Олена Коркодим, «Телекритика»

Голова спостережної ради «Мультиплекс-холдингу» Антон Пугач та генпродюсер «Інсайт-медіа» Володимир Філіппов висловили думки щодо процедури призначення голови Держкіно та очікувань від наступника Катерини Копилової.

Кінематографісти висловлюють занепокоєння відсутністю в Державному агентстві України з питань кіно голови. Як акцентує член експертної ради Держкіно, генеральний продюсер «Інсайт-медіа» Володимир Філіппов, за чотири місяці відсутності очільника відомства кіногалузь перейшла в режим стагнації. А кіноексперт, генеральний директор Міжнародного кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі акцентує на важливості законодавства, адже принциповим питанням є як його дотримання, так і реформування.

З іншого боку, визначитися з авторитетним для всіх кінематографістів кандидатом вони не можуть. Частина представників кіноіндустрії, серед яких Національна спілка кінематографістів України, голова спостережної ради «Мультиплекс-холдингу» Антон Пугач та інші, пропонують взяти до уваги думку кіноспільноти. Їхні опоненти, Володимир Філіппов, член експертної та Громадської ради Держкіно, що представляє Асоціацію «Сприяння розвитку кінематографу в Україні» Андрій Різоль та інші, підтримують рішення Кабміну запропонувати прем’єр-міністру власного кандидата.

Прийшли до необхідності такої рекомендації в уряді вперше – «з огляду на широкий резонанс у суспільстві». Однак після того, як на нараді за участі віце-прем’єра Олександра Сича (ВО «Свобода») було ухвалено рішення запропонувати прем’єр-міністру України кандидатуру актора й продюсераПилипа Іллєнка з ВО «Свобода», «широкий резонанс» набув масштабу катастрофи.

Першою обурення щодо можливості політичного призначення Голови Держкіно висловила ініціативна група кінематографістів на чолі з Антоном Пугачем. У листі, адресованому Президенту й прем’єр-міністру, викладено як різкі звинувачення на адресу Пилипа Іллєнка, так і критику «фарсової» процедури голосування.

Із відповіддю не забарився й Володимир Філіппов, який 25 червня повернувся до України з Міжнародного кінофоруму Moscow Business Square та відразу ж відповів на запитання «Телекритики».

Наше занепокоєння викликав той факт, що обидва опоненти вказують: кінематографісти остерігаються відкрито висловлювати свої міркування щодо кандидатури на посаду голови Держкіно, оскільки це може позначитися на перспективі фінансування їхніх фільмів. Із цих причин, каже Антон Пугач, у згаданому листі ініціативної групи підпис залишив тільки він сам, оскільки діяльність його компанії від держфінансування не залежить.

Представники кіноіндустрії критикують неетичні методи Антона Пугача. Зокрема, таку думку висловив Андрій Халпахчі. А Володимир Філіппов вказує на упереджену позицію пана Пугача щодо ВО «Свобода».

У коментарі «Телекритиці» Антон Пугач підкреслив, що переймається за колег-кінорежисерів і виробників та за державу: «Цю різку й принципову позицію я зайняв не через те, що є співвласником великої кінокомпанії» .

Нагадаємо, історія стосунків із ВО «Свобода» в Антона Пугача почалася ще в 2008-му, коли вінвиступив проти незаконної, на його думку, юридичної процедури впровадження обов’язкового дублювання фільмів іноземного виробництва українською. Представники ж Всеукраїнського об’єднання, навпаки, активно підтримали таку політики Міністерства культури.

«Телекритика» надала можливість висловити свої погляди в дискусії щодо кандидатури голови Держкіно обом опонентам.

Антон Пугач: «Фактично необхідно висловитися проти того, кого вже майже призначили»

─ Пане Антоне, якою, на вашу думку, має бути процедура обрання Голови Держкіно після змін, які відбулися в країні?

─ Зміни в країні, перш за все, мають ознаки зростання впливу громадянського суспільства. На Майдані відбулося народне повстання, і в будь-якій галузі тепер, як ніколи, треба брати до уваги думку, яку формулює громадянська та галузева спільноти. Національна спілка кінематографістів України, так само як і інші організації та експерти, мають моральні підстави, щоби з ними рахувалися, бо вони є ядром цієї спільноти.

На Майдан люди вийшли не підтримувати політичні партії, а переважно висловити свій громадянський протест проти неправомірного застосування сили, це була Революція гідності. Найважливішою ознакою цього протесту було те, що політичні партії підтримали народ, а не навпаки. Ось це не дуже усвідомлюють наші можновладці, перебільшують свій вплив.

