У масштабному фільмі Світлани Усенко «Розщеплені на атоми» («1+1») нинішня окупаційна зони природно римується з зоною чорнобильською.
Інна Долженкова, «Детектор медіа»
26 квітня 2016 року з нагоди 30-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС телеканали пропонували глядачеві цілу низку проектів. Наймасштабнішим, на думку авторки, став документально-художній фільм Світлани Усенко «Розщеплені на атоми» (режисер Сергій Сотниченко), що його показав «1+1». Це грандіозне полотно тривалістю майже три години вмістило інтерв’ю з учасниками ліквідації аварії (тими, хто вижив, звісно), пошуки архівних матеріалів слідства щодо винуватців аварії, щемливі історії про мертвих і nbsp;все-таки народжених дітей, екскурсії закритими для відвідин приміщеннями ЧАЕС. Авторів цього масштабного й, вочевидь, недешевого проекту цікавлять не так деталі того, що відбувалося 26 квітня 1986 року, як долі людей, що пережили катастрофу. Або ж не пережили.
І тут маємо цілу серію ексклюзивів. Головний із них у «Розщеплених на атоми» — зустріч та інтерв’ю з Віктором Брюхановим, директором ЧАЕС, який 30 років після трагедії мовчав. Уже з перших кадрів цього інтерв’ю, точніше, невеличкої розмови, бо колишній директор пережив два інсульти, Віктор Брюханов викликає природний біль і жаль. Перед нами фізично немічний чоловік. Проте, підкреслює Світлана Усенко, він не зламався й не зламається вже ніколи.
Про причини катастрофи, яка могла зруйнувати світ або ж щонайменше європейський континент, Віктор Брюханов не каже нічого (автор фільму побіжно, одним рядком, каже, що достеменно їх досі не встановлено). Він розповідає, як дізнався про аварію на четвертому енергоблоці, коли йому подзвонили, що на станції аварія, і що він робив потім.
Втім, для автора важливі не причини, а наслідки. Світлана Усенко досліджує їх через людські долі тих, хто ще може про це розповісти. Масштабну картину про те, як усе починалося й чим наразі не завершилося, Світлана Усенко складає за принципом велетенського пазлу. Шматочки цього пазлу дуже неоднорідні й на початку фільму, здається, жодним чином між собою не пов’язані.
Ось, приміром, кадри з мертвої Прип’яті, куди нині може поїхати будь-хто, попередньо записавшись на екскурсію. Ці кадри — такий собі антураж, вступ до теми. Розорена, мертва пожежна частина, з якої (без жодних костюмів хімзахисту) виїхав перший екіпаж гасити перше полум’я. А це вже вступ до болючої історії Люсі Ігнатенко, яка втратила на тій війні (інакше назвати все, що сталося 26 квітня 1986 року й потому, язик не повертається) все. Прийом деконцентрації, щедро застосований авторами в «Розщеплених на атоми», іноді дратує — за умов, коли полотнище оповіді складається зі шматочків, розкиданих по всьому полотну, важко зосередитися на одній історії. А їх тут вісім. Проте зрештою пазл сходиться, й у фіналі отримуємо враження картини, всі шматочки якої щільно, без єдиного шва, припасовано одне до одного.
Художні реконструкції в цьому проекті, на відміну від деяких інших фільмів Світлани Усенко, не дратують, а навпаки, органічно доповнюють скупі рядки архівних документів або ж усні розповіді героїв. Емоційно найсильнішою в «Розщеплених на атоми» є історія Люсі та Васі Ігнатенків. Про Чорнобильську трагедію написано вже стоси книжок і знято чимало фільмів, записано тисячі свідчень очевидців, тож, здавалося б, глядача, якому відомо все, що доступно, вразити черговою історією про перекреслене цією трагедією життя неможливо. Проте авторам фільму це вдалося. Можливо, не в останню чергу тому, що історія зовсім юної родини Ігнатенків (Люсі на момент аварії виповнилося 22 роки) постає через подвійну оптику — безпосередню розповідь героїні та реконструкцію подій 30-річної давнини.
