B&H Film Distribution подає інформацію про створення фільму ДеніВільньова «Той, хто біжить по лезу 2049».
Оригінальна назва: BLADE RUNNER 2049
Старт в Україні: 5 жовтня 2017 року
Режисер: ДЕНІ ВІЛЬНЬОВ («Прибуття», «Сікаріо»).
У ролях: РАЯН ҐОСЛІНҐ («Драйв», «Ла-Ла Ленд»), ГАРРІСОН ФОРД («Зоряні Війни», «Індіана Джонс»), РОБІН РАЙТ («Картковий будинок»), ДЖАРЕД ЛЕТО.
Офіцер поліції К. (Раян Ґослінґ) отримує секретну інформацію, яка загрожує існуванню всього людства. Однак в історії виникає все більше питань, аніж відповідей. Єдина людина, яка може пролити світло на ситуацію – колишній офіцер Декард (Гаррісон Форд), який безслідно зник багато років тому.
ПРО РОБОТУ НАД ФІЛЬМОМ
«Що визначає людську природу?» Дені Вільньов, вирішив підняти це питання у новому фільмі ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049. Фільм пропонує глядачеві задуматися над тим, хто ми і чого прагнемо?
Кінематографісти вже не вперше переймаються питаннями людяності. Тридцять п’ять років тому у прокат вийшов фантастичний трилер ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ легендарного режисера Рідлі Скотта. Екранізація роману Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?» переносила глядачів у небачений доти в кіно антиутопічний світ майбутнього: знайомий та невідомий водночас.
Тоді ніхто не припускав, що ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ переживе свій час і виявиться актуальним через багато років. Фільм став основоположником абсолютно нового жанру: неонуар-кіберпанк. І до сьогодні фільм Рідлі Скотта називають одним із найбільш видовищних і значущих проектів в історії кінематографа. Стрічка вплинула не лише на кінематографістів. Нею продовжують надихатися телевізійні продюсери, музиканти, художники, модельєри і навіть університетські викладачі.
Через тридцять років ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 повертається на великі екрани, знайомлячи нове покоління глядачів із похмурою візією недалекого майбутнього. Фільм зацікавить як фанатів (які таки дочекалися виходу сіквела), так і новачків у всесвіті ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ.
Дені Вільньов, який вважає себе фанатом оригінального фільму, пригадує: «Яскраво пам’ятаю, як дивився ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ. Побачене мене страшенно вразило. Я й досі вважаю, що цей фільм – одна з найгучніших подій в історії кінематографа. Нам дали змогу пролетіти над Лос-Анджелесом 2019 року, побачити на власні очі химерний промисловий ландшафт. Рідлі Скотт дуже детально зобразив можливе майбутнє – привабливе і страхітливе водночас».
«ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ, – продовжує режисер, – спричинив справжню культурну революцію. У фільмі гармонійно поєднувалися два, здавалося б несумісні жанри, фантастика і нуар. Я бачив таке вперше і був приємно здивований. Ця стрічка дала мені справжній урок кіно задовго до того, як я вирішив стати режисером».
Скотт стверджує, що й гадки не мав наскільки культовою стане одна з його перших значних робіт. «Під час зйомок про це якось не замислюєшся, – зізнається він, – але тепер-то я розумію, що ми працювали над чимось неймовірно значущим і особливим».
Продюсер Ендрю А. Косов погоджується: «ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ випередив свій час. Провокаційна історія і чарівний візуальний ряд, що народився в дивовижній уяві Рідлі Скотта, зробили фільм справжнім культурним феноменом. Ця стрічка змінила наше сприйняття технологічного прогресу та його ролі у майбутньому. Думаю, саме тому, фільм сподобався стільком глядачам».
Неймовірна популярність першого фільму змусили Косова і його партнера з компанії Alcon, продюсера Бродеріка Джонсона подумати двічі, перш ніж взятися за сіквел. «Рішення про зйомки такого амбіційного проекту не приймаються одразу, – пояснює Джонсон, – але ми обидвоє любимо оригінальний фільм і вирішили обов’язково взятися за сіквел».
Ідею зняти продовження ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ підкинув компанії Alcon продюсер Бад Йоркін, який разом із дружиною Синтією Сайкс Йоркін належали до продюсерської команди оригінального фільму. «Бад чимало років мріяв продовжити цю історію, і я радо підтримувала чоловіка в цьому починанні, – говорить Сайкс Йоркін. – На жаль, він не дожив до закінчення зйомок та початок роботи над фільмом став для нього справжнім подарунком. Ендрю та Бродерік поважали Бада і наполягли, щоб ми від початку долучилися до всіх стадій виробничого процесу. Вони вклали душу в цей проект, і я не уявляю собі кращих партнерів, які могли б реалізувати нашу спільну мрію».