Свою думку щодо обрання голови Держкіно я виклав у листі до Президента і прем’єр-міністра: безсумнівно, має бути авторитетна рада фахівців, здатна запропонувати найменш конфліктне рішення.

18 квітня в Міністерстві культури відбулася нарада, за результатами якої Пилип Іллєнко не отримав жодного голосу експертної підтримки. Але депутати ВО «Свободи» переконали міністра культури, що потрібна інша нарада і вже за участі інших людей. І надалі можна було б скільки завгодно гратися з нарадами, але переконливою може бути лише та порада, яку дають кіномитці з безсумнівним авторитетом.

Коли ж на наради запрошують людей, які мають лише опосередковане відношення до кіно, то й результат нарад відповідний. І я таким політичним махінаторам нагадуватиму про це, скільки житиму: що Майдан відбувся не для того, щоб партійні висуванці отримали посади, а для того, щоб ті, кому довіряє професійна громада, отримали підтримку політичних партій. Влада повинна допомагати суспільству і кожній галузі суспільства, а не приходити зі своїми кандидатами, зі своїми проектами рішень, і спускати їх зверху, бо їм, мовляв, видніше. Хоча прогресом є вже те, що зараз таке їхнє відчуття всіляко приховується, що імітується процес галузевої підтримки.

─ Чи можлива в українському кінематографічному середовищі відкрита публічна дискусія з залученням ЗМІ? В медіа мало представлені точки зору авторитетних кінематографістів. В основному, активність виявляють дві ініціативні групи – одна, останнім часом, виступає за кандидатуру Андрія Дончика, інша – за Пилипа Іллєнка.

─ В основному, представники індустрії висловилися на зборах НСКУ й нарадах Міністерства культури.

Зараз проблема в тім, що відкрито виступати проти того кандидата, якого одностайно підтримав Кабмін – дуже ризикована справа. В нашій країні майже немає приватного виробництва фільмів, тому кінематографісти опинилися в дуже складному становищі: фактично необхідно висловитися проти того, кого вже майже призначили.

А з підтримкою Іллєнка все зрозуміло. Коли його, наприклад, підтримує Андрій Різоль, не можу не згадати, як цей чоловік був на чолі процесу, коли під час українського «Кіноекспо» (спільно з Асоціацією, яку створили в тому числі для всяких таких же дій) кілька разів підряд вручали нагороди різним кінодіячам за щось краще. Я багато разів цікавився, що це за Асоціація в них така, і що це за нагороди, чому вони так зухвало беруть на себе право презентувати всю кіноіндустрію та когось нагороджувати. До речі, Петро Порошенко в ефірі ICTV саме таке запитання поставив Тетяні Смірновій (тодішній голова цієї Асоціації) багато років тому. Переконливої відповіді не отримав. І тоді вони вирішили, що треба якимось чином мене приблизити. Смішні люди. Вони проголосили, що я в 2007 році, за рішенням нібито експертної ради, маю отримати який Приз за внесок в український прокат. Я попросив надати протокол зборів цих експертів, або протоколи лічильної комісії, яка рахувала бюлетені, якщо голосування було таємним. Я нічого цього не отримав. Звісно, і від нагороди відмовився. Тож ця спілка «аферистів» та «націонал-аферистів» цілком логічна, і таке відбувається по всій країні всі ті роки, що ми тут живемо. Але цьому прийде скоро кінець. Довго по буфету ця публіка гуляти не буде.

Коли ж такий поважний чоловік, як Андрій Халпахчі, підтримує Дончика, але вже після того, як Кабмін висловився за Іллєнка, то він уже обережно висловлюється і за Іллєнка, я пригадую, як він мандрував 2004 року по Києву в помаранчевому шарфику, але разом із тим виводив на сцену Сівковича, якому я у той же самий час кричав «Ганьба депутату!» під час закриття «Молодості», але жодного «політичного» шарфика на себе не натягав. Андрій сам не розуміє, як точно він визначив мою відміну від нього, або декотрих інших кінодіячів, навіть і талановитих, і таких, із якими я приятелюю, коли сказав, що я нібито люблю витягати деталі нашого обговорення на шпальти газет та видань: так от саме в тому-то і суть; є відкрите суспільство, за Попером, і є його вороги. І ще у свої 20 років, коли я у лавах внутрішніх військ МВС СРСР вийшов із лав ВЛКСМ, я свій вибір зробив на все життя, хоча, як ви розумієте, воювати з Радянською владою з погонами солдата було набагато складніше, навіть небезпечно для життя, ніж зараз.

