навкулачки» додаються погоні на авто та стрілянина з автоматів. Динамічна операторська робота створює відчуття живого екранного простору. Для другого плану підібрано колоритних персонажів, що їх ідентифікація відбувається саме за зовнішністю, додатково прояснюючи глядачам струнку логіку подій.

Зрештою (якщо не брати до уваги «політичні» інтерпретації та функціональні сюжетні «несподіванки», необхідні для чіткішого визначення позицій героїв) історія струнко крокує до щасливого фіналу. Без відповіді лишається хіба що фінальна – і в тому чи не найцікавіша – інтрига: на питання, яким чином героям усе ж таки вдалося покинути Слов’янськ, контрольований силами зла, автори відповідей не дають. Натомість, так само як і у заспіві стрічки, вони тут використовують «пунктир» історії, обмежуючись апеляцією до жанрово витриманого штампу, що бачить кінець історії у поразці головного супротивника – за логікою стандартного бойовика категорії «Б» та американського філософа Френсіса Фукуями.

Таке акцентування на штампах, зрештою, почасти руйнує враження від фільму «Я з тобою» – через ту неймовірну прірву, яка лежить між канонічними образами, започаткованими в навкологоллівудських ментальних просторах, і опорною українською реальністю, в яку їх намагаються розмістити.

Можна навести такі приклади недолугих поєднань:

– у «правильного», просвітленого східною мудрістю тренера Андрія в домі окрім світла електричного горить декілька товстих свічок – таких, які зазвичай використовують для чуттєвого антуражу в еротичних фільмах;

– рятуючись зі слов’янського полону, Олексій необов’язково ламає шию сепаратисту, що стрівся йому на шляху, хоча міг би просто укласти його в нокаут, як то робив раніше із іншими опонентами – це єдина екранна смерть представника терористичних сил у фільмі (при тому заслуговує на увагу уся сцена, адже сепаратист займається тим, що варить кашу в казані, додаючи туди кам’яної солі за смаком);

– поруч із такою невиправданою рішучістю виявляє себе комедійним ефектом її протилежність, коли надміру круті бандити слухняно декілька годин чекають, поки лікар завершить операцію, аби потому вступити із ним у секундну розмову, яка їм майже нічого не дає.

Насамкінець, ведучи мову про фільм «Я з тобою», варто відзначити вельми несподівану акторську роботу Сергія Писаренка – конферанс-ведучого багатьох українських телевізійних шоу із широким минулим учасника КВН. В образі антагоніста Бітова він переконливо крокує від характерної для нього комедійної карикатури до – дещо карикатурного – драматизму. Зберігаючи чимало традиційних для себе межових із несмаком КВН-інтонацій, з якими широко з’являвся у телевізійних шоу, Сергій Писаренко створює потужний – відразливий – образ спортсмена-бандита-владаря життя, в якому, немов у дзеркалі, відбиває вітчизняну дореволюційну політико-кримінальну еліту. Лишається дивуватися смаковим критеріям українського телебачення, що довгий час пропагувало такий шоу-образ.

Хоча ні, нічого дивного в тому немає.

Сергій Васильєв