Перш ніж взятися до сіквела, продюсерам довелося звернутися до першоджерела. «Важливим кроком для нас із Бродеріком стала поїздка в Лондон і зустріч з Рідлі Скоттом», – стверджує Косов.
Зрештою, Скотт став виконавчим продюсером сіквела. «ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ від самого початку задумувався як самостійний фільм, але вже тоді ми розуміли, що сказали далеко не все», – зазначає Рідлі Скотт.
Скотт зв’язався з Гемптоном Фанчером, який разом з колегами працював над сценарієм оригінального фільму. Сценарист згадує: «Це був щасливий збіг обставин: я щойно дописав оповідання, дія якого відбувається у всесвіті ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ. Я зачитав перший абзац Рідлі. Цього виявилося достатньо. Він запитав лишень, чи зможу я прилетіти до Лондона. Так все і почалося».
«Гемптон не обмежився написанням чернетки сценарію; він створив текст повний унікальних діалогів, написаних у його чудовому стилі. Потім за роботу взявся сценарист Майкл Грін, який перетворив цей текст на кіносценарій», – додає Скотт.
Дізнавшись про можливість попрацювати з матеріалом ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ, Грін не тямив себе од радості. «Моє «так» було недостатньо голосним і швидким, – посміхається сценарист. – Гемптон і Рідлі сформували кістяк нового фільму, а мені випала чудова можливість наростити плоті на цей кістяк. В оригінальному фільмі піднімалося безліч важливих соціальних питань, серед яких – тривалість життя. У фільмі ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 питання ставиться дещо інакше – ми спантеличені якістю життя. Але в обох фільмах присутні люди та репліканти. Ці два види схожі один на одного, але ставлення до них різне. Одні були народжені, а інших створили люди. Кардинальна відмінність полягає в душі, якою за визначенням наділена біологічна людина. У чому сутність душі? Чи правда, що тільки люди мають душу?»
Дені Вільньов пригадує ту мить, коли вперше прочитав готовий сценарій: «Я насилу міг повірити, що все це відбувається насправді. Невже, Alcon довіряє мені знімати такий фільм? Це був один із найбільш значущих компліментів в моїй кар’єрі».
Продюсери, які працювали з Вільньовом над драмою ПОЛОНЯНКИ чудово розуміли на що він здатен. «Дені – дивовижний кінематографіст, який контролює на знімальному майданчику кожну деталь, – вважає Джонсон. – Ми розуміли, що він буде ідеальним режисером для цього фільму і не тільки через відмінну взаємодію з акторами. Він як ніхто вміє створити напружену атмосферу та змусити глядачів втискатися в свої крісла. Ця атмосфера надважлива для всіх наших фільмів, годі й казати про ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049. Справжня магія кіно – це, власне напруга, захопливий сюжет, незабутні актори. Дені – один із небагатьох режисерів, кому вдається досягти цього ефекту».
Вільньов зізнається, що спершу побоювався братися за такий амбітний проект. «Мені потрібно було благословення Рідлі Скотта, – пояснює він. – Це була моя єдина та обов’язкова умова». Утім, Вільньов марно переймався. Скотт не просто схвалив кандидатуру майбутнього режисера: «Він сказав мені те, що я хотів від нього почути, – стверджує режисер, – а саме, що у мене розв’язані руки. Але якщо раптом мені знадобиться допомога, я завжди можу йому зателефонувати. Скотт запевнив мене, що буде на зв’язку і вдень і вночі».
Продумуючи стилістику візуального ряду, Вільньов прагнув зберегти дух оригінального фільму. «Моє завдання полягало в тому, щоб передати похмуру естетику першого фільму, але надати їй чогось нового, унікального», – пояснює він.
Продюсери запевняють, що ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 хоч і є логічним продовженням оригінального фільму буде цілком органічною та самостійною стрічкою. «Навіть якщо ви ніколи не бачили першого фільму, ви без проблем зануритесь в історію, – обіцяє Йоркін. – Сюжет досить цікавий і детально розроблений, а тому задоволення отримають абсолютно всі глядачі. Вам аж ніяк не обов’язково знати, з чого все починалося».