До речі, я підтримав свого часу завершення виробництва фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь», і мій голос був не останнім, щоб картину все ж таки завершили. Хоча фільм мені дуже не подобається. І з самим Михайлом Іллєнком я був разом під СІЗО, коли, певною мірою ризикуючи, ми приходили і проводили пікети та емоційно спілкувалися з міліцією, бо в СІЗО сиділи студенти Карпенка-Карого, яким загрожував термін у 15 років. Тобто іноді ми разом, але обставини зараз так склалися, етика дій цих людей така, що «рух» цієї нашої великої кінематографичної родини змушує згадати каламбур Гафта про родину Міхалкових:

Россия, слышишь этот зуд?
Три Михалковых по тебе ползут.

 І я підтримую не Дончика. На нараді в Мінкульті й на засіданні секретаріату Спілки кінематографістів я пропонував іншу кандидатуру. Але в такому штучному фіналі, де опинилися Дончик та Іллєнко, я, звісно, за першого. Але перш за все, я підтримую процедуру, в якій керівник не призначається завдяки тому, що партія, яка має політичний вплив і входить в коаліцію, перетягає канат на свою сторону цілком аферистичним чином – попри те, що кіноспільнота має іншу думку.

─ Які наслідки для кінематографічного середовища матиме політичне призначення голови Держкіно?

─ В кінематографі зараз є одна головна проблема. Він, як і всі галузі, потребує реформування ─ і в кінопрокаті, і в кінодистрибуції, і в кіновиробництві. І тому призначення голови Держкіно навіть за умов, коли держава не буде видавати на фінансування фільмів коштів, має принципове значення. Прийшов час реформ, які можна робити без додаткового державного фінансування. Держава має підтримати на законодавчому рівні створення кінотеатрів у малих містечках, куди великий бізнес не прийде, бо це невигідно, а місцевий бізнес прийшов би. За цих умов можна отримати 200-300 нових кінозалів.

Потрібно створити одне базове кінематографічне підприємство. Важко зараз вимагати від держави кілька десятків мільйонів доларів на придбання сучасного обладнання для створення повної лінійки кіновиробництва світового рівня. Але якщо зараз позбутися зайвих активів, це допоможе ринку кіновиробництва зрушитися місця.

Бізнес не створить умови для дешевого кіновиробництва, в нашій країні це може здійснити лише держава.

Дончик підтримує ці ідеї. Але від одного Голови Держкіно мало що залежить. Тут повинна спрацювати вся кіноспільнота, яка підготує проект реформ та подасть його Міністерству культури та Держкіно. І якщо Міністерство його підтримає, а Кабмін і Верховна Рада дадуть зелену дорогу, ми будемо мати шанс виробляти десятки картин на рік, і вартість цих фільмів буде майже в 1,5-2 рази менша, ніж зараз.

З іншого боку, багато що залежить від того, як голова Держкіно розуміє реформи та економіку світового кіновиробництва. З програми Пилипа Іллєнка складається враження, що він хоче продовжити існування збиткових державних підприємств. І в мене є підозра, що це потрібно для того, щоб, як у часи попереднього керівництва Держкіно, освоювати бюджет…

Зрештою, до обговорення протиріч у програмах кандидатів на нарадах Міністерства культури справа не дійшла. Програма Дончика мені ближча, а набір висловлювань Іллєнка вбачаю ретроградними та «урапатріотичними».

 ─ Якщо Головою кіно стане Пилип Іллєнко, чи це позначиться на мовному питанні у прокаті, дубляжі фільмів, як і співпраці з російськими кінематографістами? Як ви оцінюєте таку ситуацію з урахуванням нинішньої політики Росії?

─ Голова Держкіно приходить не на диспетчерський пульт натискати кнопки, які впливають на процеси в кінопрокаті, на щастя. І таких кнопок в нього немає ані в кіновиробництві, ані в дистрибуції. Ринок працює за своїми законами, і капітал, як відомо, взагалі тече туди, де є умови, а не туди, де це виглядає патріотично корисним.

Але очільник Держкіно може намагатися якісь речі скеровувати в тому чи іншому напрямку. І чи рухатиметься процес у заданому ним векторі, це ще велике питання. Наприклад, котрась європейська комісія робила моніторинг виконання рішення Путіна за часів перебування його на посаді прем’єр-міністра Росії. І, як вказано в цьому звіті, половина його рішень виконані не були, вони мали вагу лише на папері.

