Андрія Кокотюху знають, швидше, як письменника, аніж як сценариста. Бо літературний доробок автора справді вагомий — 57 книжок, серед яких останні, що тішать назвами любителів Львова: «Привид із Валової» та «Адвокат із Личаківської».

Портфоліо сценариста дещо скромніше. Але 45-річний Андрій активно працює на цій ниві. Історичну драму «Століття Якова» за мотивами однойменного роману живого класика Володимира Лиса та мелодраму «Катерина» за мотивами поеми Тараса Шевченка — сценарії яких на замовлення каналу написав Кокотюха — скоро покажуть в ефірі «1+1».

Валентина Самченко, «Україна молода»

Сценарії з шухляди

— Андрію, ви вже десь казали, що була б можливість, займалися б лише написанням сценаріїв. Чим сценаристом краще бути, ніж письменником? 

— Сценарій — живий організм, він увесь складається з дії. Тут заборонена законами драматургії домінація форми над змістом. Я люблю вигадувати історії. Сценарій — історія в чистому вигляді, де нема «літературних» прокладок між епізодами, кожен новий рухає наступний. Від письменників в Україні чомусь таких історій не вимагають. Хочу, аби мої книги читали так, ніби дивляться фільм. Тож як сценарист я насправді більше затребуваний.

— Спочатку ви писали сценарії телепроектів. Цей стартовий майданчик чим прислужився, коли пишете кіносценарії? 

— Спочатку я писав сценарії фільмів та серіалів, які не були втілені. Я працюю у цій галузі вже 18 років, і зараз переглянув архіви. Створеного, але не знятого — набагато більше.

— Поштовхом активнішого розвитку українського кіно, як не прикро, стала видима агресія Росії проти України. Втім кінотелеіндустрія РФ завуальовано продовжує відстоювати свої інтереси в наших ефірах. Що ще треба зробити, щоб українська продукція з’явилася у достатній кількості у вітчизняних ефірах? 

— Визначити, що таке «українська продукція». Визначитися, що нема поганих сегментів, є глядач, з яким погано працюють. Ризикувати, помилятися, виправляти помилки. Ну і ринок має бути.

— Основними замовниками виробництва українських фільмів і серіалів, можна вважати, стали телеканали. Як сприймаєте закиди, що знімають у нас переважно все ще для глядача з проросійським мисленням у голові? 

— Закиди до кого? Я сам закидаю це окремим виробникам, регулярно про це пишу. Проте чи має це результат? Якщо десять років російське подавалося в Україні, як «наше кіно», відучити деяких менеджерів від проросійської орієнтації складно. Найцікавіше, що глядачам, на яких вони кивають, мовляв, це люди хочуть таке дивитися — все одно. Якщо маркер — мова, то аудиторії, яка звикла до російських серіалів, справді зручніше, коли персонажі говорять російською. Та на цьому «проросійськість» саме глядача здебільшого завершується. Бо наші люди охоче будуть дивитися кіно про Київ, Харків, Львів, Одесу, загалом — про Україну в кадрі, про наші реалії.

І мова не означає орієнтації — таки справді сила звички.

Натомість частина менеджерів, котрі приймають рішення, бояться саме персоніфікації. Адже треба схвалити історію про Україну, з питомо українським контекстом — взяти на себе відповідальність за зміст. Чим підкуповує російське? Безвідповідальністю. Ось почне Україна купувати історії з українським контекстом — і все буде добре для кожного з нас.

Позитивно варто оцінювати роботу тих українських каналів, котрі націлені виробляти продукт мінімум для внутрішнього використання, максимум — з прицілом на європейського глядача. Думаю, «Століття Якова», «Катерина», «Чорний ворон», заплановані каналом «1+1», будуть цікаві українцям. Це точно не для Росії. Чи для Європи? Покаже час. Причому  дуже скоро. Судити можна буде вже за результатами нового телевізійного сезону. Однозначний позитив: канали входять у смак власного виробництва.

— Ви написали сценарій до чотирисерійної мелодрами «Катерина» за мотивами поеми Тараса Шевченка. Наскільки відповідально працювати з класикою?

— У «Катерини» дуже цікава історія. 2008 року сценарій отримав третю премію «Коронації слова» як повнометражний фільм. Коли минулого року канал «1+1» почав шукати україноцентричні історії, я на удачу запропонував «Катерину». Сценарій адаптували для телесеріалу, додалися нові сюжетні лінії. Ми працювали на результат: зберегти загальну ідею — адаптувати Шевченка на сучасний лад. Класику можна і треба адаптувати до нашого часу. Бо проблеми лишаються: зраджене кохання, соціальна нерівність, розбіжності між містом і селом, можливості для реалізації не рівні, а різні.

Для мене важливо, що в «Катерині» зберігся конфлікт між консервативним та вільним світами. І вільний світ показано не ідеальним. У Катерини, за сюжетом, є вибір: ідеальний світ, де все розплановано на роки вперед, де все передбачувано, чи реальний, в якому набиваєш гулі.

Цікаво, що у сучасній «Катерині» буде переосмислено поняття «москаль». У часи Тараса Шевченка «москалями» називали військовослужбовців російської армії, а «віддати у москалі» — значило «забрати у солдати». У більш широкому значенні «москаль» — це була свого роду чужа людина, що виходила за рамки певного соціального середовища. І фраза «кохайтесь чорнобриві, та не з москалями» означає — жити розмірено, у своєму соціальному середовищі, і закохуватись у ту людину, до якої полинуло серце.