Кінематографістам також довелося продумати, що могло статися з нашою планетою за три десятиліття. Вільньов каже: «Дія першого фільму відбувалася в 2019 році, і мало чим відрізняється від нашого сучасного життя. Тож ми вирішили придумати, яким би було наше суспільство в 2049 році. Глядачі мали опинитися в недалекому майбутньому. Світ ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 – логічне продовження першого фільму, а не нашої реальності».
«Орієнтуючись на це твердження ми працювали із дизайном фільму, – продовжує Вільньов. – У першому фільмі ми бачили, як гине природа. Через тридцять років кліматичні умови погіршилися. Атмосфера стала більш задушливою та гнітючою. Повітря насичене токсинами, океани стали непередбачуваними, а клімат – холоднішим… Зміни погодних умов позначилися на всьому житті: архітектурі, одязі, машинах».
До роботи над фільмом Вільньов запросив справжніх майстрів своєї справи – оператора Роджера Дікінса, художника-постановника Денніса Гасснера та дизайнерку костюмів Рені Ейпріл. «Ми чудово розуміли одне одного майже без слів, оскільки всі хотіли віддати належне оригінальному матеріалу», – зазначає Вільньов.
Загальний настрій передався і акторам фільму. «Актори безперечно надихалися прийдешніми зйомками, – додає режисер. – Мушу зізнатися, що фільм великою мірою вдався завдяки їхнім старанням, особливо Райана Ґослінґа та Гаррісона Форда. Вони запропонували чимало чудових ідей і стали для мене справжніми музами на знімальному майданчику».
Ґослінґ і Форд не забарилися з компліментами режисерові: «Я бачив фільми Дені та захоплююся його роботами, – каже Форд. – Наша перша зустріч видалася справді цікавою. Я не знав про його плани на сіквел, тож лише згодом почав розуміти, наскільки амбітним є його бачення майбутнього фільму. Дені дуже мовчазний, вдумливий і неймовірно розумний хлопець. Він любить зважувати відповідь на кожне питання, тому завжди говорить по суті. Я знайшов в ньому напрочуд приємного співрозмовника, який завжди знаходив відповідь на будь-яке запитання пов’язане із новим фільмом».
«Поговоривши з Дені вперше, я відчув упевненість у своїх силах, – додає Ґослінґ. – Він щосили прагнув зробити фільм максимально реалістичним. Він дуже шанобливо ставиться до оригіналу, але ніколи не шукав його ласки. Своє захоплення він якось примудрявся обернути натхненням. Кінець кінцем, він надихав усіх нас».
ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 знімався в Угорщині, а саме на студіях Origo Studios (Будапешт) і Korda Studios (Етек). Понад те, деякі сцени фільму знімалися на натурі в різних районах країни.
Кінематографісти утримувалися від комп’ютерної графіки та хромакея, покладаючись на живий екшн та практичні ефекти. Вільньов каже: «Я дуже люблю працювати на натурі, де все реально. Мені було дуже важливо вибудувати реальний світ навколо акторів, щоб вони жили в ньому, а не намагатися його уявити».
Актори зізнаються, що реальні декорації позитивно позначаються на акторській грі. «Знімальний майданчик був просто неймовірним, – каже Ґослінґ. – Ми могли повністю зосередитися на своїх персонажах, оскільки світ уже створили до нас».
«Здавалося, що ми справді опинилися в тому дивовижному всесвіті, населеному реальними людьми, – додає Вільньов. – ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 – дуже зворушлива історія, зафільмована з вражаючим розмахом».
НАРИСИ МАЙБУТНЬОГО ФІЛЬМУ
Перед зйомками фільму Вільньов декілька тижнів провів у компанії свого доброго приятеля та оператора Роджера Дікінса, працюючи над ескізами майбутньої стрічки. «Роджер від самого початку працював над візуальною складовою фільму», – каже режисер.
Ендрю Косов зазначає: «Роджер – один із найкращих операторів нашого часу. Він пішов на рік у відпустку, аби підготуватися до зйомок цього фільму. Дікінс стверджував, що розроблені ним системи освітлення та інші прилади виявилися найскладнішими в усій його кар’єрі».
Дікінс, в свою чергу, заявляє: «Я просто не міг змарнувати таку нагоду. Хоча нас і не обмежував перший фільм, ми не забували про його дивовижну візуальну складову, яка одразу стала класикою постапокаліптічного майбутнього».