З головою Держкіно може бути так само. Бо реформістський рух, яким би напрямком не піти, потребує підтримки тих, хто розуміє, для чого все це робиться.

Що стосується співпраці з Росією, то симпатик Іллєнка Філіппов, який продюсував «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», вважає Росію головним ринком збуту української кінопродукції. Це було трохи не смішно почути. Я переконаний, що прокатний потенціал наших стрічок має бути місцевим, адже наш ринок більший ніж у 16-ти прокатних країнах світу, але наше виробництво та доля національного кіно в прокаті – чи не найгірші в світі. Нам є на чому заробляти. З часом ринок буде ще більший, тож умови будуть ще кращими, а от які фільми будуть запропоновані глядачу і як – це питання.

─ Але ж український ринок кінодистрибуції потребує окремих реформ, на які, можливо, підуть тривалі роки.

─ Гадаю, треба вивчати досвід таких країн, як Польща, Румунія, Чехія, Хорватія, Словаччина, Угорщина. Там так само існує конкуренція між фільмами місцевого й іноземного виробництва. Але їм вдалося завоювати увагу глядача до місцевих стрічок, і національне кіно там чомусь популярне.

Я й раніше, за членства в Експертній комісії Держкіно, пропонував екс-голові Держкіно Катерині Копиловій сформувати групу фахівців, які мають авторитет і зв’язки у європейській кіноспільноті, для вивчення досвіду успішних країн як щодо самого кіно, так і щодо технологій його просування. Доки про це не потурбується держава, бізнес самостійно нічого не зробить.

─ Але самі українські кіновиробники й представники кінотеатрів оцінюють потенціал внутрішнього кіноринку України скептично.

─ Зараз саме час почати з нової сторінки, придивившись до міжнародного досвіду – від Аргентини до Бразилії, Німеччини, Хорватії й Туреччини й Південної Кореї. В більшості з цих країн основний прогрес на кінопрокатному ринку відбувся за останні 15 років. І якби йшлося про позитивні здобутки лише за рахунок розвинутіших ринків, це була б одна історія. Але коли в Україні частка національного продукту та обсяг виробництва набагато менші, ніж могли би бути – це інше.

Те, що американське кіно тисне зі своєю конкуренцією, для України є проблемою. Але не головною. Інші ж країни подолали цю конкуренцію – не перемогли, але трошки посунули.

─ Ви, як Олег Фіалко, Юрій Терещенко та кінокритик Ігор Грабович, були в числі людей, які залишили Експертну комісію з питань кінематографії Державного агентства з питань кіно, протестуючи проти непрозорості та маніпуляцій. Чи призвело це до змін? Як реагували представники Держкіно на звинувачення у ваших публікаціях й коментарях ЗМІ?

─ Рішення залишити Експертну комісію спочатку прийняли ми втрьох, а Ігор Грабович прийняв таке рішення окремо, коли запідозрив Держкіно у підтасовці карток для голосування. Але листи із закликами про зміни у процедурі проведення експертних оцінювань підписало понад 10 представників кіноіндустрії, які працювали експертами.

Я маю абсолютно переконливі свідчення, що наш вчинок мав позитивний вплив на клімат роботи Експертної комісії Держкіно. Принаймні, за відгуками людей, які продовжували там працювати. Деякі питання експерти почали розглядати з інших кутів, аби це не викликало конфліктів у роботі комісії.

─ Тобто, сам процес проведення пітчингів і голосування став прозорішим?

─ Не тільки прозорішим, а й міцнішим, зрілішим. Але це не в мене треба питати.

Згадаймо, чим займалася Катерина Копилова до її призначення на посаду голови Держкіно – працювала в продакшені, що спеціалізувався, в тому числі, на дублюванні фільмів. Таких людей, які працюють на тому чи іншому виробничому поверсі кіногалузі, в Україні тисячі. Й раптом їй, завдяки знайомству з Януковичем-молодшим, випав шанс піднятися на найвищий рівень – обійняти посаду керівника Держкіно. Тобто їхала на самокаті та раптово пересіла на реактивний літак. Такий собі більшовицький сюжет.