Велика удача авторки — те, що Люся Ігнатенко погодилася не лише поговорити з телевізійниками, але й поїхати з ними до Москви, на Мітінське кладовище, де поховано старшого сержанта Василя Ігнатенка та інших рятувальників. Її розповідь вражає, незважаючи на те, що за два останні роки в Україні з’явилися нові, суто свої герої, й змушує зануритися в жах безпорадності маленької людини перед грандіозною бідою.
Нова українська реальність у вигляді війни-АТО не могла не вплинути на авторів, і паралелі нинішньої окупаційної зони з зоною чорнобильською не змушують себе чекати. Колишній шахтар із Горлівки, волонтер на псевдо Сивий, розповідає про унікальний тунель під реактором, що його донецькі шахтарі за рекордний терміни вирили вручну, везе журналістку на передок, де зламалася волонтерська машина, а допомогу відвантажити треба.
Зони ці, стверджує Сивий, абсолютно аналогічні — й там, і тут зруйновані й сплюндровані будинки, мертва земля й безлюдні вулиці. Ця моторошна рима 1986-го з 2016-м змушує здригнутися.
Надто ж коли йдеться про мародерство. Коли Світлана Усенко намагається розшукати в Прип’яті квартиру, де жила родина Калугіних, вона заходить до помешкань, де про колишню людську присутність нагадують лише обдерті шматки шпалер. Більше тут нічого не лишилося — все начиння, від килимів до батарей центрального опалення, винесли мародери. Тому, хто нині розповідає ностальгійні байки про високу моральність і духовність радянських людей, подивитися цей фільм було б дуже корисно. Адже це саме високодуховні (а інших серед нас не було, правда ж? Нас же так учили? — Авт.) радянські люди виносили з прип’ятських квартир радіоактивні килими, посуд, техніку й навіть електричні розетки. Ці високодуховні чхали, але не від радіоактивної пилюки, якою були набиті прип’ятські килими, а на те, що нею потім дихатимуть ті, кому їх за копійки впарювали мародери.
І в цьому сенсі мародери нинішні, в сучасній зоні окупації, які повивозили з покинутих осель донбаських переселенців абсолютно все, аж до спіднього, — прямі спадкоємці своїх «високодуховних» радянських попередників. Коло історії замкнулося, саркастично й страшно зримувавши початок напіврозпаду радянської імперії з її, дай боже, крахом остаточним і незворотнім, причому в одному місці.
Світлана Усенко, втім, ніде нічого подібного не виголошує, але до таких висновків підштовхує весь пазл, ретельно викладений авторкою. В підсумку він сприймається як вирок усій антилюдяній системі, що кидала в пекло радіації живих людей, анітрохи не замислюючись над їхніми подальшими долями. Яка нещадно розправилася навіть із тими, хто вірно служив великій державі, про що свідчить швидкий суд над Віктором Брюхановим та його колегами.
Деякі кадри художніх реконструкцій у фільмі Світлани Усенко вражають натуралістичністю, подеколи затьмарюючи навіть нинішні враження від АТО. Скажімо, сцену, коли Люся Ігнатенко зустрічається з чоловіком у медсанчастині, не можна дивитися без сліз — страшно обпечений, напівживий 25-річний пожежник, із якого шматками злазить шкіра, залишаючись на руках коханої, ніяк не нагадує красеня з весільних фотографій.
Такі гіпертрофовані деталі не є самоціллю, вони покликані повернути тим, хто воліє забути Чорнобиль як страшний сон, пам’ять бодай у такий шоковий спосіб, через емоції. За 30 років ті події вже почали забуватися, адже це природна особливість людської психіки — витісняти трагічні спогади. Тим паче, якщо учасникам тих подій заборонили їх згадувати цілком офіційно, на рівні підписки про нерозголошення. Люся Ігнатенко вперше за ці роки відкриває свою страшну таємницю — виявляється, вона після смерті новонародженої донечки вимолила дозвіл поховати її крихітне тільце поряд із татом, на Мітінському цвинтарі в Москві. Куди їздила щороку, аж поки не сталася інша біда — російська агресія.
Не менш моторошно звучить іще одна історія, досі відома хіба що втаємниченим. Виявляється, після евакуації мешканців Прип’яті сюди прибув мисливський загін, завданням якого було винищити домашніх тварин. На щастя, розповідь одного з них, якого насилу вмовили знятися в проекті «Плюсів», бо тут нічим пишатися, обійшлася без натуралістичних сцен. Вистачило й скупої усної оповіді, супроводжуваної, втім, для натуральності зойками «відстрілюваних» тварин.