Вільньов додає: «Найважче було зв’язати два фільми саме з візуальної точки зору – зберегти відчуття того, що потрапив у натхнене минулим майбутнє».
Мабуть, найбільш вражаючим візуальним образом ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ стала похмура, сира та бентежна атмосфера. Утім, за тридцять років нічого не змінилося на краще. Режисер каже: «Я приїхав із Монреаля, так що клімат нового фільму можна описати як клімат похмурої Канади. Іноді ставало холодно, і дощ змінювався снігом та сльотою».
Рідлі Скотт додає: «Стилістика була важливою складовою оригінального фільму, і Дені дуже шанобливо поставився до цієї особливості». Велика частина населення перебуває за межею бідності і ледве зводить кінці з кінцями. Вони живуть своїм жалюгідним життям під вкритим хмарами небом.
Художник-постановник Денніс Гасснер пригадує: «Я попросив Дені описати дизайн одним словом, словом, яке б якнайкраще характеризувало відчуття від побаченого. Дені відповів: «Жорстокість. Мені хочеться, щоб архітектура була жорстокою». Ми почали працювати, відштовхуючись від цього визначення. Ретельно зібрані скетчі та малюнки стали основою «візуальної мови фільму».
«У світі ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 все підпорядковано єдиній меті – виживанню, – додає Вільньов. – Геть усе, починаючи від технологій і закінчуючи архітектурою. Будинки проектували для захисту від опадів, тому чимало з них нагадують бункери».
Жорстокість стала визначальною рисою костюмів, які розробляла дизайнерка Рені Ейпріл. «Атмосфера напрочуд недружня. Увесь час дощить, часто іде сніг, – розповідає вона. – Ми відштовхувалися саме від цього. Мені доводилося працювати зі штучним хутром і пластиком. Я не могла використовувати шкіру, шерсть та інші природні матеріали, яких на той час просто не існувало. Саме тому весь одяг у фільмі синтетичний. А з огляду на прохолодний клімат, костюми доводилося робити на кілька розмірів більшими».
«Мені дуже пощастило з акторами, кожен з яких усвідомлював, що на нього чекає, – продовжує Ейпріл. – Наприклад, Райан Ґослінґ чітко знав, що він любить носити, що не любить, і чого ніколи не вдягне. Він серйозно полегшив моє завдання. Зрештою, К. фактично весь фільм ходить в одному плащі».
«Ніхто б із нас не відмовився від такого плаща, – додає з посмішкою Синтія Сайкс Йоркін. – Жінки просто шаленіли від нього. Рені – справжній майстер своєї справи і підібрала костюми, які пасували не тільки акторам, а й унікальному світу ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049».
За словами Ейпріл, костюми для Лав і Джой вимагали кардинально різних підходів: «Силует Лав мав бути стриманим і витонченим. Жодних вам витребеньок і яскравих кольорів. Лише бежевий, білий, або сірий. Джой, навпаки, можна побачити в костюмах найяскравіших відтінків. Її вбрання більш жіночні і не настільки нудні, як у Лав».
Про роботу над гардеробом для Ніандера Воллеса Ейпріл говорить таке: «Я перебувала під враженням від дивовижних декорацій офісу Воллеса, створених Деннісом Гасснером – величезний простір з чистими лініями, який навіює відчуття цілковитого дзену. Створюючи костюми, я дотримувалася тієї ж технології найпростіших ліній. Цей одяг нагадує уніформу, або навіть піжаму. Ця людина не любить виходити на свіже повітря та не зобов’язана ні перед ким звітувати».
Одяг Ріка Декарда демонструє, що його власник уже давно живе відлюдником. «Його застарілий костюм давно вийшов із моди», – пояснює Ейпріл.
Одним із найбільш пам’ятних образів оригінального фільму стали хмарочоси з величезними електронними білбордами та анімованою рекламою. Продюсер Бродерік Джонсон розповідає: «Дія сіквела відбувається через 30 років, тож ми вирішили вивести маркетинг того світу на новий рівень. У місті з’явилися тривимірні голографічні реклами, наділені зачатками інтелекту. Вони могли, скажімо, слідувати за вами і навіть спілкуватися. Спочатку це якось лякало».
Вільньов продовжує: «Ми вирішили, що в 2049 році повітря в Лос-Анджелесі стане настільки щільним, що в атмосферу можна буде проектувати зображення в 3D. Тому маркетологам не треба було шукати площин для проекції, вони запускали свою рекламу прямісінько в натовп. Ці реклами стали логічним доповненням нашої футуристичної реальності».