З цих причин я не вірю і в Пилипа Іллєнка. З того, що він зростав у кінематографічній родині, ще не випливає, що він глибоко вникав у процеси вирішення питань, пов’язаних із кіновиробництвом. До речі, він мав відношення до фільмів, зроблених його батьком і дядьком. Зовсім інше – мати справу з широким колом людей, вирішувати важливі для виробництва фільмів чи серіалів питання не один раз, а десятки разів. Адже голова Держкіно – це все ж таки треба мати уявлення про щось масштабне, і мати з цим справу тривалий час. Кращий досвід має Дончик, багато працював у сфері кіновиробництва і як кінорежисер, і як кінопродюсер, і на телебаченні, і в кіно. До того ж, за його плечима – десятки реалізованих проектів. Це дві абсолютно різні фігури…

– З іншого боку, Пилип Іллєнко має юридичну освіту. А українська кіноіндустрія гостро потребує реформування законодавства.

– Навіть самі режисери часто кажуть, що кіно – це 95% виробництва. Для створення нормальної технологічної бази й дешевого виробництва українських фільмів треба створити потужне державне підприємство з найкращим обладнанням. Тому важливо також позбутися всіх тих активів, які не є ефективними для індустрії. Іллєнко цього не підтримує, він із цього приводу висловився. Взагалі, не чув від нього нічого, крім набору штампованих фраз. Але навіть якщо його призначать, система не дасть серйозно розгорнутися його некомпетентності, як свого часу кінематографісти чинили опір Копиловій, так, можливо, буде і зараз.

Владимир Филиппов: Кандидатуру чиновника на должность главы Госкино утверждает не общественность

─ Владимир, согласны ли вы с обвинениями, изложенными в письме инициативной группы во главе с Антоном Пугачем?

─ Давайте выражаться корректно. От имени кого и по поручению какой именно инициативной группы кинематографистов написано это письмо? Это послание подписано лишь Антоном Пугачем, а инициативная группа – абстрактная иллюзия в его сознании. По крайней мере, сейчас это выглядит именно так. Письмо направлено на то, чтобы спровоцировать скандал, как выразился Пугач, «в ответственный для страны момент». Так называемые факты, изложенные Пугачем, в действительности абсолютное манипулирование данными и фальсификация.

К примеру, Антон Пугач безапелляционно утверждает, что если Ильенко будет назначен главой Госкино, мы сразу же потеряем восток и Крым. Хочется спросить господина Пугача, на чем основаны его выводы? Или еще. Он говорит о человеке, семья которого 17 лет занимается кинофестивалем «Открытая ночь», что тот ничего не сделал в кинематографии и не занимается молодыми кинематографистами. Это нонсенс! Из письма Пугача также не понятно – Ильенко пособник или противник копродукции как таковой. Ильенко в версии Пугача то раздает «десятки миллионов гривен украинских налогоплательщиков на сомнительные русские проекты» и тут же, как «националист» и «член партии “Свобода”», представляет собой угрозу для востока страны. Давайте будем последовательны и не будем обвинять Филиппа в противоположных вещах. А то нелепо выходит – он и ярый пособник и ярый противник всех русских!

Дальше – больше, Антон Пугач обвиняет Филиппа Ильенко в «крышевании» коррупции, хотя, по законодательству, Общественный совет при Госкино, который он возглавлял, вообще не имеет влияния на решения агентства. Он может только высказать своё мнение в ограниченной форме – украинское законодательство, в смысле общественных советов, недоработано.

Что касается деятельности государственного агентства Украины по вопросам кино, то за последние годы под руководством Екатерины Копыловой, имя которой почему-то все боятся или стыдятся сегодня упоминать, сделаны такие важные для страны проекты, как «Украина гудбай», «Поводырь», «Параджанов», «Браты», «Племя». Все они появились благодаря так называемым коррупционным конкурсам. Ещё было выпущено порядка 60 короткометражных и документальных фильмов, и, впервые после 23-летнего перерыва, такие детские ленты, как «Иван Сила» и «Трубач». Эти фильмы были профинансированы государством на 100%. И все это теперь называется – ничего не сделано!

Меня очень возмущает безапелляционное обращение к Президенту и премьер-министру с безосновательными обвинениями в адрес Госкино. Тем более, что они вряд ли в настоящий момент озабочены тем, что происходит в украинской кинематографии. Но ставить под сомнение решение Кабмина, которое было принято – заметьте! – впервые после обсуждения программ всех потенциальных претендентов на своем заседании, как минимум, некорректно. Следующим шагом Антона, по его логике, будет обращение в Лигу наций или письмо к Президенту Евросоюза.

Когда анализирую прошлое, лично мне кажется, Антон Пугач не может смириться с тем, что когда-то ему не позволили крутить фильмы на русском языке и не дали завезти русские кинокопии.