Занурюючи глядача в цей жах, авторка, можливо, для компенсації, розповідає також історії чорнобильського героїзму — як солдати лопатами скидали палаючий графіт із даху; як гасили реактор із вертольотів, скидаючи туди парашути з піском; як рили тунель під бетонною плитою…
За 30 років після Чорнобильської катастрофи ми знаємо про неї лише трохи більше, аніж тоді, адже більшість документів тієї пори засекречено, й зберігаються вони в московських архівах, куди дозвіл добути не так просто. Світлані Усенко вдалося це зробити, й вона погортала два томи зі справи Віктора Брюханова. З них випливає — директор Чорнобильської АЕС тримався під час слідства мужньо й визнав свою вину лише в тому, що не подбав про належну кількість засобів радіаційної розвідки.
Наскрізна історія пошуків квартири Миколи Калугіна, чия донька Катя померла від променевої хвороби, залишається в фільмі незавершеною. Цю родину, чию історію описала в своїй книзі «Чорнобильська молитва (хроніки майбутнього)» Світлана Алексієвич, авторці так і не вдалося знайти. Всі прип’ятські адреси людей із такими прізвищами, які їй дали в українських офіційних інстанціях, виявилися неправильними. Насамкінець знаходиться такий собі Микола Калуга, який справді жив у Прип’яті й має дітей, але всі вони живі й здорові. Він таки погодився приїхати до «міста щастя», як колись називали Прип’ять, і попрощатися з колишньою своєю оселею. Прощається чоловік із кімнатами, де колись жив, як із небіжчиком.
Ця фінальна крапка в пошуках родини Калугіних знадобилася, вочевидь, аби виправдати кошти на реконструкцію описаних білоруською письменницею подій. Можливо, ця сім’я в книзі лауреата Нобелівської премії, каже Світлана Усенко, — такий собі збірний образ родини, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Хоча, наскільки відомо, всі книжки літописця радянської епохи суворо документальні. Проте невдачу пошуків компенсували художні сцени, що, як і в історії з родиною Ігнатенків, витискають сльози. Адже йдеться про дитину, щасливе життя якої обірвалося 26 квітня, буквально в шостий день народження. Того дня вона отримала смертельну дозу радіації й незабаром померла.
У цих сценах автори й виконавці відверто б’ють на емоції, використовуючи прийоми з радянських художніх фільмів «про війну». Тут тобі й день народження в дитсадку, під час якого до кімнати залітає птаха, що падає замертво (знак!), і голомозі смертельно хворі діти в лікарні, одна з яких знає, що жодні паперові журавлики нікого не врятують, хоча медсестра переконує в зворотньому. Проте найсильніша деталь — кубик Рубика, що випадає з кишені Миколи Калугіна, коли той тікає від міліціонерів на мотоциклі, везучи останнє, що лишилося від їхнього майна після мародерів, — двері. Вони, каже голос Світлани Усенко за кадром, потрібні були, аби покласти на них маленьку, майже лялькову домовину для Катрусі.
Оті двері для домовини, хай навіть узяті з книги Світлани Алексієвич, здається, вже барокова надмірність. Надто ж на тлі цілком реальної історії Люсі Ігнатенко, яка, на додачу до всього, пережила ще й жах після УЗД, коли за кілька років після смерті коханого заміж не вийшла, але вирішила завагітніти «для себе». Лікарі у висновку написали, що другу руку в хлопчика «не обнаружили». Відтак щастю не було меж, коли вона побачила свого синочка з обома ручками.
Мабуть, на весь фільм вистачило б і цієї особистої історії — вона концентрує в собі всі страхіття Чорнобиля. Й страшну безвідповідальність радянської влади, й героїзм тих, хто рятував світ від «мирного атома», й безмежні страждання жертв… А головне — навіть після найстрашніших катастроф людина може залишитися Людиною. При цьому нічого не забувши.
І за це авторам «Розщеплених на атоми» можна лише подякувати.
Інна Долженкова, «Детектор медіа», 7 травня 2016 року