«Під час підготовки до зйомок фільму ми зустрічалися з вченими, докторами, архітекторами, дизайнерами, комп’ютерними спеціалістами та представниками багатьох інших спеціальностей, – продовжує режисер. – Нас цікавило, який, з їхньої точки зору, вигляд матиме наше прийдешнє. Базуючись на зібраній інформації ми створювали дизайн майбутнього фільму».
ЛОС-АНДЖЕЛЕС, РІК 2049-Й
ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 знімався в Угорщині, а саме в шести павільйонах студії Origo Studios (Будапешт) та трьох павільйонах Korda Studios (Етек). Понад те, деякі сцени фільму знімалися на натурі в різних районах країни.
Виконавчий продюсер і директор знімальної групи Білл Карраро каже: «Студії отримали всі новітні технології. Ми вибрали саме Угорщину і, зокрема, Будапешт, оскільки нам дуже сподобався міський ландшафт – тут можна було знайти і східноєвропейську архітектуру, і жорсткий радянський реалізм».
Вільньов зазначає: «Будапешту властива своя унікальна естетика, яка дуже добре пасувала фільму. Деякі сцени ми знімали просто на вулицях, оскільки знайдені нашими скаутами споруди точнісінько відповідали атмосфері стрічки».
Денніс Гасснер вибудував світ фільму практично з нуля на майданчиках студій Origo і Korda, прислухавшись до побажань Вільньова працювати в реальних декораціях. «Мені треба було бачити цей світ, оскільки саме він підштовхує героїв робити саме так, а не інакше, – пояснює Вільньов. – Уже на ранніх стадіях роботи ми вирішили побудувати всі декорації і знімати на тлі хромакею лише в екстрених випадках. Усіх акторів ця новина дуже потішила. Зрозуміло, без комп’ютерних спецефектів не обійшлося, оскільки деякі локації вимагали графічної «добудови». Але те, що ви побачите на тлі – це реальні декорації».
Гаррісон Форд говорить: «Реальні декорації неймовірно допомагають нам в роботі. Актори почуваються впевненіше, коли знаходяться в місці, описаному в сценарії. Значення має буквально все, навіть звук кроків. У всякому разі, мені це дуже допомагає вживатися в образ».
На початку ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 К. летить на ферму Сеппера Мортона в машині, яку фанати першого фільму назвали «спіннером». «Перше, що ми створили – це спіннер К., – розповідає Гасснер. – Він був схожий на автомобіль з оригінального фільму, але був більш «жорстоким», як і хотів Дені».
Спіннер К. був незграбнішим за той, в якому роз’їжджав Декард в оригінальному фільмі. Це остання модель, яка аж ніяк не здається новою. Арт-директор Пол Інгліс каже: «Працюючи над інтер’єром салону, ми прагнули показати, що машині вже років 10-15, не менше. Відчувається, що ця машина чимало пережила. Все потерте, можна помітити плями та розводи, подряпини… Це повноцінна декорація в декорації».
Ми зібрали для К. одразу два спіннери, один із яких міг їздити і мав двері з сервоприводом, що відкриваються вертикально. Автомобіль, оснащений гідравлічною підвіскою й електричним мотором, розвивав швидкість до 80 км/год, хоча на знімальному майданчику проводити такі випробування не рекомендувалося. Інший спіннер спроектували з таким розрахунком, аби літати на тросах, тоді як Ґослінґ сидів всередині. Камери кріпили позаду актора і вони фіксували те, що він бачив крізь вітрове скло, поки двірники марно намагалися впоратися з безперервним дощем.
У спіннері К. була опція, якої не було в оригінальному фільмі: такий собі дрон, якого супервайзер із візуальних ефектів Джон Нельсон називав «стажером». «Цей апарат тримався позаду спіннера, і коли машина зупинялася, зависав над нею, – розповідає Нельсон. – Це електронний помічник К., який приглядав за машиною, поки детектив відлучався у справах. Окрім того, «стажист» міг фотографувати те, що відбувається навколо машини і пересилати отримані кадри».
Крім спіннера К. в кадрах фільму з’являлися й інші автомобілі, зокрема величезний багатомісний спіннер-лімузин і машина Декарда, щоправда трохи поліпшена порівняно із оригінальним фільмом.