─ Насколько оптимальной вы считаете процедуру выбора главы Госкино? Со стороны инициативной группы, которая поддержала Андрея Дончика, были высказаны критические замечания. В частности, прозвучали определения «политическое назначение» и «фарс».

─ Глава Госкино – это не творческая единица, которая определяет политику государства в области кинематографии. В первую очередь, это чиновник, который должен выполнять задачи, стоящие перед отраслью, и, безусловно, продолжать начатые в 2010 году реформы.

Это не дискуссия по поводу того, кто более творческая единица, или кто менее творческая единица, или кто чего сделал. Вопрос в том, сможет ли новый глава Госкино  взаимодействовать с органами государственной власти потому, что само по себе Госкино, в существующей системе координат, без Кабмина, без Минфина, без Казначейства ничего сделать не сможет. И этой работой должен заниматься человек, который имеет об этом хоть какое-то представление. Естественно, этим эта непростая работа не ограничивается. Есть еще международная деятельность, проблема развития кинотеатральной сети, необходимость введения единого электронного билета, много других вопросов, которые не имеют прямого отношения к творчеству, но от которых напрямую зависит, быть украинскому кинематографу или нет.

В этом смысле Филипп Ильенко является более аргументированной кандидатурой. Потому что он по образованию юрист, продюсер. Да, за его плечами пока немного законченных картин. Но это ровным счётом ничего не значит.

У режиссёра Дончика – своё сугубо режиссёрское видение. И это видение может накладываться на все проекты Госкино. Но ведь каждый режиссер имеет право на собственный взгляд.

Сама дискуссия – правильно назначен или неправильно, под тем углом или не под тем углом – риторика, спекулятивная по своему характеру и изначально неправильна. Это всё равно как если бы врачи избирали Министра здравоохранения.

О чем мы говорим – отрасль четыре месяца без главы, всё пребывает в состоянии стагнации. Договора не подписываются, акты не подписываются, всё стоит… Может, это пора когда-нибудь закончить?

─ То есть, вы считаете, что кандидатуру главы Госкино и должен был выдвинуть Кабмин?

─ Конечно! Как это было и ранее. Что – Анну Павловну Чмиль общественность когда-то выдвигала? Или Екатерину Копылову? Но и та, и другая в свои периоды руководства Госкино сделали довольно много. И я надеюсь, что Филипп Ильенко сделает тоже немало работы на этой должности. Повторюсь, что Кабмин провел слушания программ кандидатов и принял взвешенное решение осознанно.

Я не согласен с предложением выбирать главу Госкино из числа лауреатов международных кинофестивалей. Глава Госкино – это чиновник в структуре чиновников, который должен, не побоюсь этого слова, обслуживать интересы всех кинематографистов, и не только членов Союза. А вопросов нерешенных масса! Вот, к примеру, я только что вернулся с Международного кинофорума Moscow Business Square, где узнал, что, оказывается, у нас с Аргентиной развивался договор о копродукции и этот процесс был прерван. А такое соглашение нашим странам необходимо, ведь в Аргентине огромная украинская диаспора, а система их взаимодействий в кинематографии один в один схожа с нашей!

Мне кажется, юристу в таких делах разобраться чуть проще.

─ В процессе дискуссии о том, кто должен возглавить Госкино, очень мало кинематографистов выступали со своими мнениями в СМИ. В основном, были озвучены заявления инициативных групп…

─ Потому что медиа интересуют исключительно темы для горячих материалов. Антон Пугач уже второй месяц дует на угли, которые давно пора погасить. Я не понимаю, зачем этот человек делает всё новые и новые заявления по данному поводу. Чем быстрее мы прекратим риторику – кто достоин, кто не достоин, тем быстрее отрасль войдёт в нормальную работу.

Все кинематографисты на открытом собрании в Доме кино достаточно открыто высказались. По крайней мере, я всё то, что хотел открыто сказать, сказал Дончику. Меня полностью не устраивает его видение взаимодействий с продюсерами. В Украине в 1998 году была принята Концепция развития продюсерской системы в кинематографии, согласно которой продюсер является ответственным за реализацию проекта. И финансировать свой кинопроект он имеет право из любых источников, в том числе и при помощи Госкино, как это принято в ЕС и России, финансировать проект из государственных и негосударственных фондов. Дончик имеет свое представление о понятии «продюсер» и эту систему напрочь отвергает. То есть, с его подачи Госкино может вернуться в реалии девяностых.