Логіка подій має бути залізною

— Писати сценарій до свого «Червоного» — це якось закономірно. Сценарій на твір іншого письменника писати складніше чи простіше? Питаю про «Століття Якова». 

— Писати сценарій взагалі справа не з легких. Тут недопустимий потік свідомості, логіка подій мусить бути залізна, слів — мінімум, дії — максимум, якщо в епізоді нема конфлікту — епізод бракований. Це так, між іншим.

Коли йдеться про «Століття Якова», відчуваю в рази більшу відповідальність.

Адже працюю з твором шанованого колеги. Так скажу про всі твори, вже кимось написані. Я знайомий із Володимиром Лисом, але є незнайомі автори, романи яких адаптую для кіно. Відповідальність, повторюся, величезна. Колеги вистраждали кожне слово, воно для них сакральне, щось означає, часто — дуже особисте.

Тут приходить майстровий і все міняє на догоду законам кіновиробництва та за правилами підручників із сценарної майстерності. Авторам, думаю, наперед не подобається результат. Вони щиро впевнені: сценарист рулить процесом, на який копил напише — так і буде.

З цим треба змиритися, прийняти цю даність і жити далі.

Між іншим, якщо комусь довірять адаптувати щось моє, я не проти вільного поводження з твором. Важливі не речення, а закладена в твір ідея.

— Чим сценарій до драми «Століття Якова» відрізняється від першоджерела? 

— Роман стрімкий, короткий, телеграфний, при цьому — майже без діалогів. Тож події, описані Володимиром Лисом, треба було зупиняти, ділити на епізоди й населяти персонажами. Переважна більшість діалогів написана з нуля, хоча також максимально використано те, що є в першоджерелі.

Найскладніше для мене традиційно працювати над любовними лініями й пов’язаними з цим епізодами. Окремо з’явилася лінія єврейської родини, яка тримала в селі шинок. Автор показує шинкаря Гершеля на початку, потім він зникає. Я вирішив: для серіалу такий наскрізний персонаж важливий.

— Чи допускаєте вплив автора на екранізацію? Чи все ж таки екранізація «Століття Якова» — це самостійний продукт? 

— Автор може вплинути на екранізацію в трьох випадках. Перший: він сам її оплачує, а отже, диктує умови. Другий: такий пункт прописаний у договорі, коли автор продає права на екранізацію. Третій: якщо автор знайомий із процесом кіновиробництва та має на нього реальний вплив. Книга та фільм — два окремi художні, не побоюся цього слова — мистецькi твори.

Відомо, що Кену Кізі не сподобалася екранізація Мілошем Форманом його роману «Над гніздом зозулі». Маємо класику світової літератури та оскароносну кінокласику.

— Яких відгуків очікуєте на екранізацію? Найімовірніше, після показу картини виникне дискусія про історичну й художню цінність… 

— Художній фільм — не документальна розвідка. Дискусія може бути хіба смакова, коли екранізація не виправдає чиїхось окремо взятих очікувань.

Тоді буде дискусія з незадоволеним. А це — не дискусія, лиш вислуховування монологу. Звісно, дискусії хочеться, але лише в координатах саме художнього кіно, серіалу, режисерських рішень, оцінок, де ми вгадали з лінією, а де «просіли».

«Нарешті написано людською мовою»

— Особливістю роману Володимира Лиса є використання поліського діалекту. Чи збережеться він в екранізації? 

— Діалект там не в діалогах, яких, повторюся, мало. Те, що є, в сценарії лишилося. Загалом актори найперше дякували за мову діалогів: «Нарешті, пане Андрію, написано людською простою мовою, так, як насправді говорять».

— Які ваші враження від роботи з акторами Станіславом Бокланом, Романом Луцьким, які грають роль Якова Платоновича різного віку?

— Станіслав Боклан уже грав в екранізації мого твору «Легенди про Безголового». Роман Луцький, без перебільшення, стане однією з перших реальних зірок нового українського кіно. Він багато знімається, готується до виходу декілька фільмів із ним. Професіонали обоє, високого класу.

— Як охарактеризуєте роботу акторів на знімальному майданчику «Червоного»? Що найбільше запам’яталося? 

— Дике, шалене, непереборне бажання нарешті знятися в українському фільмі, та ще й розрахованому на масового глядача.

— Чи працюєте зараз над новими сценаріями? Яка тематика?

— Працюю. Переважно — гостросюжетні драми на історичному фоні. Набив трошки руку на мелодрамах. Десь поруч — детективи.

— Чи вважаєте гідною оплатою роботу сценаристів в Україні? Ваш основний прибуток — від письменницької діяльності чи за написання сценаріїв?

— Моя робота — писати. Це тяжка фізична праця руками. Гідна оплата — поняття, яке входить до десятки найбільш нез’ясованих, причому займає верхні позиції. Чим міряти рівень оплати? Жалуванням українського бюджетника чи сумою, яку вписують у контракти голлівудським сценаристам? Обмежуся відповіддю: всі свої гроші я заробляю, а не краду.

Валентина Самченко, «Україна молода», 27 липня 2016 року, №93