Ферму Сеппера Мортона збудували на натурному майданчику Origo Studios. Саме там відбувається сутичка Сеппера та К., яку поставив координатор трюків Джоел Кремер. «Райан не метушиться, – стверджує він. – Кожну вільну хвилину, яких у нього було не так вже і багато, він витрачав на тренування і миттєво все розумів».
Для сутички К. і Лав Кремеру довелося розробити абсолютно іншу хореографію. «Попри те, що Лав – жінка, вона практично не поступається Кею ні силою, ні спритністю, а чимось навіть перевершує його, – стверджує Кремер. – Я знайшов спортсменку на ім’я Хлоя Брюс, яка може робити зі своїм тілом неймовірні речі… її трюки, здається, взагалі людині не під силу. Я показав її демо-ролик Дені, Ендрю та Бродеріку, і вони проковтнули цю наживку. Ми запросили Хлою на знімальний майданчик і попросили навчити парі трюків Сильвію Хукс. Певна річ, Сильвія не змогла виконати всі трюки самотужки… ніхто з нас не зміг би, але вона старалася. Якщо чесно, я був вражений успіхами Сильвії, особливо з огляду на те, що вона ніколи раніше не брала участь в сценах постановочних рукопашних бійок».
«Батальні сцени виявилися для мене, найважчими, – зізнається Хукс. – Я тренувалася протягом шести місяців і отримувала від тренувань справжню насолоду, відчуваючи, як мої м’язи дозволяють мені робити все більше і більше складних рухів. Я відчувала, як моє тіло наливається силою, і це допомагало мені вживатися в роль. Тренування і хореографія постановочного поєдинку стали для мене справді безцінним досвідом».
Величезна декорація з безліччю кабінетів і архівів Корпорації Воллеса була збудована в павільйонах обох студій. Особистий офіс Ніандера обставили в мінімалістичному, майже спартанському стилі. У центрі приміщення був майданчик, оточений широким ровом з водою, дістатися до якого можна було по кам’яному містку, що автоматично з’являється з-під води. Роджер Дікінс використовував поверхню води для створення відблисків, що грали на стінах і стелі.
Інгліс каже: «Освітлення стало чи не головною складовою цього інтер’єру. Роджер одразу вирішив, що світло в цьому залі має бути природним, майже сонячним. Та от сонця в місті ніхто вже не бачив, оскільки небо постійно затягнуте непроникним смогом. Ви не побачите в залі жодного вікна, через яке могло б пробиватися зовнішнє світло. Замість цього, Воллес створив власне рукотворне сонце в апартаментах».
Стоячи в центрі покоїв свого персонажа, Джаред Лето каже: «Я можу відчути енергетику цього місця. Граючи сліпого героя, я все оцінював інакше. Досить заплющити очі і відчути простір навколо тебе. У роботі над роллю мені дуже допомагало те, що апартаменти Ніандера величезні і звук відбивається від стін. Це передавало мені велич мого персонажа, допомагало почуватися впевненіше».
Вежа Воллеса підноситься над будинками менш успішних жителів Лос-Анджелеса, які день у день прагнуть тільки одного – вижити. Місцем загального збору можна вважати бар Бібі – багатолюдний ринок під відкритим небом, де люди і репліканти можуть купити все, що забажають – починаючи з продуктів харчування, предметів домашнього вжитку і закінчуючи інтимними послугами. Ринок збудували в павільйоні студії Korda. В безладних рядах ятки перемежовувалися з торговими автоматами із сенсорними екранами та кричущими світловими панно. Над головами відвідувачів ринку проносилися поїзди, а в натовпі снували моторикши. Близько 300 статистів, одягнених у атмосферні костюми, взяли участь у зйомках сцени.
«У барі Бібі ми вперше бачимо шаленство фарб, – каже Гасснер. – З огляду на особливості клімату, все навколо давним-давно вицвіло та посіріло. І тільки в барі Бібі людське око може вловити кольори найрізноманітніших відтінків. Роджер досягав потрібних йому ефектів за допомогою освітлення».
Значущими локаціями в Лос-Анджелесі 2049 року стали: малогабаритне помешкання К.; дах на якому К. танцює з Джой під дощем; офіс поліцейського управління Лос-Анджелеса.