С другой стороны, Андрей Дончик предлагает давать дорогу молодым кинематографистам, делать открытый конкурс… Но ведь это и так есть – питчинги проходят, молодыми было сделано около 60 дебютных короткометражных фильмов из 80 картин, созданных при финансировании Госкино.

Сами кинематографисты, естественно, осторожно выступают со своими мнениями. Потому что ещё неизвестно, кого именно назначат главой Госкино, и смогут ли они получить финансирование на свои проекты. Понятно, что денег на всех все равно не хватит и недовольные будут всегда.

Я лично не боюсь высказывать своё мнение. Но не все так открыто готовы выступать в поддержку того или иного кандидата… Я думаю, будь у кандидата Филиппа Ильенко другое имя или другая фамилия, вопросов не возникло бы. Просто вся общественность воспринимает семью Ильенко как нечто одиозное. Как будто в то время другим режиссёрам никто не давал снимать фильмы. Но, простите, «Белый птах с черной отметиной» фильм смелый, и в СССР за такие фильмы не только премии давали.

─ Но ведь вопрос не только в кинематографических достижениях Ильенко, а в том, что часть киносообщества сочла одобренную вице-премьером из ВО «Свобода» кандидатуру чиновника из ВО «Свообода» политическим решением.

─ Филипп Ильенко в партии «Свобода» уже многие годы, он был в этой партии и тогда, когда в ней было находиться «неудобно», он был в ней и на Майдане, он и сейчас в ней. Но, честно говоря, меня его политическая карьера не очень волнует. Как вы понимаете по моему русскому языку, я не большой адепт партии «Свобода», и не всё, что делает Тягныбок, меня устраивает. Я севастополец! Но я лично готов повторить фразу Эвелин Холл из книги о Вольтере «Я не разделяю ваших убеждений, но готов умереть за ваше право их высказывать». У нас что – гонения на «Свободу» начались?

─ У кинематографистов возникают опасения в отношении того, как представитель ВО «Свобода», например, будет строить отношения с кинематографистами из восточных регионов Украины. У меня, как у журналиста, вопрос – как Филипп Ильенко видит сотрудничество с российскими кинематографистами в свете нынешних событий?

─ Никакого сотрудничества с Россией в области кинематографии у нас толком никогда не было. Мы лишь пытались наладить его в виде копродукции по нескольким пунктам.

Между прочим, Антон Пугач ставит Филиппу Ильенко в вину, что он, будучи Главой общественного совета при кинематографии, не остановил русские проекты – Германа-младшего, Охлобыстина и ещё один-два фильма в копродукции, которые пытались снимать…

Взаимодействия с русскими будут продолжаться, когда будут интересные проекты. Охлобыстину не давали снимать в Москве, поэтому он приехал снимать к нам, и здесь его поддержали. Герману-младшему также не давали снимать в Москве. И сейчас на Международном рынке копродукции в Москве мы представляли фильм «Довженко» («Александр Довженко. Одесский дебют». Украина. Режиссер: Константин Коновалов. Продюсер: Владимир Филиппов, «ИнсайтМедиа». Сопродюсер: Одесская киностудия. -ТК).

Так вот, у продюсеров из разных стран был один вопрос: «А русские в проекте будут?». Мы говорим: «Нет, русских в проекте не будет». Ответ: «Классно! Мы согласны входить в копродукцию».

Ситуация не очень линейная с украино-российской копродукцией была, а уж сейчас и подавно непростая стала. И эта ситуация не зависит от того, будет ли Филипп Ильенко главой Госкино. Сотрудничество с Россией в области кинематографии (не в области обслуживания телевизионных проектов, не в области создания для них массового продукта, а именно в области кинопроизводства) не было! И я думаю, всем понятно почему. Национальная кинематография должна создавать национального киногероя. Скажите на милость, зачем России вступать с нами в копродукцию для создания образа Украинского Героя?

─ Вы наверняка сравнивали программ Андрея Дончика и Филиппа Ильенко. На какой рынок ваш кандидат планирует ориентироваться в ближайшие годы? И на какие фильмы?

─ Я убеждён, что Украине сейчас нужно заняться собственным рынком и воспитанием собственного кинозрителя, который привыкнет ходить в собственные кинотеатры и смотреть не только американский продукт, не только русские комедии, но украинские фильмы. Располагая опытом продюсирования нескольких украинских картин, знаю, что на сегодняшний день это очень трудная задача, решить которую непросто. И в том числе, благодаря таким представителям кинобизнеса, как Антон Пугач, который на «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ставил билеты по 128 грн. Я ему отдельно за это благодарен, потому что зрители все равно пошли на этот фильм и платили по 128 грн. И «Той» вошел в топ-10, и продержался там четыре недели. Но если серьезно, то с горестью надо признать, что места в украинском кинопрокате украинскому фильму нет!

