15 фільмів, що вплинули на життя і творчість Григорія Гладія

Гладій

Антон Філатов, CutInsight

В активі Григорія Гладія більше 80 ролей у кіно, а також більше десяти режисерських і безліч акторських робіт у театрі. Він відомий своїми ролями в топових блокбастерах («Люди Ікс: Дні минулого майбутнього», 2014), в патріотичному українському кіні (Роман Шухевич у «Нескореному», 2000), у творіннях геніїв («Заборонена кімната» Гая Меддіна, 2015) і в російських серіалах (слідчий у «Морозові», 2007).

Перераховуючи фільми, що вплинули на його життя і творчість, Григорію було нелегко обмежитися лише 15-а картинами. «Я б міг продовжувати цей список нескінечно», – сказав він.

Відносно багатьох перерахованих стрічок Григорій Гладій відзначав, що для нього особисто це «кореневі фільми». Також він підкреслив, що, називаючи ту чи іншу картину іменитого режисера, він має на увазі і багато інших робіт даного майстра.

«Слово» (1928) Карл Теодор Дрейер

Це фільм про місію й силу слова. Мене просто вразив його зміст. Це дуже дисциплінований сюжет, який зроблено на тотальному мінімалізмі і на якійсь неймовірній економії засобів. Я мрію поставити в театрі історію, яка розповідається в цій стрічці.

«Розсікаючи хвилі» (1996) Ларс фон Трієр

Картина, яка викликала в мене просто шоковий стан. Я був вражений, що фільмом можна зачепити такі струни душі й створити настільки вражаючу атмосферу містики. Мені було цікаво, як Трієр досягає цього ефекту своїм стилем провокацій.

«Тіні забутих предків» (1964) Сергій Параджанов

Мені дуже дорога ця абсолютно чарівна картина. Вона створена в унікальному, неповторному стилі. Параджанов – більше, ніж артист. Він – людина ренесансу, яка на «ти» з міфологією. Йому вдалося пробитися в ті інтуїтивні зони, які просто незбагненні для розуму.

«Кам’яний Хрест» (1968) Леонід Осика

У цій стрічці мене вражає велика дисципліна зображення. У ній відчувається абсолютна єдність із рідною міфологією і зв’язок українця зі своєю землею. «Кам’яний Хрест» – це найбільш ностальгічна картина. Цей фільм настільки ж геніальний, як і творчість Василя Стефаника.

«Сталкер» (1979) Андрій Тарковський

Кожен фільм Тарковського мені дорогий… У перші роки мого життя в Канаді я вирішив показати його роботи своїм товаришам по творчості. І переглядаючи ці картини разом із ними, я раптом зрозумів, що те первинне відчуття трепету і захоплення від цього кіна кудись зникло. Тоді мені доводилося докладати певні зусилля, щоби довести друзям, що це геніально. Я усвідомив, що мій дикий захват не переноситься автоматично на інший грунт.

«Попіл і діамант» (1958) Анжей Вайда

Це зразок кіно на соціальну тему. Щоб створити настільки сильний фільм, потрібно не тільки інтелектуально, а й генетично відчувати ненависть до тоталітаризму. Я завжди шукав способи пояснити, наскільки страшною бідою є тоталітаризм. А в «Попелі…» це зроблено дуже точно.

«Ніхто не хотів помирати» (1965) Вітаутас Жалакявічюс

У цій картині присутня неймовірна вітальна сила. Фільм просто дихає атмосферою 40-х років, і в ньому відчувається нерв автентики свого народу. Це дуже живе кіно, незважаючи на те, що в 60-ті, коли він знімався, все було надто заідеологізованим.

«Почуття» (1954) Лукіно Вісконті

Мене завжди дуже цікавила музична тканина кіна: як музика в кадрі, так і музикальність самого зображення. Адже зовсім нечасто вдається зустріти фільм, у якому потік зображення нагадував би музику. Також мені дуже рідко доводиться чути в кіно музику, яку я обожнюю. Таким, наприклад, є Густав Малер у «Смерті у Венеції», а також сьома симфонія Антона Брукнера в «Почутті». У цій стрічці передається містична висота цієї музики.

«Сатантанго» (1994) Бела Тарр

Вважаю, що Бела Тарр перевершив Тарковського в тому сенсі, що досяг у кіно найчистішої субстанції. Його метод – це не спроба відтворити на екрані життя, а вже свідоцтво паралельної реальності. У «Сатанинському танго» відчувається сила і міць монологу самого режисера.

«Одного разу в Америці» (1983) Серджіо Леоне

У цій стрічці є глибинне відчуття музики. У ній присутня дивовижна єдність музики й акторського ансамблю. Також вона наповнена дуже сильним почуттям ностальгії.

«Сяйво» (1980) Стенлі Кубрик

Кубрик умів проникати в самий корінь зла. Це йому вдавалося в найрізноманітніших жанрах: історичному, фантастичному, футуристичному… і, звичайно, у фільмах жахів.

«Скажений бик» (1980) Мартін Скорсезе

І в цій, і практично в усіх інших стрічках Скорсезе дуже переконливо показується особливий світ цього режисера.

«Безмовне світло» (2007) Карлос Рейгадас

Ця картина в якомусь сенсі перевершує Тарковського. Також у ній присутня пряма паралель зі «Словом» Дрейера. Всі вони – режисери одного кола.

«Дівоче джерело» (1960) Інгмар Бергман

Всі роботи Бергмана мені дуже дорогі. Я не надто сприймаю історичні стрічки, тому що проникнути у віддалені історичні періоди в повній мірі буває дуже непросто. У таких випадках буває складно підібрати засоби для правдивої передачі буття «там». Тому в історичному кіно дуже часто зустрічається поверховість. А у Бергмана в «Дівочому джерелі» все відчуте дуже точно. У нього є абсолютний ефект присутності.

«Махабхарата» (1989) Пітер Брук

Найчастіше, коли театр переводять на екран, то дивитися це просто нестерпно. Але Брук зумів перенести театр в кіно гранично гармонійно. «Махабхарата» – це робота містичного рівня.

«Зараз відбувається свого роду баналізація кіно, тому, що будь-яка стрічка стала доступною. Зникла ця таємниця знахідки. Наразі людям вже не відома радість від того, що відшукав якийсь цікавий фільм. Тому затирається свіжість сприйняття шедеврів», – зазначив Григорій Гладій наостанок.

Антон Філатов, CutInsight, 23 червня 2016 року