ЗА МЕЖАМИ ЛОС-АНДЖЕЛЕСА
На відміну від оригінального фільму, події ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 виводять глядача за межі Лос-Анджелеса. «Таким чином, глядач зможе побачити як змінився цілий світ, а не тільки одне місто, – пояснює Вільньов. – Ці сцени додадуть фільму унікальності. Чим далі ви віддаляєтеся від міста, тим чистішою стає атмосфера. Навіть сонячне світло з’являється. Це звісно вже не те сліпуче сонце, яким можемо насолоджуватися ми з вами. Воно тьмяне, але все ж краще, ніж в центрі Лос-Анджелеса».
Розслідування приводить К. на південь, в район Сан-Дієго, де його спіннер здійснює аварійну посадку на безкрайньому звалищі. Гори сміття стали, мабуть, найбільш масштабними декораціями, які художники і дизайнери побудували на натурному майданчику студії Origo. Декоративне звалище згодом розширили за допомогою комп’ютерних спецефектів і мініатюр.
Гасснер надихався звалищем на величезному корабельному доці, де доживали свій вік величезні танкери та списані військово-морські кораблі. Тут можна було побачити купи спотворених металевих конструкцій, в яких ледь упізнавалися ті чи інші частини гігантських посудин. З міркувань безпеки всі металеві предмети замінили на копії з пофарбованої гуми.
На горі аморфного металу височів зібраний з гігантських супутникових тарілок штаб містера Коттона. Інтер’єр сховища створювався в різних місцях: в павільйонах студії Origo; на електростанції радянських часів Inota поблизу Будапешта; і на покинутому складі угорського міста Кіштарча.
У пошуках Ріка Декарда К. летить із Каліфорнії до Лас-Вегасу (штат Невада). Це вже давно не столиця азарту та неону, яким ми знаємо місто зараз. Жахлива катастрофа, що сталася за 50 років до описуваних у фільмі подій, перетворила місто на руїну, кольору монохромного оранжево-червоного серпанку.
Працюючи над пост-апокаліптичним Лас-Вегасом, Вільньов і Гасснер звернулися за допомогою до відомого художника-футуриста Сіда Міда, який колись допомагав Рідлі Скотту працювати над Лос-Анджелесом 2019 року. «Ми намагалися уявити, яким би був Лас-Вегас в 2049 році, – говорить Вільньов. – І лише одна людина могла дати нам вичерпну відповідь на це питання. Я зв’язався з Сідом Мідом та пояснив йому, яка складна стоїть перед нами задача. Через деякий час він показав неймовірної краси замальовки Вегаса майбутнього».
Гасснер додає: «Вегас і його околиці перетворилися в справжню пустелю, куди ніхто не ризикує податися. Саме тому Декард вважав це місто найбезпечнішим місцем на планеті».
Знімальна група отримала дозвіл від влади Будапешта знімати в покинутій будівлі в центрі міста, колишній найбільшій телевізійній станції в Угорщині. Декоратори перетворили споруду в покинутий готель Вегаса, розкішну підлогу якого вкрили червоним пилом. Деякі декорації готелю (пентхаус, казино і виставкову залу) збудували в павільйонах студії Origo.
Демонстраційну залу прикрасили величезними голографічними зображеннями безсмертних Елвіса Преслі та Френка Сінатри. Знімаючи цю сцену Дікінсу довелося продумати хитромудру систему освітлення. «Шоу починалося, але несподівано розпадалося на частини… виникали якісь збої… все перетворювалося на якесь божевільне та хаотичне світлове шоу. Я провів кілька тижнів, тестуючи різні комбінації світлових ефектів, і навіть залучив місцеву будапештську компанію, аби створити превізуалізацію складної сцени. Ми опрацювали все до дрібниць, і я зрозумів, як мені розставити світло для досягнення бажаного ефекту».
Поза всякими сумнівами найбільш напружені дні знімальна група провела у величезному басейні, збудованому спеціально для зйомок кульмінаційної сцени фільму. Будівництвом басейну (водотоннажністю близько 3800 кубометрів), глибиною від метра до п’яти керував супервайзер зі спецефектів Герд Нефцер.
Проблема в тому, що вода в ньому була спокійною, коли за сценарієм дія сцени відбувалася у неспокійному морі посеред високих хвиль. «Я переглянув безліч найрізноманітніших хвильових установок, але хвилі не досягали необхідної нам висоти, так що довелося щось вигадувати», – розповідає Нефцер. Його команда роздобула кілька промислових контейнерів з пропаном, закріплених на рухомих кронштейнах. Контейнери ці поперемінно занурювали в воду і висмикували з неї. Інтенсивність і циклічність цих поштовхів робила хвилі більшими.