Почему-то все забыли, что Пугач вместе с Царёвым ходил в Госкино отстаивать русский язык и русские копии, напечатанные в Москве. Все забыли о том, что сфера его интересов – наш кинозритель, из которого, благодаря русской сети «Мультиплекс», можно будет и дальше качать деньги для Москвы…

В завершении данного вопроса выскажу важный аргумент: для воздействия на Украину со стороны России все способы хороши, используют любого «пугача» для влияния на Минкульт в разрезе назначения на ключевые должности патриотов Украины.

─ Какую модель кинопроизводства в Украине предлагает взять за основу Филипп Ильенко?

─ Я думаю, что, как и в любой национальной кинематографии нужно двигаться довольно разными путями. Мы не выступаем за то, что все должны снимать только на национальной киностудии имени Довженко или ориентироваться на малобюджетные короткометражки.

Я считаю, что чем разнообразней будет украинский кинематограф, чем лучше для нас, тем больше мы увидим себя. Потому что кинематограф – это зеркало нации, и пока нация не посмотрит на себя в зеркало, никакого результата не увидим. Этот портрет нам может сильно не понравиться: не всегда приятно смотреть на себя, если ты неумытый.

Но главное для меня в модели украинской кинематографии сегодня – это логлайн, высказанный Михаилом Герасимовичем Ильенко: «Мы, для нас, про себя!», и это однозначно приоритетный вектор развития сегодняшней украинской кинематографии. Никто кроме нас о нас и для нас кино снимать не будет – ни русские, ни канадцы. Только мы сами можем о себе позаботиться.

─ Какие реформы индустрии, по вашему мнению, требуют безотлагательных действий Госкино?

─ Основной пункт – продлить льготы украинской кинематографии, которые заканчиваются в следующем году. И об этом нужно позаботиться сейчас, чтобы вовремя учесть в госбюджете. НДС кинематограф попросту прибьёт.

Также нужно найти возможность собирать для украинской кинематографии дополнительные средства. Потому что бюджет у нас пуст, и нужно подумать о методах поиска финансов, позаимствовав опыт других стран. Например, Франции, Польши, Великобритании, или той же Ирландии.

Очень важный вопрос – подписание двухсторонних договоров копродукции с разными странами. К примеру, с Аргентиной, Великобританией, законодательством которых предусмотрены льготы для иностранных фильмов.

─ Как вы оцениваете нынешнюю процедуру проведения питчингов и голосования по этим конкурсам?

─ В самом питчинге я вижу одни положительные аспекты. Причём это очень важная процедура, которая была запущена Копыловой по модели ЕС и, в принципе, введена ею абсолютно добровольно. Ведь можно было продолжать распределять деньги путём закрытого решения, как это было при предыдущей команде Госкино.

Филипп Ильенко, как и я, большой адепт открытых питчингов.

То, что в питчингах были некоторые сложности, безусловно, были, и эти изъяны необходимо исправлять. Но слово «коррупция» – это перебор! Мне кажется, если Пугачу известны факты, ему в таком случае нужно собирать документы и обращаться не в СМИ, а в прокуратуру. Иначе, в отсутствии доказательств, это называется наговором и клеветой.

Но несмотря на огульные заявления, сам питчинг – это отличный инструмент. Естественно, в нём нужно стремиться к большей прозрачности и открытости. Также в таких конкурсах должна учитываться государственная политика – в отношении тем, которые нужны государству, к примеру. Распределение средств должно быть дифференцировано – с учётом молодых авторов, количества фильмов на важные для украинцев темы.

Считаю, механизм питчинга стоит узаконить, сейчас он находится в подвешенном состоянии.

─ Процесс выбора главы Госкино вновь показал, как трудно украинскому киносообществу принимать решения. Насколько это усложнит работу главы Госкино?

─ Нам надо научиться свободе и открытости. Чтобы не от кандидатуры, не от личности главы Госкино всё зависело.

Во времена Копыловой всё подчинялось ей. Мы сейчас переходим в новую фазу гражданского общества, и нельзя допустить, чтобы с Филиппом Ильенко эта история повторилась.

Чем меньше мы будем мусолить вопросы провокационного характера, тем эффективнее будет наша работа.

Олена Коркодим, «Телекритика», 27 червня 2014 року