Команда з розробки спеціальних ефектів спорудила спеціальну платформу, яка забезпечувала динаміку спіннера під час хвиль. «Дені було дуже важливо, щоб лімузин не стирчав у воді нерухомо, – пояснює Нефцер. – Коли на авто накочувала хвиля, воно мало гойдатися. Розробити та зібрати цей стенд буле геть не просто».
Продюсери перейнялися тим, щоб актори не замерзли в басейні, проводячи в ньому по кілька годин поспіль. На майданчику постійно працював дизельний бойлер, який підтримував температуру води на рівні комфортних 26ºС. Вночі температура повітря падала, і над басейном клубився туман нагнітаючи атмосферу таємничості.
РОЗМАХ ЗЙОМОК
У фільмі можна буде побачити деякі ландшафти з висоти пташиного польоту, які створювалися як мініатюри новозеландською компанією Weta Workshop. Однак Вільньов стверджує, що назвати ці макети «мініатюрами» було б необачно. «Деякі з цих мініатюр були велетенськими!» – говорить режисер.
Оператор компанії Weta Алекс Фанке додає: «Ми збудували Вежу Воллеса, яка на той час вважалася однією з найвищих будівель на планеті, в масштабі 1/600, і все одно макет височів у нашій студії на чотири метри. У кожному конкретному випадку ми ретельно вибирали масштаб майбутнього макета. Необхідно було враховувати безліч факторів: відстань від камери до об’єкта; зовнішню текстуру будівлі; розмір реальних об’єктів; транспортування макета з нашої студії на знімальний майданчик. Наприклад, декоративне звалище нам довелося майструвати в масштабі 1/48 (замість 1/24), бо інакше на студії просто не вистачило б місця».
Коли знімальний процес добігав кінця, Вільньов переключив свою увагу на монтаж і активно працював з Джо Уокером. Окрім того, він співпрацював з композиторами Гансом Ціммером і Бенджаміном Уоллфішем, які створили останній, але важливий елемент фільму: саундтрек.
Уоллфіш пригадує: «Ми всі діяли злагоджено, із загальним порозумінням, адже всі любимо ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ. Нам залишалося уявити, що ж сталося з добре знайомим нам світом за тридцять років і перенести ці зміни на музику».
Безпрецедентний саундтрек оригінального фільму створив Вангеліс, зробивши справжню революцію в області композиції завдяки активному використанню синтезаторів. «За Вангелісом важко угнатися, – посміхається Ганс Ціммер. – Дені порадив мені виокремити музичну ДНК з саундтрека оригінального фільму та наділити його новою формою».
З огляду на це, композитор вирішив відійти від звичного і традиційного використання оркестру і зробити акцент на синтезованих звуках. «Ми прагнули синхронізувати нашу музику з емоційною хвилею унікального світу ТОГО, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ, – пояснює Ціммер. – Якби ми записали оркестровий саундтрек, то тримали б зовсім інший фільм».
«Ми понад усе прагнули знайти «серце» фільму, – говорить Уоллфіш, – знайти музичний аналог боротьби К.; музичну тему, яка б найкраще описала ледь помітну відмінність між людиною і реплікантом найвищого рівня. Як би вона звучала? Поза всякими сумнівами, це був процес творчого пошуку. Потім хтось із нас запропонував простеньку тему з чотирьох нот, в якій чулася певна симетрія. Щойно ми її почули, то наче прозріли і саундтрек почав писатися сам собою».
Крім музики Ціммера й Уоллфіша, кіномани почують у фільмі і тему Вангеліса Tears in the Rain із саундтрека оригінального фільму. Знайома мелодія прокладе місток між оригінальним фільмом і сіквелом.
Вільньов каже: «Для мене ТОЙ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ 2049 став любовним посланням ТОМУ, ХТО БІЖИТЬ ПО ЛЕЗУ, і я точно знаю, що всі, хто так чи інакше працював над фільмом були вражені всесвітом фільму і баченням майбутнього, що його запропонував Рідлі Скотт. Навіть ті, хто познайомиться з цим всесвітом уперше гідно оцінять наш фільм, адже за фасадом фантастичного бойовика криється зворушлива людська драма».
«У сюжеті увага зосереджена не на технологіях, – продовжує режисер. – Нас більше цікавили душевні переживання героїв, і мені здається, вони матимуть для глядача неабияке значення. Не можу пророкувати, що саме кожен із глядачів винесе з нашої стрічки, але сподіваюся, вона всім сподобається».
Офіційна інформація